1986—90-ті роки

У віці дев’яти-десяти років я просто обожнював «Доктора Хто». До дванадцяти телесеріал перетворився на безглузде лайно. На мою тодішню дванадцятирічну думку, він почав скочуватися на дно, коли Пітер Девісон регенерував у Коліна Бейкера, який був зовсім не кльовий в ідіотському строкатому піджаку й поцяткованій краватці.

Так от, до того часу мені подобалася кожна серія, а особливо ті, де були да`леки, а ще ті, які закінчувалися на найцікавішому місці. Це називалося «тримати інтригу».

Проте найчастіше сама «інтрига» була куди цікавішою за розв’язку, на яку я нетерпляче чекав цілий тиждень. Перша серія зазвичай завершувалась тим, що Доктор Хто втрапляв у страшенну халепу: чи то його оточили полчища да`леків, готові от-от його знищити, чи то він застряг на космічному кораблі, що зараз вибухне, або ж його загнала в кут якась жахлива почвара, від якої нема порятунку.

Але він завжди примудрявся врятуватися — найчастіше завдяки всіляким хитрощам, що їх Гладкий Ґев називав «гівняними і неправдоподібними». Таємний рятівний люк, несподівана допомога від військової організації UNIT або якесь диво, що міг створити сам Доктор своєю звуковою викруткою. Хоч мені й подобалося дивитися другу серію, я почувався трохи розчарованим. Ніби мене ошукали.

У реальному житті такі хитрощі не діють. Вам не вдасться уникнути жахливої долі тільки тому, що ваша звукова викрутка працює на одній частоті з кнопкою самознищення кіберлюдей. Такого просто не буває.

Та все ж, коли я почув про смерть містера Геллорана, мені хотілося, щоб у житті теж було як у кіно. Я хотів, щоб містер Геллоран якимось дивом вижив. Щоб він несподівано з’явився й повідомив усім: «Як бачите, я досі живий. Я не вкорочував собі віку. Насправді сталось ось що…»

У мене було таке відчуття, що кінець цієї історії, хоч ми його й дісталися, є неправильним. Він нещасливий. Він розчаровував. Хотілося чогось більшого.

А ще були фрагменти, які не давали мені спокою. «Дірки в сюжеті» — мабуть, так це називається, якщо говорити про «Доктора Хто». Деталі, які, сподівалися сценаристи, ви не помітите, але вони таки впали в око. Навіть у дванадцять років. А знаєте, таке чи не найбільше помітно у дванадцять років. Бо в цьому віці ми напрочуд пильні, адже страх як кортить не бути ошуканим.

Після його смерті всі казали, що містер Геллоран був божевільним. Ніби це могло геть усе пояснити. Але навіть якщо ти несповна розуму чи ящірка з «Доктора Хто» у шість футів заввишки, у тебе все одно є свої причини.

Коли я розказав про це іншим, себто Гоппо і Гладкому Ґеву (бо навіть після спільної знахідки тіла наші стосунки з Міккі не покращились, і ми й далі рідко з ним бачилися), Гладкий Ґев тільки зміряв мене роздратованим поглядом, покрутив пальцем біля скроні та сказав:

— Шановні, він зробив це тому, що був дивакуватий. Хворий на голову. Псих. Без сьомої клепки в голові. Та за ним дурка плакала.

Гоппо майже нічого не говорив, тільки втрутився, коли Гладкий Ґев аж надто розпалився й ледь не дійшло до сварки. Він тихенько сказав:

— Може, він мав свої причини, а ми їх просто не розуміємо, бо не були на його місці.

Гадаю, мене таки мучило відчуття провини. За мою роль у цій історії та особливо за той клятий перстень.

Якби я тоді не залишив його на кухні, щось би від того змінилося? Чи люди все одно вважали б Геллорана винним? Мені здається, що це навряд чи щось змінило б, зважаючи на те, що він наклав на себе руки. Та може, без персня на нього не поспішали б вішати вбивство Елізи. Може, поліція не закрила б її справу, а далі шукала ще якісь докази. Чи знаряддя вбивства. Чи її голову.

Я ніколи не міг знайти для себе задовільної відповіді на ці запитання, не міг розвіяти сумнівів. І, зрештою, я вирішив їх позбутися. Як старих дитячих іграшок. Лише не певен, чи це взагалі можливо.

Час минав, і події того літа поступово вицвітали у моїй пам’яті. Нам виповнилося чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять. Іспити, гормони і дівчата заволоділи нашими думками.

На той час у мене з’явилися й інші клопоти. Татів стан суттєво погіршився. Життя почало перетворюватися на рутину, з якою мені випадало миритися протягом кількох наступних років. Удень — навчання й робота. Увечері — турбота про тата і його щодень слабший розум, а також намагання допомогти мамі в тій безвихідній ситуації. Таким зробилося моє повсякденне життя.

Гладкий Ґев почав зустрічатися з симпатичною, трохи повненькою дівчиною на ім’я Черил. Він також став худнути. Він почав менше їсти і частіше їздив велосипедом. Він приєднався до клубу бігунів і нехай спочатку казав, що зробив це «по приколу», з часом узявся бігати швидше і на дальші дистанції, й далі втрачаючи вагу. Він ніби скидав колишнього себе. Так воно, мабуть, і сталося. Разом з вагою він втратив свою специфічну поведінку та притаманні йому грубі жарти. Замість них з’явилася нова серйозність. Сталевий стрижень. Він менше жартував і більше вчився, а коли не вчився, то був із Черил. Як і Міккі до того, він почав віддалятися. Отже, нас залишилося двоє: Гоппо і я.

