2016 рік

Волосся розпущене, спадає їй на плечі. Вона висвітлила його і зробилася білявкою. Їй не личить.

Вона одягнена в джинси, кеди і стару кофтину із зображенням рок-гурту «Foo Fighters». На обличчі немає звичного темного макіяжу. Вона не схожа на Хлою. На мою Хлою. А втім, я ніколи добре її не знав.

— Новий імідж? — питаю.

— Просто закортіло щось змінити.

— Мені більше подобався твій попередній вигляд.

— Знаю. Вибач.

— Не треба перепрошувати.

— Я ніколи не хотіла тебе кривдити.

— Ти мене не скривдила, ти довела мене до сказу.

— Еде…

— Не треба. Назви-но мені бодай одну причину, чому я не маю просто зараз викликати поліцію.

— Бо я не зробила нічого поганого.

— А як же переслідування. Листи з погрозами. Убивство?

— Убивство?

— Ти пішла за Мікки тієї ночі і штовхнула його в річку.

— Господи, Еде. — Хлоя хитає головою. — Навіщо мені вбивати Міккі?

— Це ти мені скажи.

— То ми дісталися тієї частини, де я маю все визнати, ніби в якомусь паршивому детективчику?

— Я думав, що для цього ти й повернулась.

Вона здіймає брову.

— Насправді я залишила в холодильнику пляшку джину.

— Будь ласка, пригощайся.

Хлоя йде до холодильника і виймає пляшку джину «Bombay Sapphire».

— Хочеш?

Вона наливає дві великі порції, сідає за столом навпроти мене і підіймає свою склянку.

— Твоє здоров’я.

— За що ми п’ємо?

— Зізнання?

«Зізнайся».

Я роблю чималий ковток і пригадую, що не дуже полюбляю джин, та саме зараз мені не завадить міцний алкоголь.

— Добре. Почнімо з тебе. Навіщо ти приїхала сюди і поселилася в мене?

— Може, мене приваблюють старші чоловіки.

— Колись це вельми потішило б старшого чоловіка.

— А зараз?

— А зараз я хочу тільки правду.

— Добре. Десь близько року тому на мене вийшов твій дружок Міккі.

Такої відповіді я не чекав.

— Як він тебе знайшов?

— Не мене. Він знайшов мою маму.

— Я гадав, твоя мама померла.

— Ні. Я просто так сказала Ніккі.

— Чергова брехня. Яка несподіванка.

— Не знаю, може, вже й померла. Вона була не найкращою мамою. Підлітком я часто потрапляла в дитбудинки.

— Я думав, що вона пізнала Бога.

— Угу, а після того пізнала алкоголь, траву й не одного типа, який розщедрився на дешеве пійло і кокаїн.

— Мені шкода.

— Не треба. Отже, Міккі дуже легко витягнув з неї, хто був моїм справжнім батьком. Кажучи «легко», маю на увазі половину пляшки горілки.

— А тоді Міккі знайшов тебе?

— Ага.

— А ти знала про свого батька?

Вона киває.

— Мама вже давно мені розказала, коли була п’яна. Мені начхати. Він був усього-на-всього донором сперми, випадковим чоловіком. Та, мабуть, візит Міккі розпалив мою цікавість. До того ж він зробив мені спокусливу пропозицію. Якби я погодилася допомогти йому в розслідуванні для книжки, яку він писав, то отримала б грошову винагороду.

Гнітюче відчуття дежавю.

— Звучить знайомо.

— Еге ж. Але, на відміну від тебе, я наполягла на авансовій оплаті.

Я сумовито посміхаюся.

— Ну звісно.

— Послухай, я теж від цього не в захваті, але переконала себе, що чиню так і для себе: щоб дізнатися про свою сім’ю, про власне минуле.

— А гроші теж не були зайвими. Правда ж?

Хлоя напружується.

— Що ти хочеш почути, Еде?

