1986 рік
Окрім того, що Гладкий Ґев був найбільшим серед нас і вважався негласним лідером нашої банди, він ще й був наймолодшим.
Він народився на початку серпня, напередодні шкільних канікул, і через це ми йому неабияк заздрили. Особливо я. Мій день народження теж припадав на свята — за три дні до Різдва. А це означало, що замість двох пристойних подарунків я майже завжди отримував одного «великого» або два такі собі.
Гладкий Ґев завжди одержував гори подарунків. Не лише тому що в його батьків водилися грошенята, а й тому що в нього була незліченна кількість родичів. Тітоньки й дядечки, двоюрідні брати й сестри, бабці й дідусі, навіть прабабці та прадідусі.
Це також викликало в мене заздрощі. Я мав тільки маму з татом і одну бабцю, котру ми бачили вкрай рідко, бо мешкала вона дуже далеко і, як казав тато, була «трохи не при собі». Насправді я не любив її навідувати. У її вітальні завше було надміру спекотно й чимось тхнуло, а телик постійно показував той самий дурнуватий фільм.
— Хіба Джулі Ендрюс не красуня? — зітхала бабуня, замріяно примруживши очі, а ми дружно кивали й підтакували, пригощаючись печивом далеко не першої свіжості зі старої, місцями поіржавілої бляшаної коробки, на стінках якої витанцьовували намальовані полярні олені.
Батьки Гладкого Ґева завжди влаштовували йому гучні вечірки. Цього року вони обрали барбекю. Мав бути фокусник, а після того — справжнісінька дискотека.
Моя мама закотила очі, коли побачила запрошення. Я знав, що вона дещо недолюблювала батьків Гладкого Ґева. Якось я почув, як вона казала татові, що вони «заразливі». Подорослішавши, я збагнув, що насправді вона назвала їх «зарозумілі», а в дитинстві я думав, що вони переносять якусь невідому заразу.
— Дискотека, Джоффе? — звернулася вона до тата якимось дивним тоном. Я ніяк не міг розібратися, добре це чи погано. — Що ти на таке скажеш?
Тато відійшов від умивальника, де якраз мив посуд, і зиркнув на запрошення.
— Має бути весело.
— Тату, ви не можете піти, — озвався я. — Це вечірка для дітей. Вас не запрошено.
— Ще й як запрошено, — відповіла мама і вказала на рядок у запрошенні. — Ласкаво просимо батьків. Прихопіть із собою м’ясця.
Я ще раз перечитав запрошення і насумрився. Мама з татом на дитячій вечірці? Не певен, що це гарна ідея. Ні, це паскудна ідея.
— То що ти будеш дарувати Гладкому Ґеву? — запитав Гоппо.
Ми сиділи в парку на дитячій драбинці, молотили ногами повітря і смоктали заморожений лід зі смаком коли. Мерфі, Гоппів чорний лабрадор, лежав у затінку під нами й дрімав.
Це було наприкінці липня. Від того жахливого ярмаркового дня минуло майже два місяці, а до дня народження Гладкого Ґева залишався всього-на-всього тиждень. Життя потроху поверталось у звичне річище, і мене це тільки тішило. Я не був із тих дітей, котрі люблять пригоди чи несподівані драми. Я належав — та й досі належу — до людей, котрі звикли, щоб у всьому був лад. Навіть дванадцятирічним хлопчаком я акуратно складав до шухляди свої шкарпетки, а всі мої платівки й книжки завжди стояли в алфавітному порядку.
Може, це тому що загалом у нашому будинку панував суцільний хаос. Почнімо з того, що житло не було повністю збудоване. Знову ж таки, у цьому полягала основна відмінність моїх мами й тата від інших батьків. Окрім Гоппо, котрий мешкав разом із мамою в одному зі старих притиснутих один до одного будиночків, більшість учнів моєї школи жила в гарних сучасних спорудах з однаковими охайними квадратними садочками.
Наша сім’я мешкала в старому облупленому вікторіанському домі, котрий, здавалося, був постійно взятий у риштування. За будинком простягався чималий зарослий бур’янами сад, — я ніяк не міг продертися до його іншого кінця, — а нагорі було щонайменше дві кімнати, де крізь стелю клаптями проглядало небо.
Мама з татом придбали цю «недобудову», коли я був іще дуже малий, — десь вісім років тому, — і, судячи зі стану будинку, його ще добудовувати й добудовувати. Основні кімнати були придатні для проживання, але в коридорах і в кухні стіни зоставалися голі (тільки потиньковані) й не було навіть однісінького килима.
Нагорі розміщувалася старезна ванна кімната. Доісторична емальована ванна, заселена здоровецьким павуком, умивальник, який протікав, і стародавній унітаз із ланцюжком для зливу води. І ніякого душу.
Дванадцятирічним хлопчаком я до смерті соромився своєї домівки. У нас навіть не було електричного опалення. Татові доводилося рубати надворі дрова, приносити їх у будинок і розпалювати камін, наче ми жили в клятому Середньовіччі.
— Коли ми вже нарешті добудуємо дім? — питався я час від часу.
— Будівництво забирає багато часу і коштів, — відповідав тато.
— Хіба в нас немає коштів? Мама ж працює лікарем. Гладкий Ґев каже, що лікарі заробляють купу грошей.
Тато зітхнув.
— Ми вже говорили про це, Едді. Глад… Ґевін не знає всього на світі. Не забувай також, що моя робота не така високооплачувана, як в інших, і часом непостійна.
