Він тягне одну ногу, важким кроком підступаючи до мене. Його дихання уривчасте, його обличчя витягнуте і ніби воскове. Він скидається на ходячого мерця, лишень його очі напрочуд живі й палають таким світлом, яке мені випадало бачити тільки раз. У Шона Купера. Його очі горять божевіллям.

Я насилу підводжуся. Усі нервові закінчення спонукають мене тікати. Та хіба я можу покинути Хлою і Гоппо? Я навіть не знаю, скільки часу залишилося Гоппо до того, як він спливе кров’ю.

Мені вчувається, ніби десь далеко завивають сирени. Може, то лише моя уява. Та з іншого боку, якщо мені вдасться його заговорити…

— То ви збираєтесь усіх нас повбивати? Хіба вбивство — не гріх, отче?

— «Той, хто згрішив, той мусить померти. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність з грішником»[22].

Я не відступаю, хоча коліна підломлюються вже від самого погляду на блискуче лезо його сокири, з якого скрапує кров Гоппо.

— То це тому ви хотіли вбити Ханну Томас? Бо вона була грішницею?

— «Задля повії можна зубожіти до куска хліба, тим часом як замужня на дороге життя полює. Чи ж можна в пазуху вогню набрати так, щоб одежа не згоріла?»[23]

Шаленець наближається, ушкоджена нога загрібає опале листя, а сокира хилитається в його руці. Це те саме, що намагатися завести розмову з біблійним Термінатором. Утім, я відчайдушно, вже охриплим голосом, веду далі:

— Вона носила під серцем вашу дитину. Вона кохала вас. Невже для вас це нічого не важило?

— «Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкинутим у вогонь вічний»[24].

— Але ви не відрубали свою руку. І ви не вбили Ханну. Ви вбили Елізу.

Він зупиняється. Я помічаю його миттєве спантеличення і поспішаю з цього скористатися.

— Ви помилися, отче Мартіне. Ви вбили не ту дівчину. Ні в чому не винну дівчину. Але ви це й самі знаєте, хіба ні? Визнайте, що ви знаєте, глибоко в душі, що Ханна теж була невинна. Це ви грішник, отче Мартіне. Ви брехун, лицемір і вбивця.

Він скрикує і кидається на мене. В останній момент я пригинаюся і б’ю плечем йому в живіт. Я чую з радістю, як він різко видихає повітря, заточується, а потім дерев’яний держак сокири важко б’є мене у скроню. Від болю темніє в очах. Отець Мартін валиться на землю. Я теж не можу втриматися на ногах і падаю на нього.

Я силкуюсь підвестися, дотягнутися до сокири, та голова пульсує, а перед очима затуманюється. Я напружуюсь і перевертаюся на бік. Отець Мартін навалюється на мене. Він стискає руками мою шию. Я б’ю його в обличчя, намагаюся скинути з себе, але мої руки слабшають, а моїх ударів він, здається, навіть не помічає. Ми качаємося по землі. Напівпритомний чоловік бореться з ходячим мерцем. Він дужче стискає пальці. Я відчайдушно намагаюсь їх розтиснути. Таке враження, що моя грудна клітка от-от розірветься. Очі печуть, ніби в мене в очницях дві жарини. Усе навколо починає темніти, неначе хтось поволі опускає переді мною чорну завісу.

Усе не може так скінчитися, кричить, задихаючись, мій позбавлений кисню мозок. Не таким має бути мій кінець. Це обман, мене вкотре ошукали. Це… Аж раптом чую глухий удар, і його хватка слабшає. Я можу дихати. Я скидаю його руки зі своєї шиї. Перед очима розвиднюється. Отець Мартін витріщається на мене широко розплющеними від приголомшення очима. Він розкриває рота:

— Зізнайся…

Його останнє слово витікає цівочкою темно-червоної крові. Його очі й далі витріщаються на мене, проте їхнє світло вже згасло. Тепер це лише дві заповнені рідиною кулі. Те, що колись їх оживляло, нарешті померло.

Я виборсуюся з-під тіла. З його спини стирчить сокира. Я підводжу очі. Ніккі стоїть над тілом свого батька, її обличчя і одяг заляпані його кров’ю, кров скрапує з її рук. Вона дивиться на мене так, ніби тільки-но мене помітила.

— Вибач. Я не знала. — Вона осідає на землю коло свого батька, сльози змішуються з кров’ю на її обличчі. — Я мала прийти раніше. Я мала прийти раніше.