1986 рік

Я майже не бачився з містером Геллораном від того дня на ярмарку. Від того «жахливого дня на ярмарку», як я став його називати. Тобто, я бачив його, — у місті, на прогулянці біля річки, на вечірці Гладкого Ґева, — але ми жодного разу не говорили.

Це може здатися дивним, якщо згадати те, що сталося. Втім, лише той факт, що ми разом втрапили до жахливої ситуації, зовсім не означає, що нас раптово поєднало винятковим зв’язком. Принаймні я так не думав. Точно не в той час.

Я котив парком на велосипеді, прямуючи до лісу на зустріч із друзями, аж раптом побачив його. Він сидів на лавці, тримаючи на колінах ескізника, а поряд лежала невелика коробка олівців чи ще якогось малярського приладдя. Він був одягнений у чорні джинси, вільну білу сорочку з тоненькою чорною краваткою і взутий у здоровецькі черевики. Як завжди, на голові вчитель мав крислатий капелюх, що захищав його обличчя від сонця. Мене дивувало, як він досі не розтанув. Мені було страшенно спекотно, хоч я вбрався у футболку, шорти і взув свої старенькі кросівки.

Я затримався на мить, вагаючись. Я сам не знав, що маю сказати, але не міг просто проїхати і вдати, ніби не помітив його. Поки я зважувався, містер Геллоран підняв голову й побачив мене.

— Привіт, Едді.

— Привіт, містере Геллоран.

— Як твої справи?

— Е-е-е, усе добре, дякую.

— Чудово.

Запала мовчанка. Я відчував, що мав би щось сказати, тому запитав:

— Що ви малюєте?

— Людей, — осміхнувся він. Його зуби завжди видавалися трохи жовтуватими, адже його обличчя було незвично білим. — Хочеш подивитися?

Насправді я не хотів, але це було б неввічливо, тому сказав:

— Авжеж.

Я поклав велосипед на землю, підійшов і сів на лавку біля нього. Геллоран обернув ескізник, щоб я міг бачити, що він малював. Я навіть трохи роззявив рота від подиву.

— Ого. Дуже гарно.

Я не вигадував (хоч усе одно сказав би, що це гарно, навіть якби так не було). Як він і казав, то були замальовки людей у парку. Літньої пари на сусідній лавці, чоловіка із собакою і двох дівчат, які сиділи на траві. Замальовки видавалися простими, але було в них щось надзвичайне. Навіть дитиною я помітив талант містера Геллорана. Є щось особливе в картинах, намальованих талановитими людьми. Будь-хто може змалювати якийсь об’єкт чи людину й надати йому вигляду оригіналу, але треба чогось більшого, щоб цю картину і зображених на ній людей оживити.

— Дякую. Хочеш побачити інші?

Я кивнув. Містер Геллоран перегорнув кілька сторінок. Я побачив старого чоловіка в дощовику із цигаркою (я майже відчував запах сизих завитків намальованого диму). Гурт жінок, що пліткували на одній із брукованих вуличок біля костелу. І сам костел, котрий сподобався мені менше, ніж замальовки людей та…

— Але я не хочу тебе занудити, — сказав містер Геллоран, раптово відсуваючи від мене ескізник до того, як я встиг роздивитися наступну картину. Я помітив тільки клаптик довгого темного волосся й одне каре око.

— Мені зовсім не нудно, — заперечив я. — Вони мені справді подобаються. Ви будете в нас учителем малювання?

— Ні. Я викладатиму англійську. А малювання… це просто хобі.

— Ага. — Зрештою, я не надто цікавився малюванням. Іноді я карлюкав своїх улюблених мультяшних персонажів, але мої малюнки були доволі посередні. Проте я вмів писати. Англійська була моїм улюбленим предметом.

— Чим ви малюєте? — запитав я.

— Ось цим. — Геллоран простяг мені пачку чогось, схожого на крейду. — Це пастелі.

