«Хто хотів убити Елізу?

Крейдяну Людину? Ніхто.

Хто хотів нашкодити отцеві Мартіну?

Всі!! Підозрювані: тато Еда, мама Еда, Ніккі, Ханна Томас? Вона вагітна його дитиною. Батько Ханни?

Ханна?

Ханна — отець Мартін. Еліза — містер Геллоран. Зв’язок?

Ніхто не хотів скривдити Елізу — важливо.

ВОЛОССЯ».

Щось свербить у глибині мого мозку, та я ніяк не можу туди дотягнутися, щоб добряче пошкрябати. Врешті-решт я закриваю записника і відсовую його подалі від себе. Уже пізно, а я п’яний. Ще нікому не вдалося знайти слушну відповідь на дні пляшки. Хоч її, певна річ, беруть зовсім не для цього. На дні пляшки зазвичай шукають спосіб забути набридливі питання.

Я вимикаю світло і, похитуючись, волочу ноги нагору. Відтак передумую і повертаюся до кухні. Хапаю записника Міккі й беру його з собою. Дорогою заходжу до ванної кімнати. У спальні кидаю записника на тумбочку і завалююся в ліжко, сподіваючись, що під дією алкоголю я «вирублюсь» іще до того, як мене огорне сон. Бо тут є суттєва відмінність. Сон після пиятики — це стан безпам’ятства. А звичайний сон поволі затягує тебе і часто-густо супроводжується сновидіннями. А часом… ти прокидаєшся.

Я різко розплющую очі. Ніякого тобі поступового прокидання через кілька шарів сну. Моє серце калатає, тіло вкрилося липкими краплями поту, а в очі ніби хтось піску насипав. Щось мене розбудило. Поправка. Щось вирвало мене зі сну.

Я роззираюся. Порожньо, от тільки жодна кімната не буває абсолютно порожньою, тим більше, у темряві. Тіні причаїлися по кутках і розповзаються по підлозі, то завмирають, то знову кудись тягнуться. Та мене розбудило не це. Мене розбудило відчуття, що хтось буквально кілька секунд тому сидів на моєму ліжку.

Я сідаю. Двері до спальні відчинено навстіж. Я точно знаю, що зачиняв їх. Коридор за порогом кімнати тьмяно освітлює блідий місяць, що зазирає крізь вікно на сходовому майданчику. Пригадую, що сьогодні повня. Доречно. Я спускаю ноги на підлогу всупереч крихітній раціональній часточці мого мозку, яка функціонує навіть у напівсонному стані, і переконує мене, що це погана ідея, дуже кепська, одна з найгірших. Я мушу прокинутися. Зараз же. Але не можу. Тільки не з цього сну. Певні сни, як і декотрі події в нашому житті, мають добігти свого кінця. Навіть якби я прокинувся, той сон неодмінно б повернувся. Такі сни повертаються доти, доки ти не дістанешся їхньої трухлявої серцевини і не викорчуєш її з усіма зогнилими коренями.

Я всовую ноги в капці та вдягаю халат. Міцно зав’язую його пояс і виходжу в коридор. Опускаю очі на підлогу. Всюди багнюка й… листя.

Я квапливо спускаюся рипливими сходами, минаю коридор і забігаю до кухні. Задні двері відчинено. Туманне холодне повітря пощипує мої голі щиколотки, а знадвору крижаними пальцями мене вабить до себе нічна пітьма. Але звідти тягнеться зовсім не свіжість нічного повітря, а якийсь інший запах — смердючого гниття. Інстинктивно підношу руку, щоб затулити ніс і рот. Я дивлюся під ноги. На темній плитці кухонної підлоги намальовано крейдяного чоловічка. Своєю крейдяною рукою він вказує на двері. Ну звісно. Крейдяний чоловічок указує шлях. Усе як раніше.

Я затримуюся на коротку мить, а тоді, кинувши останній погляд на такий приємний затишок рідної кухні, переступаю поріг.

Я не стою у своєму задньому дворі. Сон перестрибнув, як і всі подібні сни, до іншого місця. До лісу. Навколо мене шелестять і ворушаться тіні, стогнуть і порипують дерева, розгойдуючи гілки, мовби скаржаться, що більше не можуть терпіти безсоння й нічні кошмари.

У моїй руці ліхтарик, хоч я не пам’ятаю, як його брав. Я освітлюю ним усе довкола і в заростях попереду помічаю якийсь рух. Іду вперед, намагаючись не зважати на скажене гупання свого серця. Я зосереджено дивлюся під ноги, прислухаючись до хрускоту гілок, на які наступаю. Не знаю, як далеко я зайшов. Здається, минуло вже багато часу, а насправді, мабуть, лише кілька секунд. Відчуваю, що вже близько. Утім, близько до чого?

Я зупиняюся. Зненацька ліс рідіє. Я опиняюся посеред невеличкої галявини. Я впізнаю її. Я вже бував тут багато років тому.

