Вона сказала це навмисно. Вона все знала. І їй подобалося мене дражнити.

— Я думав, що ми йдемо на «Метеорит», — озвався я.

— Підемо пізніше. Ну ж бо, Едді. Буде весело.

Я також ненавидів, коли вона називала мене Едді. Едді — це дитяче ім’я. Мені було шістнадцять. Я хотів, щоб мене називали Едом.

— Як на мене, то «Вальс» — паскудний атракціон, — я знизав плечима. — Але якщо ви хочете кататися на такому лайні, мені байдуже.

Люсі всміхнулася.

— А ти що скажеш, Енджі?

Я знав, що вона скаже. І Люсі теж знала.

— Якщо всі так вирішили, то я теж не проти.

На мить мені захотілося, щоб вона не була такою поступливою. Я хотів, щоб вона мала власну думку, щоб проявила характер. Бо інакша назва «поступливої» — це «безхребетна».

— Чудово, — засміялася Люсі. — Ходімо.

Ми підійшли до «Вальсу» і приєдналися до невеличкої черги. Моє серце шалено калатало. Долоні спітніли. Мені здавалося, що я зараз виблюю, а я ще навіть не сів у той клятий екіпаж, і нас ще навіть не почало крутити.

З атракціону зійшли попередні відвідувачі. Я допоміг Енджі піднятися, начебто по-джентльменськи пропустивши її вперед. Поставив ногу на хистку дерев’яну платформу і завмер. Щось упало мені в око, чи, радше, на частку секунди промайнуло десь у його кутику. Та цього було достатньо, щоб я озирнувся.

Біля «Примарного потяга» стояла висока худорлява постать. Одягнена в усе чорне. Обтислі чорні джинси, мішкувату сорочку і крислатий ковбойський капелюх. Чоловік був обернений до мене спиною — він дивився на «Примарний потяг», — в нього по плечах розсипалося біле волосся.

«Ти зі мною, Едді?»

Якесь божевілля. Це неможливо. То не міг бути містер Геллоран. Не міг. Він помер. Його більше нема. Його поховали. З іншого боку, Шона Купера теж поховали.

— Еде? — Запитально подивилась на мене Енджі. — З тобою все добре?

— Я…

Я знов озирнувся на «Примарний потяг». Чоловіка не було. Я бачив, як темна тінь зникла за рогом.

— Вибач, треба дещо перевірити.

Я зістрибнув із платформи «Вальсу».

— Еде! Ти не можеш просто так утекти!

Енджі приголомшено дивилася на мене. Ще ніколи вона не була такою роздратованою. Я підозрював, що вона ще довго не дозволить мені такого, як щойно в «Примарному потязі», але тієї миті мені було начхати. Я мусив піти за ним. Я мусив пересвідчитись.

— Вибач, — знову пробурмотів я.

Я побіг до «Примарного потяга», заскочив за ріг, а темний чоловік якраз сховався за ятками з цукровою ватою і повітряними кульками. Я чимдуж помчав за ним, збиваючи з ніг людей на своєму шляху. Вони кидали мені вслід прокльони, та я не зважав.

Не певен, чи тоді вірив, що видіння, за яким я гнався, було реальним, але мені вже випадало бачити привидів. Навіть у шістнадцять я перед сном визирав із вікна, воліючи перевірити, чи немає внизу Шона Купера. І досі боявся, що будь-який неприємний запах міг бути від зотлілої руки, котра тягнеться до мого обличчя.

Я минув автодром з електромобілями та «Орбітальний політ». Колись його вважали дуже екстремальним, а зараз, коли з’явились «Американські гірки» і ще страшніші атракціони, він був уже не такий класний. Я майже наздогнав чоловіка, проте він зненацька зупинився. Я теж стишив ходу, заховався за ятку з гот-доґами і звідти спостерігав за ним. Він запхав руку до кишені і вийняв пачку цигарок.

Ось тоді я побачив свою помилку. Руки. Не бліді й з рівними нігтями, а смагляві, грубі і брудні, з довгими поламаними нігтями. Чоловік обернувся. Я витріщився на його змучене обличчя. На його зморшки, такі глибокі, ніби їх вирізали ножем. На його шрами й рубці, поміж яких заховались яскраво-блакитні очі. Жовтувата борода майже сягала його грудей. То був не містер Геллоран. І навіть не молодий чоловік. То був старий циган.

Його голос нагадував шурхотіння камінців у ржавому відерці.

— Чого ти так дивишся, синку?

— Нічого. Я… пробачте.

