— Я був розчарований. А який батько не був би? А ще я розлютився. Либонь, тому вона й збрехала мені про справжнього батька дитини.

— Про Шона Купера.

— Так. Краще б вона цього не робила. Пізніше я почувався паршиво, через те що наговорив на хлопця. Але тоді, якби він був живий, я б його вбив.

— Так, як намагалися вбити отця Мартіна?

— Він дістав по заслузі. — Томас криво посміхається. — Мабуть, за це я маю дякувати вашому батькові.

— Мабуть.

Він зітхає.

— Ханна не була бездоганна. Вона була звичайним підлітком. У нас траплялися звичні для батьків і дітей сварки, через макіяж чи довжину її спідниці. Коли Ханна приєдналася до релігійної братії отця Мартіна, я навіть утішився. Я думав, що це піде їй на користь. — Гіркий смішок. — Хто ж знав, що я так схибив? Він зіпсував її. Раніше ми були близькі, а після того ми тільки те й робили, що постійно сварилися.

— Ви сварилися того дня, коли Елізу було вбито?

Він киває.

— Так. То була одна з найгірших наших сварок.

— Чому?

— Бо вона ходила навідувати його до пансіонату. Щоб сказати, що залишить дитину і чекатиме його одужання.

— Вона була в нього закохана.

— Вона була дитиною. Вона не знала, що таке кохання. — Томас хитає головою. — У вас є діти, Еде?

— Немає.

— Мудре рішення. З моменту свого народження діти заповнюють ваше серце любов’ю… і страхом. Особливо маленькі дівчатка. Ви хочете від усього їх захистити. А коли вам це не вдається, ви відчуваєте, що не виконали свого батьківського обов’язку. Ви вберегли себе від добрячої порції болю.

Я ніяково соваюся на канапі. Хоч я б не сказав, що в кімнаті дуже тепло, мені чомусь страшенно гаряче, я не маю чим дихати. Я пробую повернути розмову до основної теми.

— Отже, ви казали, що Ханна ходила відвідувати отця Мартіна того дня, коли вбили Елізу?

Він збирається на думці.

— Так. Ми страшенно посварилися. Вона вибігла з дому. До вечері вона не повернулась. Саме тому того вечора я був у місті. Шукав її.

— Ви були біля лісу?

— Я подумав, що вона могла піти туди. Я знаю, що вони інколи там зустрічалися. — Він супиться. — Якби я знав раніше.

— Містер Геллоран та Еліза теж зустрічалися в лісі.

— Там зустрічаються багато дітей і роблять те, чого не слід. Не лише діти, а ще й… збоченці.

Він виплюнув останнє слово. Я опускаю голову.

— Колись я рівнявся на містера Геллорана, — кажу. — Та схоже, він був розпусником, якого тягнуло до неповнолітніх дівчат. Як і отець Мартін.

— Ні. — Томас хитає головою. — Геллоран був зовсім не такий, як Мартін. Я не схвалюю те, що він зробив, але то було зовсім інше. Отець Мартін був лицеміром, брехуном, він проповідував слово Боже, а насправді прикривався ним, щоб користатися такими довірливими дівчатками, як Ханна. Він її змінив. Він удавав, що наповнював її серце любов’ю, а насправді отруював його. А коли й цього йому здалося замало, він зробив їй позашлюбну дитину.

Його блакитні очі спалахують. У кутиках губ збирається біла слина. Кажуть, що немає нічого сильнішого за кохання. І це правда. Саме тому найжорстокіші звірства вчиняють в ім’я кохання.

— Тому ви це зробили? — тихенько питаю я.

— Що зробив?

— Ви зайшли до лісу і побачили її, чи не так? Вона стояла там, як завжди, коли чекала на нього. І тієї миті ви оскаженіли. Накинулися на неї і задушили до того, як вона встигла обернутися. Може, вам навіть не хотілося на неї дивитися, але коли ви таки глянули, коли ви збагнули свою помилку, було вже надто пізно. Тому ви за якийсь час повернулись і порубали її на шматки. Не знаю точно навіщо. Щоб легше було заховати тіло? А можливо, для того, щоб усіх заплутати…

— Що ви в біса верзете?