Я освітлюю ліхтариком усе довкола. Нікого. Лише кілька невеликих купок листя. Не шелесткого помаранчево-брунатного, яке я бачив раніше. Тут воно вже зів’яло і скрутилося, посіріло й почало гнити. Аж раптом із жахом помічаю, що листя ворушиться. Кожна купка несамовито трясеться.

— Едді-і-і-і! Едді-і-і-і!

Голос не Шона Купера й навіть не містера Геллорана. Цієї ночі в мене інша компанія. Жіноча.

Перша купка листя розлітається — і я бачу бліду руку, вона хапає пальцями повітря, ніби якась нічна тварина, що прокинулась після зимової сплячки.

Я тамую крик. З іншої купки висовується ступня, а тоді вистрибує, згинаючи і розгинаючи пальці з рожевими фарбованими нігтями. Кудись шаркає закривавлений обрубок ноги. Розлітається найбільша купка листя, звідти викочується стрункий смаглявий тулуб і починає повзти по землі, як бридка людиноподібна гусениця.

Але бракує ще однієї частини. Я роззираюсь, аж тут бачу руку, що біжить, перебираючи пальцями, до найдальшої купки. Зникає всередині, а тоді, майже врочисто, над зотлілим листям з’являється голова, піднята її власною відтятою рукою. Волосся закриває її потрощене обличчя.

Я скрикую. Мій заповнений віскі сечовий міхур так невчасно розслабляється й тепла сеча тече по ногах. Та я цього навіть не помічаю. Я бачу тільки її голову, що на руці біжить прямісінько до мене. Її обличчя досі заховане за пасмами шовковистого волосся. Я задкую, перечіпаюся ногою через корінь і важко гепаюсь на спину.

Її пальці стискають мою щиколотку. Я хочу крикнути, але мої голосові зв’язки паралізовано. Руко-голівний гібрид делікатно підіймається моєю ногою, перестрибує мою мокру промежину і на мить зупиняється на моєму животі. Я вже перетнув межу і страху, і жаху, і відрази. Цілком можливо, що здоровий глузд мене теж покинув.

— Едді-і-і, — шепоче вона. — Едді-і-і.

Її рука виповзає мені на груди. Голова починає підійматися. Я затамовую подих, чекаючи на її осудливий погляд.

Зізнайся, крутиться в моїй голові. Зізнайся.

— Вибач. Пробач мені.

Її пальці торкаються мого підборіддя і гладять мої губи. Аж раптом я помічаю, що її нігті, вони інші. Пофарбовані чорним лаком. Щось тут не те. Щось…

Вона відкидає назад волосся, свіжовисвітлене, вимазане кров’ю з її відрізаної шиї.

Я усвідомлюю свою помилку.

Я прокидаюся, заплутавшись у простирадлі, на підлозі поруч зі своїм ліжком. Куприк ниє від болю. Я лежу, важко дихаючи, і чекаю повернення до реальності. Якби ж то все було так просто. Я знаю, що мій сон десь близько. Я досі бачу її обличчя. Досі відчуваю на губах дотик її пальців. Я занурюю руки у волосся і виплутую з нього маленьку галузку. Дивлюся на свої ноги. Манжети піжамних штанів і підошви моїх капців обліплені багнюкою і зогнилими листочками. Відчуваю гострий запах сечі. Я ковтаю згусток, що підступив мені до горла.

Є ще щось, і я мушу якомога швидше це знайти, поки воно, перебираючи ніжками-пальцями, як бридкий головопавук, кудись не втекло з мого сну.

Я змушую себе підвестись і видертися на ліжко. Вмикаю лампу на тумбочці й беру записника Міккі. Квапливо гортаю його аж до останньої сторінки. Роздивляюся нерозбірливий почерк, як раптом щось виринає в моїй голові, до абсурду чітке і зрозуміле. Я майже чую, як дзижчить, загоряючись, лампочка.

Це майже так само, як розглядати ті картинки з оптичними ілюзіями, коли ти щосили витріщаєшся, а бачиш тільки цяточки і хвильки. А тоді трохи посуваєшся, на якийсь міліметр, і несподівано відкриваєш приховане зображення. Чітке-чіткісіньке. І розгледівши його, дивуєшся, як ти міг його не побачити. Адже воно таке збіса очевидне.

Я дивився на цю історію не з того боку. Ми всі дивилися не з того боку. Можливо, тому що нам бракувало останнього фрагмента пазлу. Можливо, тому що всі фотографії Елізи в газетах і в новинах показували її до трагедії. Ті картинки, ті зображення стали Елізою, дівчиною з лісу.

Одначе то були неправдиві зображення. На них була не та дівчина, чию вроду так жорстоко відібрали. Не та дівчина, котру ми з містером Геллораном намагалися врятувати.

І що найважливіше, то була не та Еліза, яка вирішила, що їй треба змінитися. Яка висвітлила своє волосся. Яка здалеку навіть не скидалася на колишню Елізу.

«Ніхто не хотів скривдити Елізу — важливо. ВОЛОССЯ».