Схрестивши ноги, ми сиділи біля входу. Розпашілі, подряпані, зате щасливі. А ще голодні. Ми взялися розпаковувати сандвічі. Ніккі не згадувала про вечірку, тому я теж нічого не казав. Ми поводилися так, ніби нічого не сталося. Так буває поміж дітьми. У дитинстві легше помиритись і забути. А з віком це дається все важче.

— Тато не спакував тобі поїсти? — Гладкий Ґев запитав у Ніккі.

— Він не знає, що я тут. Я ненадовго вислизнула з дому.

— Тримай, — сказав Гоппо. Він вийняв кілька своїх сирних сандвічів, загорнутих у харчову плівку, і простягнув їй.

Мені подобався Гоппо, але саме тієї миті я його просто ненавидів, бо він поділився з нею першим.

— Можеш узяти мої банани, — запропонував Гладкий Ґев. — Я не дуже їх люблю.

— А я можу поділитися соком, — хутенько додав я, не воліючи залишитись осторонь.

Металевий Міккі запхав до рота сандвіча з арахісовим маслом і нічогісінько не запропонував Ніккі.

— Дякую, — відповіла Ніккі, але похитала головою. — Мені вже час повертатися. Тато помітить, якщо я не повернуся до обіду.

— Але ж ми тільки-но збудували барліг, — сказав я.

— Вибачайте. Не можу.

Вона задерла рукав футболки і потерла плече. Лише тоді я помітив, що в неї був чималий синець.

— Що сталося з твоїм плечем?

Вона опустила рукав.

— Нічого. Вдарилась об двері. — Вона квапливо підвелася. — Мені треба йти.

Я теж підвівся.

— Це через те, що сталося на вечірці? — запитав я.

Ніккі знизала плечима.

— Тато досі лютує через ту бійку, але з часом він заспокоїться.

— Вибач, — промовив я.

— Нема за що вибачатися. Він на це заслужив.

Я хотів іще щось сказати, але не знав, що саме. Я розтулив рота.

Щось влетіло мені у скроню. Щосили. Перед очима все захиталося. Ноги підломились, і я впав навколішки. Обхопив голову руками. Мої пальці зробилися липкі.

Ще щось просвистіло в повітрі й ледь не влучило в голову Ніккі. Вона скрикнула і пригнулася. Ще один великий камінь упав на землю під ногами Гоппо й Металевого Міккі, від чого навсібіч порозліталися сандвічі з арахісовим маслом. Вони закричали, зірвалися на ноги і кинулися бігти до лісу.

У нас полетіли нові снаряди. Каменюки та шматки цегли. З крутого пагорба, що височів над нашою галявиною, чулася метушня і вигуки. Я підвів голову й розгледів на вершечку трьох старших хлопців. Двох темноволосих. І одного вищого, зі світлим волоссям. Я відразу їх упізнав.

Шон, брат Металевого Міккі, та два його приятелі, Дункан і Кіт.

Гладкий Ґев схопив мене за плече.

— Ти в нормі?

Мені паморочилося в голові й трохи нудило, але я кивнув. Він потягнув мене до лісу.

— Ховайся.

Металевий Міккі обернувся і крикнув хуліганам:

— Дай нам спокій, Шоне!

— «Дай нам спокій». «Дай нам спокій», — світловолосий хлопець — його брат — гукнув у відповідь писклявим дівчачим голоском. — Що таке? Будеш плакати? А може, підеш і наскаржишся матусі?

— Може, й наскаржуся.

— Ага. Піди і спробуй зі зламаним носом, дурноголовий! — крикнув Дункан.

— Ви в нашому лісі! — гукнув Шон.

— Це не ваш ліс! — огризнувся у відповідь Гладкий Ґев.

— Та невже? Тоді ми будемо за нього битися.

— Чорт! — буркнув Гладкий Ґев.

— Уперед! Покажемо їм! — заволав Кіт.

Вони почали спускатися з пагорба, і далі закидаючи нас снарядами.

Одна з каменюк пролетіла повз нас і з тріском влучила у велосипед Ніккі. Вона зойкнула.

— Це мій велик, недоумки!

— Овва, це ж та руда.

— Агов, руда, а під спідницею вже виросло руде волосся?

— Ідіть до біса, гомики.

— Сучка.

Ще одна каменюка продерла листя і вперіщила Ніккі в плече. Вона скрикнула й заточилася.

Мені запекло в грудях, я скипів від люті. Не можна бити дівчат. Не можна кидатися в них камінням. Я рвонув назад і вибіг на галявину. Схопив найважчу каменюку і щосили шпурнув її в бік пагорба.

Якби вона не була такою важкою і не летіла так стрімко, пришвидшувана власною вагою, і якби Шон іще не був напівдорозі донизу, а стояв би на вершечку пагорба, я б нізащо не поцілив.

Натомість я почув вереск. Не глузливий вигук, а крик болю.

— Чорт! Моє око. Довбані придурки попали мені в довбане око!

Усе завмерло. На мить здалося, що час спинився. Гладкий Ґев, Гоппо, Металевий Міккі, Ніккі та я перезирнулися.

— Малі гівнюки! — крикнув інший голос. — Вам кінець! Зараз ми вам покажемо!

— Треба звідси вшиватися, — сказав Гоппо.