— Ви вбили Елізу, бо подумали, що то Ханна. Вони були однакової статури, а Еліза ще й висвітлила своє волосся. Неважко помилитися, тим паче в темряві, та ще й у такому емоційному стані. Ви прийняли Елізу за вашу доньку, яку зіпсували, розбестили і яка завагітніла від отця Мартіна…

— Ні! Я любив Ханну. Я хотів, щоб вона залишила дитину. Так, я казав їй, щоб вона віддала її на всиновлення, але я б ніколи її не скривдив. Ніколи…

Він різко підводиться.

— Даремно я погодився з вами зустрітися. Я справді думав, що ви можете щось знати, але це? Я попрошу вас покинути мій дім.

Я уважно дивлюся на Томаса. Якщо я сподівався побачити на його обличчі бодай натяк на відчуття провини або страх, я помилився. Я бачу тільки злість і біль. Багато болю. Я почуваюсь останнім лайном. Та що найгірше, я усвідомлюю, що припустився страшної помилки.

— Вибачте. Я…

Його погляд спопеляє мене до самісіньких кісток.

— Вибачити за звинувачення у вбивстві власної доньки? Сумніваюся, що цього досить, містере Адамс.

— Ні… ні, недосить. — Я підводжусь і йду до дверей. Аж раптом він каже:

— Зачекайте.

Я обертаюся. Колишній полісмен наближається до мене.

— Напевно, я мав би дати вам по пиці за те, що ви тільки-но сказали…

Я відчуваю, що зараз буде «але». Принаймні сподіваюся на це.

— Але ваша теорія про те, що Елізу з кимось переплутали, досить цікава.

— І хибна.

— Може, й ні. Можливо, йдеться про іншу людину.

— Що ви маєте на увазі?

— Окрім містера Геллорана, більше ні в кого не було мотиву вбивати Елізу. А от Ханну? Знаєте, у той час отець Мартін мав багато послідовників. Якби комусь із них було відомо про його стосунки з нею, про дитину, хтось із них міг приревнувати її — до божевілля — і вбити.

Я обмірковую його слова.

— Але ви не знаєте, де всі вони зараз?

— Ні.

— Зрозуміло.

Томас потирає бороду. Схоже, він щось обдумує. Нарешті каже:

— Тієї ночі, коли я шукав Ханну біля лісу, я когось бачив. Було темно, і я був на певній відстані, але він був одягнений у робочий комбінезон і накульгував.

— Не пригадую, щоб у тій справі були ще якісь підозрювані.

— Бо їх і не було.

— Чому?

— Навіщо шукати ще когось, якщо вже є вбивця, який, до всього, мертвий. Дуже зручно, не треба витрачатися на суд. До того ж із таким описом далеко не зайдеш.

Він має слушність. Це навряд чи допомогло б.

— Тридцять років — то вельми багато часу. Ви ж розумієте, що можете й не дістати тих відповідей, які шукаєте…

— Розумію.

— Чи навіть гірше. Ви матимете відповіді, а вони виявляться зовсім не тими, на які ви сподівалися.

— Це я теж розумію.

Я сідаю в автівку, і мене починає трусити. Я опускаю вікно й витягую цигарки. Пожадливо прикурюю одну. Коли я йшов до Томаса, то увімкнув на телефоні беззвучний режим. Тепер, вийнявши його з кишені, бачу пропущений дзвінок. Навіть два. Ще ніколи я не був таким популярним.

Я набираю голосову пошту і прослуховую два плутані повідомлення — одне від Гоппо, інше від Ґева. Обидва повідомляють мені те саме:

«Еде, це стосовно Міккі. Вони знають, хто його вбив».