2016 рік

— Ніколи не бери нічого на віру, — якось сказав мені тато. — Узявши на віру, ти можеш і себе, й інших пошити в дурні.

Коли я витріщився на нього, він додав:

— Бачиш оце крісло? Ти віриш, що воно завтра вранці буде на тому самому місці?

— Так.

— Тоді ти береш це на віру.

— Мабуть.

Тато підняв крісло і поставив його на стіл.

— Єдина можливість бути цілком упевненим, що крісло залишиться на своєму місці — приклеїти його до підлоги.

— Але ж це шахрайство.

Татів голос посерйознішав.

— Люди завжди будуть шахраювати, Едді. І обманювати. Тому так важливо нічого не брати на віру. Ніколи не відкидай сумнівів, навіть якщо здається, що все й так очевидно.

Я кивнув.

— Добре.

Двері до кухні відчинились і зайшла мама. Вона подивилася на крісло, перевела погляд на тата, відтак на мене і похитала головою.

— Не певна, що хочу знати.

«Ніколи не бери на віру. Ніколи не відкидай сумнівів, навіть якщо здається, що все й так очевидно».

Ми беремо на віру, бо так легше, це не вимагає від нас жодних зусиль. Дозволяє нам не сушити мозок — зазвичай над тим, що примушує нас почуватися незручно. Але таке небажання зайвий раз поміркувати може призвести до непорозумінь, а в деяких випадках навіть до трагедій.

Як отой необачний вчинок Гладкого Ґева, що закінчився смертю. А все тому що він був дитиною і не подумав про можливі наслідки. Так само як мама, розказавши татові про Ханну Томас, навіть не могла подумати, що через це скоїться стільки лиха, адже була впевнена: її чоловік триматиме язика на припоні. А ще був один хлопчисько, який поцупив маленьку срібну каблучку й намагався повернути її, бо думав, нібито все робить правильно, а згодом з’ясувалося, що він, ясна річ, дуже й дуже помилявся.

Беручи щось на віру, ми можемо ошукати себе ще в інший спосіб. Можемо не бачити, якими люди є насправді, і втратити тих, кого ми раніше знали. Я гадав, що це Ніккі навідувала отця Мартіна, а насправді то була Хлоя. Я думав, що гнався на ярмарку за містером Геллораном, а то був лише старий роботяга. Навіть Пенні, Садова Пані, змусила всіх ступити на слизьку стежку безпідставних припущень. Усі думали, що вона чекала на свого покійного нареченого, Фердинанда. Та Фердинанд не був її нареченим. Бідолаху звали Альберт. А всі ці роки вона чекала на свого коханця.

І це історія не про вічне кохання, а про зраду і плутанину з іменами.

Тільки-но прокинувшись наступного ранку, я відразу хапаюся за телефон. Ну, не зовсім так. Тільки-но прокинувшись, я випиваю кілька чашок міцнющої кави і викурюю десь п’ять цигарок, а вже тоді хапаюся за телефон. Спочатку набираю Ґева і Гоппо, потім Ніккі. Як я й підозрював, вона не відповідає. Залишаю їй плутане повідомлення — не здивуюсь, якщо вона видалить його, навіть не прослухавши. Нарешті набираю Хлою.

— Я не впевнена, Еде.

— Треба, щоб ти це зробила.

— Я вже протягом багатьох років з ним не говорила. Ми дуже віддалилися.

— Отже, час вам знову зблизитися.

Вона зітхає.

— Це погана ідея.

— Може, й так. А може, й ні. Ти змушуєш нагадати тобі, що ти переді мною завинила.

— Добре. Однак я просто не розумію, чому це так важить. Чому зараз? Хай йому чорт, це було тридцять років тому. Та залиш ти все, як є.

— Не можу.

— Я сподіваюся, це не через Міккі? Бо йому ти точно нічого не винен.

— Ні. — Я думаю про містера Геллорана і про те, що поцупив. — Може, я завинив перед кимось іншим, і вже давно час віддати цей борг.

Елмс — невеличке містечко неподалік Борнмута, заселене переважно літніми людьми. На південному узбережжі таких містечок назбирається з добрий десяток. Правду кажучи, південне узбережжя фактично повністю заселено пенсіонерами, лишень трапляються бідніші й заможніші райони.

Якщо відверто, Елмс одне з найубогіших тутешніх містечок. Такий собі глухий кут з маленькими обшарпаними квадратними будиночками. Садочки здебільшого охайні, а от тиньк облуплюється, та й на парканах фарба теж добряче повицвітала. Автівки, що стоять перед будиночками, теж говорять самі за себе. Маленькі лискучі автівки — можу закластися, що їх ретельно вимивають кожнісінької неділі перед церквою — теж бачили кращі дні. Я не кажу, що це кепське місце для пенсіонерів. Та з іншого боку, це не зовсім те, на що сподіваєшся після сорока років наполегливої праці.

Іноді мені здається, що все, чого ми прагнемо в житті, абсолютно не має сенсу. Ви тяжко працюєте, щоб купити для своєї сім’ї гарний просторий будинок і роз’їжджати на останній моделі позашляховика. Відтак діти виростають і перебираються у власний дім, а ви міняєте великий будинок на менший, екологічний (де, швидше за все, вистачить місця лише вам і собаці на задньому дворі). А потім виходите на пенсію, і великий сімейний будинок стає в’язницею із замкнутих дверей і кімнат, що припадають пилюкою, ваш садок, такий годящий для родинних барбекю, тепер стає занадто великим, щоб поратися в ньому самотужки, а ваші діти вже давно влаштовують барбекю у власних садочках. Отже, будинок теж зменшується. А згодом, навіть швидше, ніж сподівалися, ви залишаєтесь на самоті. І переконуєте себе, що слушно вчинили, переїхавши сюди, бо маленькі кімнати не так швидко заповнюються самотністю. Якщо вам пощастить, ви покинете цей світ іще до того, як обставини примусять вас, уже вкотре, поміняти будиночок на однісіньке ліжко з поперечинами, де ви лежатимете, вже не годні самостійно витирати собі зад.