Не раз мені ледь не зривалося з язика: «То чому ти не знайдеш собі кращої роботи?» Але ці слова страшенно засмутили б тата, а я цього зовсім не хотів.
Я знав, що він частенько почувався винним, бо заробляв менше, ніж мама. Поміж статтями, які він писав для часописів, тато намагався написати книжку.
— Усе зміниться, коли моя книжка стане бестселером, — іноді казав тато, всміхаючись і підморгуючи. Він удавав, ніби жартує, але я думаю, що в душі він щиро в це вірив і сподівався, що одного дня таке справді станеться.
Але не сталося. Хоча батько був близький до успіху. Я знаю, що він надсилав свій рукопис різним агентам, а один із них навіть ненадовго зацікавився його романом. Та чомусь нічого з цього не вийшло. Можливо, йому б пощастило, якби не хвороба. Як воно завжди буває, коли недуга почала роз’їдати його мозок, найперше вона проковтнула те, що він любив найдужче, — його слова.
Я вгризся у своє морозиво.
— Я ще не думав про подарунок, — сказав я до Гоппо.
Я збрехав. Я думав про подарунок, наполегливо й довго. З подарунком для Гладкого Ґева завжди виникали труднощі. Він мав усе, що завгодно, і знайти для нього подарунок, який би йому сподобався, було ой як нелегко.
— А ти? — запитав я.
Він знизав плечима.
— Ще не знаю.
Я змінив тему.
— Твоя мама піде на вечірку?
Він скривився.
— Не певен. Можливо, вона буде на роботі.
Мама Гоппо працювала прибиральницею. Я часто бачив, як вона котила вулицями старенького триколісного «Робіна»[5], а з його багажника стриміли швабри й відра.
За спиною Гоппо Металевий Міккі називав її «циганкою». Я вважав, що це жорстоко, хоча вона й справді трохи нагадувала циганку, особливо скуйовдженим сивим волоссям і дивними безформними сукнями.
Я достеменно не знаю, що трапилося з батьком Гоппо, бо він ніколи про нього не розповідав, але чомусь я завжди думав, що він пішов, коли Гоппо був маленьким. У Гоппо був іще старший брат, але він вступив до армії абощо. Озираючись у минуле, я щоразу ловлю себе не гадці, що однією з причин, яка звела нашу банду разом, було те, що родина кожного з нас була по-своєму «ненормальною».
— А твої батьки підуть? — поцікавився Гоппо.
— Напевно. Тільки б вони не зіпсували всі розваги.
Він стенув плечима.
— Та все буде добре. А ще туди прийде фокусник.
— Ага.
Ми обидва засміялися, а потім Гоппо додав:
— Якщо хочеш, можемо пройтися крамницями й пошукати щось для Гладкого Ґева.
Я вагався. Мені подобалося проводити час із Гоппо. Поряд з ним не доводилося постійно прикидатися розумником і бути насторожі. З ним було легко.
Гоппо не був найрозумнішим, проте, я сказав би, що він був з тих дітей, котрі знали, як себе поводити. Він не прагнув усім сподобатись, як Гладкий Ґев, і не змінювався, щоб під когось підлаштуватись, як то робив Металевий Міккі, і за це я його поважав.
Тому я почув себе ніяково, коли сказав:
— Вибачай, але я не можу. Мушу вертатися додому і допомогти татові з хатніми справами.
То була моя звична відмовка. Навряд чи хтось сумнівався, що в нашій домівці було повно «хатніх справ».
Гоппо кивнув, доїв своє морозиво й пожбурив обгортку на землю.
— Гаразд. А я ще маю вигуляти Мерфі.
— Добре. Побачимось пізніше.
— Побачимося.
Гоппо неквапом рушив, розвіяний чуб упав йому на чоло. Мерфі підстрибом потрюхикав за ним. Я викинув обгортку від морозива до смітника і пішов у протилежному напрямку, начебто додому. А тоді, упевнившись, що Гоппо мене не побачить, розвернувся на 180 градусів і подався до центру міста.
Я не хотів брехати Гоппо, але є такі речі, якими не можеш ділитися, навіть із найкращими друзями. Діти теж мають таємниці. Іноді навіть їх більше, ніж у дорослих.
Я знав, що в нашій банді я був «ботаном», бо старанно вчився й часом був аж надто «правильним». Я був із тих дітей, які полюбляли колекціонувати речі: марки, монети, мініатюрні моделі автівок. А також інший дріб’язок: мушлі, черепи пташок, які траплялися в лісі, загублені ключі. Не повірите, як часто я знаходив загублені ключі. Мені подобалось уявляти, що я можу проникнути в домівки інших людей, нехай навіть я не знав, кому саме належали ті ключі й де ті люди мешкали.
Я дуже цінував свою колекцію. Я добре її заховав і нікому не показував. Мабуть, у певному сенсі, мені подобалося відчуття контролю. Діти доволі обмежені в контролюванні власного життя, проте лише я знав, що лежало в моїх коробках, і тільки я міг докладати туди якісь речі або забирати їх звідтіля.
Після трагедії на ярмарку я збирав усе більше. Речі, які я знаходив, речі, які хтось залишав (дедалі частіше я помічав, якими недбалими бувають люди; ніби не розуміють, наскільки важливо берегти свої речі, адже вони можуть зникнути навіки).
А часом — якщо бачив щось таке, що мені просто-таки необхідно було мати, — я цупив речі, за котрі мав би заплатити.