Я розвернувся і дременув так швидко, як тільки дозволяли залишки моєї гідності. Відбігши на достатню відстань, коли чоловік уже не міг мене бачити, я зупинився та спробував перевести дух, а заразом угамувати нудоту, що хвилями накочувала на мене й могла от-от вийти назовні. А тоді я похитав головою і, замість блювати, несподівано розреготався. Ніякий то не містер Геллоран, не Крейдяна Людина, а звичайнісінький працівник ярмарку. А під тим ковбойським капелюхом у нього, мабуть, здоровецька лисина.

Божевілля, божевілля, божевілля. Як та клята карличка у фільмі «А тепер не дивись» (кілька років тому ми таємно дивилися його у Гладкого Ґева, і то тільки тому, що десь почули, ніби Дональд Сазерленд і Джулі Крісті «робитимуть це» на камеру. Насправді ми дуже розчарувалися, бо Джулі Крісті майже не показували, а худого білого заду Сазерленда було аж забагато).

— Еде! Що відбувається?

Я повернув голову і побачив, що до мене наближається Гоппо, за ним — дівчата. Мабуть, вони всі слідом за мною зійшли з «Вальсу». Люсі здавалася не на жарт розлюченою.

Я спробував придушити сміх, щоб вони не подумали, ніби я з’їхав із глузду.

— Мені приверзлося, що я побачив його. Містера Геллорана. Крейдяну Людину.

— Що? Це такий прикол?

Я похитав головою.

— Але то був не він.

— Ну звісно ж, не він, — Гоппо насупився. — Він помер.

— Знаю, — почав був я. — Просто…

Я глипнув на їхні занепокоєні та здивовані обличчя і повільно кивнув.

— Знаю. Я помилився. Утнув дурницю.

— Ходімо, — сказав Гоппо, усе ще схвильований. — Вип’ємо чогось.

Я глянув на Енджі. Вона легенько всміхнулась і простягнула руку. Мені пробачили. Так легко. Як завжди.

Та я узяв її за руку. Із вдячністю. А потім вона запитала:

— А хто така ця Крейдяна Людина?

Ми розійшлися невдовзі після того. Мабуть, у нас було дуже мало спільного. Либонь, нам так і не вдалося добре пізнати одне одного. А може, я вже тоді був юнаком з непростим минулим і химерними таємницями, тож потребував особливої людини, з якою міг би розділити цей тягар. Можливо, тому я свідомо увесь цей час був самотнім. Я досі не знайшов такої людини. Поки що. А може, ніколи й не знайду.

Після ярмарку я поцілував Енджі на прощання і втомлено поплентався додому, знемагаючи від задушливої пообідньої спеки. Вулиці були на диво порожні, всі шукали затінку в пивних двориках або власних садках. Навіть автівок майже не було. Нікому не хотілося упрівати в тих великих металевих бляшанках.

Я зайшов за ріг, досі почуваючись трохи незатишно після тієї пригоди на ярмарку. Мабуть, я навіть відчував себе дурнем. Як я міг так легко налякатися, так легко повірити, що то був він? Йолоп. Звісно ж, це був не він. Хіба таке можливо? Я сам себе ошукав.

Я зітхнув, проминув під’їзну доріжку і відчинив двері. Тато сидів у своєму улюбленому кріслі у вітальні, затуманеними очима дивлячись телевізор. Мама на кухні готувала вечерю. У неї були червоні очі, ніби вона плакала. Мама плакала вкрай рідко. Гадаю, цим я вдався в неї.

— Що сталося? — запитав я.

Вона витерла очі й навіть не думала заспокоювати мене словами «усе добре». Мама ніколи не брехала. Принаймні так мені здавалось. У той час.

— Твій тато, — сказала вона.

Ніби могло бути щось інше. Іноді — мені досі соромно це визнавати — я ненавидів тата за його хворобу. За те, що вона примушувала його робити й казати. За відсутній і розгублений погляд. За те, як його недуга впливала на нас із мамою. У підлітковому віці понад усе кортить бути нормальним, а після того як тато занедужав, наше життя вже не могло таким лишатися.

— Що він знову накоїв? — поцікавився я, ледве приховуючи роздратування.

— Він забув мене, — я бачив, як у маминих очах знову забриніли сльози. — Я принесла йому обід, і кілька секунд він дивився на мене так, ніби не впізнав.

— Ох, мамо.

Я підійшов до неї і міцно-міцно обійняв, ніби так я міг вичавити з неї увесь біль. А сам на хвилинку подумав, що іноді забуття — це якраз милосердя.

А пам’ять — мабуть, саме вона здатна нас убити.