З такими втішними думками я зупиняю автівку на клаптику асфальту між сусідніми під’їзними доріжками навпроти будинку під номером двадцять три. Коротенькою стежкою підходжу до ґанку і натискаю дзвінок. Минає кілька секунд. Я простягаю руку, щоб знову натиснути дзвінок, коли крізь матове скло помічаю, як до дверей наближаються розмиті обриси людини. Чую, як брязкає ланцюжок, і двері відчиняються. Безпека понад усе, спадає мені на думку. Зрештою, воно й не дивно, якщо пригадати, ким він працював.

— Едвард Адамс?

— Так.

Він простягає руку. Мить повагавшись, я тисну її.

Востаннє я бачив офіцера Томаса зблизька того дня, коли він стояв на порозі нашого будинку тридцять років тому. Він досі худорлявий, але не такий високий, яким я його пам’ятаю. Вочевидь, це тому, що я сам відтоді добряче підріс, проте з віком люди справді трохи маліють. Колись темне волосся тепер переважно сиве та здебільшого повипадало. Квадратне обличчя вже не таке кутасте і якесь виснажене. Він досі нагадує здоровецьку фігурку з «Lego», але вже трохи розплавлену.

— Дякую, що погодилися зустрітись, — кажу я.

— Мушу визнати, я сумнівався… та, мабуть, Хлоя розпалила мою цікавість. — Він відступає всередину. — Проходьте.

Я заходжу до маленького вузького коридору. Вчувається легенький запах зіпсованої їжі й різкий аромат освіжувача повітря. Аж надто різкий.

— Вітальня прямо і ліворуч.

Я йду вперед і відчиняю двері до напрочуд великої вітальні з просілими бежевими канапами та квітчастими шторами. Припускаю, що їх обирала колишня господиня.

За словами Хлої, її дід перебрався на південь кілька років тому, після виходу на пенсію. Через два-три роки після того померла його дружина. Цікаво, чи саме тоді він вирішив, що досить білити хату й виривати в саду бур’яни.

Томас жестом запрошує мене сідати на ту канапу, що не така зношена.

— Щось вип’єте?

— Е-е-е… ні, дякую. Я нещодавно пив каву. — Брехня, але не хочу перетворювати цей візит на дружні посиденьки, тим більше, коли йтиметься про таку серйозну тему.

— Добре. — Він хвильку стоїть, трохи розгублений.

Мабуть, його навідують нечасто. Він не знає, як себе поводити, коли в нього вдома є гості. Трохи схоже на мене.

Нарешті він сідає і згортає руки на колінах.

— Отож, справа Елізи Ренделл. Минуло багато часу. Ви були одним з тих дітей, які знайшли її тіло?

— Так.

— А тепер у вас є теорія про її справжнього вбивцю?

— Саме так.

— Ви думаєте, що поліція помилилась?

— Ми всі помилилися.

Він потирає підборіддя.

— Непрямі докази були доволі переконливі. Але це й усе, що ми мали. Непрямі докази. Якби Геллоран себе не порішив, не певен, що в поліції вистачило б доказів для закриття цієї справи. Єдиним суттєвим доказом був той перстень.

Я відчуваю, як паленіють мої щоки. Навіть зараз. Перстень. Клятий перстень.

— Але не було знаряддя убивства чи слідів крові. — Я вмовкаю. — І, звісно ж, її голову так і не знайшли.

Томас пильніше до мене приглядається — і тридцяти років як не було. Його очі мовби заново загоряються.

— То яка у вас теорія? — питає він, подаючись трохи вперед.

— Чи можу я спочатку поставити вам ще кілька запитань?

— Можете, але зважте на те, що я не розслідував ту справу. Я був рядовим офіцером.

— Не про розслідування. Про вашу доньку і отця Мартіна.

Він напружується.

— Не розумію, до чого тут це.

До всього, думаю я.

— Просто зробіть мені таку послугу.

— Я можу просто виставити вас за двері.

— Можете.

Чекаю. Тепер його хід. Я бачу, що він хоче мене прогнати, але маю надію, що цікавість і старі інстинкти поліціянта візьмуть гору.

— Ну добре, — каже він. — Зроблю вам послугу. Але це тільки заради Хлої.

Я киваю.

— Розумію.

— Ні. Нічого ви не розумієте. Вона все, що в мене лишилось.

— А як же Ханна?

— Я втратив доньку багато років тому. А сьогодні моя онука вперше вийшла зі мною на зв’язок після того, як ми майже два роки не спілкувалися. Якщо розмова з вами означає, що я знову її побачу, я готовий це зробити. Це ви розумієте?

— Ви хочете, щоб я переконав її приїхати до вас?

— Схоже, вона до вас прислухається.

Не дуже, але вона таки переді мною завинила.

— Зроблю все, що в моїй силі.

— Добре. Більшого я не прошу. — Томас відкидається на спинку канапи. — Що саме вас цікавить?

— Як ви ставитеся до отця Мартіна?

Він пирхає.

— Я думав, що це, хай йому трясця, і так зрозуміло.

— А до Ханни?

— Вона була моєю донькою. Я любив її. Досі люблю.

— А коли вона завагітніла?