— Схожі на крейду.

— Ну, це майже те саме.

— Гладкому Ґеву на день народження подарували крейду, але він сказав, що то лайняний подарунок.

Його обличчя на мить якось по-дивному перемінилося.

— Та невже?

Тієї миті чомусь здалося, що я бовкнув щось не те.

— Але Гладкий Ґев іноді буває, ну, ви знаєте…

— Розбалуваний?

Хоч я й почувався зрадником, а таки кивнув.

— Так. Мабуть.

Він замислився.

— Пригадую, що в дитинстві у мене теж була кольорова крейда. Ми полюбляли малювати на тротуарі перед будинком.

— Справді?

— Еге ж. А ти що, ніколи не малював крейдою?

Тепер уже я замислився. Схоже, таки не малював. Як я вже казав, я не надто цікавився малюванням.

— А знаєш, що ще ми полюбляли робити? Ми з друзями вигадали таємні символи й послуговувалися ними, щоб залишати одне одному повідомлення по всьому місту, і тільки ми могли їх зрозуміти. Приміром, я малював перед будинком свого найліпшого друга символ, який означав, що я хочу піти до парку, і він тямив, що той означав.

— Хіба ви не могли просто постукати у двері?

— Чому ж, міг, але так було набагато цікавіше.

Я обмірковував його слова. Я розумів, чому ця забавка припала їм до душі. Ніби підказки в грі «Пошук скарбів». Таємний код.

— Хай там як, — мовив містер Геллоран після того — я збагнув це набагато пізніше — як дав мені досить часу, щоб ця ідея поселилася в моїй голові, проте недостатньо для того, щоб я її забракував». Він закрив ескізника й коробку з пастелями. — Мені вже час іти. Маю зустрітися з однією людиною.

— Добре. Мені теж треба йти. Домовився з друзями.

— Був радий тебе бачити, Едді. Будь хоробрим.

Він уперше згадав той день на ярмарку. Цим він мені й подобався. Для більшості дорослих то було б найпершою темою для розмови: «Як ти почуваєшся? З тобою все гаразд?» і таке інше.

— Ви теж, сер.

Він знову показав жовтувату усмішку.

— Я не хоробрий, Едді. Я простий дурень.

Побачивши мій здивований вираз, він схилив голову набік.

— Дурні квапляться туди, куди янголи бояться й крок ступити. Чув колись такий вислів?

— Ні, сер. Що він означає?

— Ну, наскільки я розумію, це означає, що краще бути дурнем, аніж янголом.

Я замислився над його словами. Я не зовсім тямив, як воно все в’яжеться докупи. Містер Геллоран торкнувся краю капелюха.

— Ще побачимось, Едді.

— Бувайте.

Я зістрибнув з лавки і видерся на велосипеда. Містер Геллоран мені подобався, але він точно був дивним. Краще бути дурнем, аніж янголом. Він був дивним і навіть трішки мене лякав.

Ліс тягнувся окраїною Андербері аж до передмістя, що плавно переходило в поля і фермерські угіддя. Та залишалося йому недовго. Місто вже простягалося в той бік. Чималу ділянку розкопали й завалили цеглою, бетоном і риштуваннями.

«Помаранчеві Будинки» — сповіщала вивіска великими яскравими літерами. «Зводимо будинки і підкорюємо серця ось уже протягом тридцяти років». Будівельний майданчик оточувала висока загорожа. За нею прозирали обриси здоровезних громіздких машинерій, що скидалися на великих механічних динозаврів, котрі поки що стояли непорушно. Навколо них юрмилися кремезні чоловіки в помаранчевих жилетках і джинсах, вони курили та пили щось із кухлів. Радіо горлало якусь пісню Шакіна Стівенса[9]. На загорожі висіло кілька знаків. «НЕ ЗАХОДИТИ». «НЕБЕЗПЕКА».

