2016 рік

— Два тижні, — кажу я. — Він надіслав мені електронного листа. Вибач.

Гоппо простягає мені руку. Я хапаюся за неї і важко падаю на свого стільця.

— Дякую.

Дарма я не розказав Ґеву і Гоппо, що Міккі повернувся в Андербері. Я мав сказати їм, тільки-но сам про це дізнався. Я й сам не знаю, чому нічого не розповів. Мабуть, усе через мою цікавість. А може, тому що Міккі попросив мене нікому не говорити. А може, й тому що я хотів самотужки з’ясувати, що замислив Міккі.

Я вже дещо знав про життя нашого старого друга. Кілька років тому я знайшов його в Інтернеті. Нудьга в поєднанні з надлишком вина. Його ім’я — не єдине, яке я вводив у пошуковику, але єдине, що видало бодай якийсь результат.

Улаштувався він нічогенько. Працює в рекламній агенції — одній із тих, що без потреби застосовують умлаути[7] у своїй назві й нехтують великими літерами. Я бачив фото, де він був із клієнтами, на презентаціях продуктів, з келихом шампанського в руці й усмішкою, яка забезпечить його стоматологові небідну старість.

Мене це анітрохи не здивувало. Міккі ще в дитинстві був метикуватим хлопцем, і це завжди помагало йому в житті. А ще він був навдивовижу винахідливим. Особливо коли це стосувалося правди. Певно, це вміння чудово пригодилося в його роботі.

У листі він згадував про якийсь проект, над котрим працював. Проект, який міг бути «взаємовигідним». Навряд чи він мав на увазі зустріч колишніх друзів. Правду кажучи, мені спадає на думку лиш одна причина, чому Міккі вирішив поговорити зі мною після стількох років. Я підозрював, що він намірився встромити тупого ножа у стару, погнуту й заржавілу бляшанку, повну гнилих хробаків.

Я не ділюся цими підозрами з Ґевом і Гоппо. Я потираю щоку, яка пульсує, і роззираюся навсібіч. Паб заповнено лише на чверть. Кілька відвідувачів швиденько відвертаються до своїх кухлів і газет. Зрештою, кому вони можуть пожалітися? Не буде ж Ґев викидати самого себе зі свого пабу за нашу невеличку штурханину.

— Звідки ти дізнався? — питаю я.

— Гоппо його бачив, — відповів Ґев. — На центральній вулиці, ясного, як день, і ще потворнішого, ніж раніше.

— Зрозуміло.

— Йому ще й не забракло нахабства привітатися. Сказав, що приїхав до тебе. І дуже здивувався, що ти нам про нього не розповів.

Я й сам почав закипати від люті. Міккі знову зіштовхував нас лобами, як у старі добрі часи.

Барменка підносить мого кухля і недбало ставить його на стіл. Пиво вихлюпується через вінця.

— Приємна дівчина, — кажу я Ґеву. — Має гарну вдачу.

Ґев неохоче всміхається.

— Вибач, — знову звертаюся я до Ґева. — Я мав би вам розповісти.

— Звісно, хай тобі грець, — буркає він. — Ми ж начебто друзі.

— Чому ти нічого не сказав? — питає Гоппо.

— Він попросив мене нікому не розповідати. Принаймні доки ми з ним не поговорили.

— І ти погодився?

— Мабуть, я хотів дати йому шанс і спершу послухати, що він скаже.

— А мені, либонь, не слід було тебе бити, — озивається Гладкий Ґев і відсьорбує дієтичної коли. — Я був трохи не при собі. Просто зустріч із ним… роз’ятрила старі рани.

Я не зводжу з нього очей. Жодного з нас не назвеш прихильником Міккі Купера, проте Гладкий Ґев ненавидить його дужче за всіх.

Нам було по сімнадцять. Була якась вечірка. Я не йшов чи то мене не запросили. Я вже й не пригадаю. Міккі переспав з тодішньою дівчиною Гоппо, вибухнула сварка. Ґев о тій порі добряче нализався, і Міккі вмовив відвезти його додому… От тільки додому вони так і не доїхали, бо Міккі злетів із прямої дороги і врізався в дерево.

Міккі тиждень пролежав у комі, але дивом одужав. А Гладкий Ґев… Він розтрощив кілька життєво важливих хребців і йому вже нічим не змогли зарадити. Відтоді він в інвалідному візку.

Як виявилося, того вечора Міккі теж добряче хильнув, хоча й запевняв, що не пив нічого, крім дієтичної коли. Після того Гладкий Ґев і Міккі більше ніколи не говорили. А ми з Гоппо не наважувалися навіть словом торкнутися цієї теми.

Є в житті такі речі, які нам під силу змінити: вага, зовнішність, навіть ім’я, — а є такі, на які навіть найбільше бажання, найзавзятіші зусилля і найтяжча праця не здатні вплинути. Саме вони творять нас, роблять нас тими, ким ми є.