Ми кинулися до своїх велосипедів. Позаду захекано шамоталися троє хуліганів, намагаючись чимшвидше спуститися з пагорба.

На це їм знадобиться якийсь час, але перевага все одно була на їхньому боці, бо ми мусили тягнути за собою велосипеди, доки не виберемося з лісу на стежку. Ми незграбно волочили їх, продираючись крізь чагарники. Позаду шурхотіло листя і лаялися наші переслідувачі. Вони були вже близько. Я пробував набрати швидкості. Гоппо і Металевий Міккі були попереду. Ніккі теж рухалася досить прудко. Гладкий Ґев, навдивовижу спритний, як на свою статуру, теж не відставав і біг поперед мене. Я мав найдовші ноги, але був збіса незграбним і не вмів швидко бігати. Мені невиразно пригадався старий татів жарт про перегони з левом. Не конче обганяти лева. Головне — обігнати найповільнішу людину. На жаль, цього разу найповільнішим був я.

Ми вирвалися з лісового затінку на пекуче осоння і рушили стежкою. Попереду було видно перелаз. Я озирнувся. Шон теж уже вибіг з лісу. Його ліве око підпухло й почервоніло. По щоці йому стікала цівочка крові. Та схоже, це його анітрохи не сповільнювало. Навпаки, лють і біль ніби підхльостували його бігти ще швидше. Обличчя спотворила злоблива гримаса.

— Я приб’ю тебе, гівняний вилупку!

Я відвернувся, а серце загупало так хутко і голосно, що здавалося, наче воно от-от розірветься. Рана на голові пульсувала. Піт заливав мені чоло, очі сльозились і пекли.

Гоппо й Міккі домчали до перелазу і, перекинувши свої велосипеди, перестрибнули слідом за ними. Ніккі наздогнала їх, перекинула свого велосипеда та швиденько, як спритна мавпочка, перелізла сама. Гладкий Ґев видерся на драбину, перекинув велосипеда, а тоді переліз через тин. Я йшов за ним. Я підняв свого велосипеда, але він був старішим і важчим за їхні. Він застряг. Колесо ніяк не хотіло долати сходинку драбини. За спицю зачепилися якісь галузки.

— Чорт!

Я шарпав велосипеда, та від цього він застряг остаточно. Я спробував підняти його, але я був малий, а велосипед був важкий, до того ж я вже витратив усю свою силу, поки будував барліг і втікав від переслідувачів.

— Облиш його! — крикнув Гладкий Ґев.

Легко йому казати, адже він мав новенького блискучого велосипеда. Мій супроти його скидався на купу брухту.

— Не можу, — задихаючись, гукнув я. — Це подарунок на день народження.

Гладкий Ґев кинувся до мене. Гоппо і Ніккі теж побігли назад. За хвилю до них приєднався й Металевий Міккі. Вони потягли з іншого боку. Я щосили пхнув велосипеда, спиця зігнулась, і колесо нарешті вивільнилося. Гладкий Ґев похитнувся й відступив назад, а мій велосипед гримнувся додолу. Я видерся на драбину і вже перекинув одну ногу через перелаз, коли почув, як хтось смикнув мене за футболку і потягнув назад.

Я ледь не впав, але встиг схопитися за штахетину. Я обернувся. Наді мною нависав Шон. У кулаці він стискав клапоть моєї футболки. Його обличчя посмугували цівочки крові й поту. Він вишкірився, його зуби лиховісно біліли на тлі червоної крові. Непідбите око горіло скаженою люттю.

— Тобі кінець, гівняний вилупку.

Зі страху запанікувавши, я щосили копнув його. Я влучив йому в живіт, від чого він зігнувся і загарчав від болю. Він ледь відпустив мою футболку, а я хутко перекинув другу ногу через перелаз і зіскочив донизу. Я почув, як футболка подерлася, та мені було байдуже. Я вирвався. Інші вже сиділи на велосипедах. Поки я підводився, вони вже натисли на педалі. Я підняв свого велосипеда й побіг, тягнучи його за собою, тоді на ходу заскочив на сидіння і, мов навіжений, узявся крутити педалі. Цього разу я не озирався.

Дитячий майданчик був порожній. Ми сиділи на обертовій каруселі, велосипеди лежали на землі. Адреналін потроху випаровувався, й голова знову запульсувала. Волосся позлипалося від крові.

— Маєш паршивий вигляд, — серйозно промовила Ніккі.

— Дякую.

Її рука була вся роздряпана, а футболка де-не-де брудна. В її рудих кучерях заплуталися галузки і листочки.

— Ти теж, — відказав я.

Вона оглянула себе.

— Чорт. — Вона підвелася. — Тепер тато точно мене вб’є.

— Ти можеш зайти до мене і помитися, — запропонував я.

Вона ще не встигла відповісти, аж тут утрутився Гладкий Ґев.

— Ні, мій дім ближче.

— Мабуть, — мовила Ніккі.

— Але що ми будемо робити потім? — почав скиглити Металевий Міккі. — Цілий день зіпсовано.

Ми невесело перезирнулися. Він мав рацію, хоча мені й кортіло зауважити, що то його дурнуватий брат зіпсував нам усі розваги. Але я нічого не відповів. Натомість щось зринуло в моїй пам’яті, і я сам незчувся, як сказав:

— У мене є одна класна ідея.