Я минув загорожу будівельного майданчика і проїхав вузенькою доріжкою, що в’юнилася поміж полями. Врешті я дістався невисокого дерев’яного тину з драбиною-перелазом. Я зістрибнув з велосипеда і спочатку переправив на інший бік його, а тоді й сам перебрався в прохолодні обійми лісу.

Ліс не був великий, але густий і тінистий. Розкинувшись у низовині, він пірнав у заглибини та здіймався на окраїнах, де дерева ріділи, поступаючись місцем приземкуватим чагарникам і крейдяно-білим каменюкам. Я то їхав, то тягнув велосипеда за собою, усе глибше занурюючись у гущавину. До мене долинав дзюркотливий шепіт невеликого струмочка. Крізь листяний намет над головою продиралося сонячне проміння.

Недалечко попереду я почув приглушені голоси. Розгледів клаптики блакитного і зеленого. Сріблясто зблиснула спиця колеса. Гладкий Ґев, Металевий Міккі й Гоппо сиділи навпочіпки на маленькій галявині, зусібіч оточеній деревами і кущами. Вони вже встигли майже наполовину спорудити нічогенький сховок із переплетених галузок, котрі причепили до навислої зламаної гілляки.

— Агов! — вигукнув Гладкий Ґев. — Це ж Едді Мюнстер, чий тато страшний забіяка!

То була нова кричалка авторства Гладкого Ґева, якою він розважав нас цього тижня. Чомусь він полюбляв усе римувати.

Гоппо повернув голову в мій бік і помахав рукою. Металевий Міккі взагалі не звернув на мене уваги. Я проліз крізь чагарники й кинув свій велосипед поряд з їхніми, вкотре помітивши, що з-поміж них усіх мій був найстаріший і найіржавіший.

— А де Ніккі? — запитав я.

Металевий Міккі стенув плечима.

— Звідки мені знати? Напевно, бавиться зі своїми ляльками. — Він пирхнув із власного жарту.

— Не певен, що вона прийде, — сказав Гоппо.

— Гм.

Я не бачив Ніккі від дня вечірки, хоча й знав, що вона разом з Гоппо і Міккі гуляла крамницями на головній вулиці. Мені почало здаватися, що вона мене уникає. Я сподівався побачитись із нею сьогодні й мав надію, що все знову стане як раніше.

— Певно, тато завалив її хатньою роботою, — додав Гоппо, ніби здогадувався про мої думки.

— Ага, а ще вона страшенно зла на тебе за те, що твій старий завалив її старого. Бабах! — Металевий Міккі ніколи не проминав нагоди скаламутити воду.

— Підозрюю, що він на це заслужив, — відказав я.

— Еге ж, — додав Гоппо. — Крім того, він був п’яний.

— Я й не знав, що священики п’ють, — зауважив я.

— Може, він анонімний алкоголік. — Гладкий Ґев закинув голову, зі звуком «бульк-бульк» підніс до рота уявну пляшку, закотив очі і, вдаючи з себе п’яного, протягнув: — Мене звати отець Мартін. Славімо Госсспода Нашшшого. Гик.

Ми не встигли нічого відповісти, аж тут поруч зашурхотіли кущі і з дерев зірвалася зграйка птахів. Ми підстрибнули, мов сполохані зайці.

На краю галявини стояла Ніккі, тримаючись за кермо свого велосипеда. Чомусь мені здалося, що вона вже давненько там стояла.

Вона по черзі подивилась на кожного з нас.

— Чого порозсідалися? Ми ж мали робити барліг?

Уп’ятьох ми закінчили роботу напрочуд швидко. Барліг вийшов крутезний. Доволі великий, щоб помістити всіх, нехай навіть нам доводилося трохи потіснитися. Ми навіть приладнали двері з лапатих гілок, аби замаскувати вхід до барлогу. Одначе найкращим було те, що його годі помітити, аж поки не підійдеш зовсім близько.