— Отож, — веде далі Ґев, — нащо він повернувся?

— Він не сказав нічого конкретного.

— А що він сказав?

— Згадував якийсь проект, над яким він зараз працює.

— І все? — перепитує Гоппо.

— Так.

— Але ж питання насправді зовсім не в цьому, еге ж, хлопці? — мовить Ґев. Він дивиться на нас, його блакитні очі спалахують. — Питання в тому, що нам із цим робити.

Коли я повертаюся, у будинку нікого немає. Хлоя пішла зустрітися з друзями, або ж вона на роботі. Я трішки плутаюся. Хлоя працює в якійсь альтернативній крамниці одягу в Боскомбі, і вихідні в неї постійно змінюються. Може, вона й казала мені, але моя пам’ять уже далеко не така надійна, як раніше. І це мене тривожить, вельми тривожить.

Пам’ять почала підводити батька, коли йому виповнилося близько п’ятдесяти. Дрібниці, які ми схильні оминати увагою. Він забував, де залишив ключі, клав речі туди, де їм не місце, як-от пульт до холодильника, а банани до серванту, де ми зазвичай зберігали всі пульти. Забував посеред речення, про що саме він говорив, або плутав слова. Іноді я бачив, як він силкувався знайти потрібне слово та врешті заміняв його синонімом.

Коли хвороба Альцгеймера почала прогресувати, він плутав дні тижня, і невдовзі — це страшенно його налякало — він уже не міг пригадати, що було після четверга. Останній робочий день тижня постійно зникав з його пам’яті. Я досі бачу той панічний страх у його очах. Утрата такої базової інформації, відомої всім іще з дитинства, нарешті змусила його визнати, що це не проста забудькуватість, а щось значно серйозніше.

Коли йдеться про пам’ять, я роблюсь іпохондриком[8]. Я багато читаю, щоб підтримувати свій мозок у тонусі, а також розв’язую головоломки судоку, хоч це й не дає мені особливого задоволення. Річ у тім, що хвороба Альцгеймера часто буває спадковою. Я бачив, що може зі мною трапитись, і був готовий на все, аби уникнути такого майбутнього, навіть якби мені довелося вкоротити собі віку.

Я кидаю ключі на старий розхитаний столик у коридорі та вдивляюся в маленьке запилюжене дзеркало, що висить над ним. На лівій стороні обличчя розпливається блідий синець, але він майже повністю ховається в моїй запалій щоці. От і добре. Не доведеться пояснювати, що мене побив чоловік в інвалідному візку.

Я прямую до кухні, міркуючи дорогою, чи не заварити собі кави, а тоді вирішую, що мені поки вистачить того, що я випив за обідом. Натомість я підіймаюся нагору.

У кімнаті батьків тепер мешкає Хлоя, я сплю у своїй старій кімнаті в самому кінці коридору, а в татовому кабінеті й інших порожніх кімнатах зберігаю речі. Багато різних речей.

Я б не назвав себе барахольником. Усі мої «колекції» акуратно поскладані в коробках, позначені відповідними наліпками і розміщені на стелажах. Проте вони таки займають більшість порожніх горішніх кімнат, і, правду кажучи, без наліпок я навряд чи зміг би пригадати вагомішу частину своїх надбань.

Я проводжу пальцем по кількох наліпках: «Сережки», «Порцеляна», «Іграшки». Іграшок у мене є кілька коробок. Старі забавки з вісімдесятих, деякі з часів мого дитинства, а решту я придбав — за відверто грабіжницькими цінами — на eBay. На іншій полиці є кілька коробок з наліпками «Фотографії». Не всі вони належать моїй родині. В іншій коробці зберігається взуття. Блискуче жіноче взуття. Поряд іще з півдесятка коробок із картинами. Акварелі й пастелі, які я надибав на гаражних розпродажах. Чимало коробок недбало позначені наліпками «Всяка всячина». Навіть на допиті я навряд чи зміг би сказати, що там усередині. Є лиш одна коробка, вміст якої я знаю напам’ять: аркуші з надрукованим текстом, пара старих сандаліїв, брудна футболка і некористована електрична бритва. Цю коробку позначено простим словом «Тато».

Я сідаю за стіл. Я більше ніж упевнений, що Хлої немає вдома і повернеться вона нескоро, та все одно замикаю двері. Я розкриваю конверта, котрого отримав вранці, і знову роздивляюся те, що лежить усередині. Це не лист. Але послання мені зрозуміле. Намальований чоловічок із зашморгом на шиї.

Його намальовано кольоровим олівцем, що не зовсім точно. Можливо, тому, як додаткове нагадування, відправник надіслав іще дещо. Я нахиляю конверта — і воно випадає на стіл у хмарці порошинок. Шматочок білої крейди.