У мене було кілька несерйозних взаємин з дівчатами. А ще я кілька разів закохувався в геть недосяжних жінок, як-от у страшенно сувору вчительку англійської з темним волоссям, маленькими окулярами і неймовірними зеленими очима. Міс Берфорд.

А Гоппо? Здається, він не надто цікавився дівчатами, доки не зустрів Люсі (ту саму, яка пізніше зрадила його з Міккі й стала причиною бійки на вечірці, на яку я не пішов).

Гоппо закохався, і закохався він по самісінькі вуха. Тоді я ніяк не міг зрозуміти його вибір. Ні, Люсі була доволі симпатична, але нічого особливого. Така собі сіра мишка. Пряме каштанове волосся, окуляри. І вдягалася вона якось дивно. Довгі спідниці з китицями й масивні черевики, пофарбовані, власноруч «виварені» футболки та інша атрибутика гіпі. Мала вигляд не дуже привабливий.

Лише згодом до мене дійшло, кого вона мені нагадувала. Маму Гоппо.

Хай там як, здавалося, що вони добре ладнали й навіть пасували одне одному.

Їм подобались однакові речі, хоч мені видається, що в стосунках ми всі трохи прикидаємося, ніби нам щось подобається, щоб не образити іншу людину.

У дружбі те саме. Мені не дуже подобалася Люсі, але я вдавав, що вона мені подобається, аби не ображати Гоппо. У той час я зустрічався з на рік молодшою дівчиною, яку звали Енджі. Вона мала кучеряву завивку і гарне тіло. Я не був у неї закоханий, але вона мені подобалась, і з нею було легко (не в тому сенсі, про який ви могли подумати, хоча й це теж). Вона не створювала зайвих проблем, була спокійна і нічого від мене не вимагала. Саме така дівчина мені й підходила, якщо брати до уваги тодішні клопоти з моїм татом.

Ми сходили на кілька подвійних побачень із Гоппо і Люсі. Не можу сказати, що Енджі й Люсі мали багато спільного, проте Енджі була люб’язною та привітною дівчиною, намагалася з усіма знайти спільну мову. І це було добре, бо завдяки їй мені не доводилося самому докладати таких зусиль.

Ми ходили в кіно, до пабу, а якось на вихідних Гоппо запропонував нову розвагу.

— Може, підемо на ярмарок?

Ми якраз сиділи в пабі. Не в «Буйволі». Ґевів тато нізащо не налив би нам спиртного. Ми зайшли в «Пшеничний сніп», паб у іншому кінці міста, де власник нас не знав і, чесно кажучи, не дуже переймався тим, що нам було тільки шістнадцять.

Був червень, і ми сиділи у пивному дворику, що насправді був маленьким садочком позаду пабу з кількома розхитаними дерев’яними лавами і столами.

Люсі та Енджі були в захваті від його ідеї. Я змовчав. Востаннє я був на ярмарку тоді, коли сталася та жахлива трагедія. Не скажу, що навмисне уникав ярмарків і парків розваг, мені просто не дуже кортіло їх відвідувати.

Та кого я обманюю? Я боявся. Минулого літа я відкрутився від поїздки до парку розваг «Thorpe Park», вигадавши відмовку, буцімто мені болів живіт. Частково так і було. Мої кишки зав’язувалися вузлом щоразу, як я думав про якийсь атракціон. У мене перед очима відразу з’являлася Вальсова Дівчина: я бачив її ногу, що висіла на клаптях сухожилля, і криваве місиво на її розсіченому обличчі.

— Еде! — Енджі повернулась до мене, стиснувши мою ногу. — Що скажеш? Ходімо завтра на ярмарок? — І трохи захмеліло шепнула мені на вухо: — Я дозволю тобі погратися пальчиками на «Примарному потязі».

Хоч якою спокусливою була її пропозиція (поки що мені випадало встромляти пальці у її вагіну хіба що в моїй не дуже привабливій на вигляд кімнаті), я змусив себе всміхнутися.

— Так. Буде весело.

Навряд чи, але я не хотів показувати свого страху, тим паче перед Енджі та, хтозна-чому, перед Люсі, що якось дивно на мене дивилася. Мені її погляд зовсім не сподобався — ніби вона знала, що я збрехав.

У день ярмарку було спекотно. Як і тоді. Енджі дотримала свого слова. Та все ж я не мав того задоволення, на яке сподівався, хоч мені й було трохи важко йти, коли ми покинули «Примарний потяг». Але я миттю про це забув, побачивши, де саме ми вийшли. Якраз навпроти «Вальсу».

Я чомусь не помітив його раніше. Може, атракціон заступали люди, а може, я думав про щось інше, як-от про коротесеньку спандексову спідничку Енджі й те, що так вабило мене за кілька дюймів під нею.

А тепер я стояв, мов укопаний, і не міг відірвати погляду від кружляння екіпажів. Десь віддалік з репродуктора лунала пісня Бон Джові. Захоплено верещали дівчата, коли працівник ярмарку обертав екіпажі швидше і швидше.

«Кричіть, якщо хочете обертатися швидше, гівнюки».

— Агов, — до мене підійшов Гоппо і прослідкував за моїм поглядом. — З тобою все добре?

Я кивнув. Не хотів, щоб дівчата подумали, що я якийсь боягуз.

— Так, звичайно.

— Може, покатаємося на «Вальсі»? — запитала Люсі, переплітаючи свої пальці з пальцями Гоппо.

Вона сказала це удавано невинним тоном, але я донині впевнений, що то не просто так.