Я хотів, щоб вона взагалі нічого не розповідала. Я хотів, щоб усе це виявилося жахливим кошмаром. Та реальне життя завжди тяжче й жорстокіше.

— То, виходить, Міккі заплатив тобі, щоб ти шпигувала за мною і Ніккі? Навіщо?

— Він думав, що мені ти розкажеш більше. А наша з тобою історія могла стати гарним тлом для всієї книжки.

Он воно що. Тло. То ось ким ми завжди були для Міккі. Не друзями. А довбаним тлом.

— А тоді Ніккі дізналася, що ти робила, і виставила тебе за двері?

— Якось так.

— А в мене якраз була вільна кімната для найму. Дуже вчасно.

Аж надто невипадкова випадковість. А я ще дивувався, що трапилося з тим молодиком (знервованим студентом-медиком), який мав заселитися перед Хлоєю, та зненацька передумав і попросив повернути йому перший внесок. Тепер я наважуюся зробити припущення.

— Що трапилося з моїм попереднім винаймачем? — питаю.

Вона проводить пальцем по обідку склянки.

— Він міг перехилити кілька чарок з молодою дівчиною, котра сказала йому, що ти старий розпусник, якого особливо приваблюють студенти-медики, тож йому доведеться замикати вночі двері своєї спальні.

— Прямісінько як дядечко Монті[21].

— Насправді я зробила тобі послугу. Він був іще тим придурком.

Я хитаю головою. Немає більшого ідіота за старого ідіота, хіба що ідіот середнього віку. Я простягаю руку до пляшки з джином і наливаю собі повну склянку. Одним махом випиваю половину.

— А як же листи?

— Я їх не надсилала.

— Хто тоді?

Ще до того, як вона встигає щось сказати, я сам відповідаю на своє запитання.

— То був Міккі, еге ж?

— У яблучко. Ти отримуєш головний приз.

Ну звісно. Ворушити минуле. Наганяти на нас страху. Відразу видно почерк Міккі. А закінчилось усе тим, що він сам злісно пожартував із собою.

— Ти нічого йому не робила?

— Звичайно ж, ні. Боже, Еде. Ти справді думаєш, що я можу когось убити? — Хлоя замовкає. — Але ти маєш рацію. Я справді пішла за ним тієї ночі.

Ураз у моїй голові щось перемикається.

— Ти взяла моє пальто?

— Було холодно. Я схопила перше, що потрапило під руку.

— Навіщо?

— Ну, мені воно більше пасує…

— Я маю на увазі, навіщо ти за ним пішла?

— Ти, напевно, мені не повіриш, але мені вже набридло брехати. Я підслухала частину тих нісенітниць, які він тобі впарював. Я розізлилася. Тому пішла за ним. Щоб сказати, що з мене досить.

— Що сталося?

— Він посміявся з мене. Назвав мене твоєю маленькою шльондрою і сказав, що не може дочекатися, коли додасть цю історію до книжки, аби присмачити сюжет.

Старий добрий Міккі.

— Я вдарила його, — веде далі Хлоя. — У пику. Може, трохи сильніше, ніж хотіла. Я розквасила йому носа. Він облаяв мене і пошкандибав собі далі…

— До річки?

— Не знаю. Я більше його не бачила. Я не штовхала його у воду.

— А моє пальто? — питаю.

— Я його замастила кров’ю Міккі. Я не могла повернути його назад на вішак, тому скрутила і сховала на дні твоєї шафи.

— Дякую.

— Я не знала, що ти будеш за ним аж так сумувати. Я хотіла випрати його пізніше, коли все трохи вляжеться.

— Поки що не дуже переконливо.

— Я не прийшла тебе переконувати, Еде. Можеш вірити в що хочеш.

Але я таки повірив їй. Щоправда, досі незрозуміло, що тієї ночі трапилося з Міккі.

— Чому ти пішла?

— Друзі з крамниці зателефонували і сказали, що ти приходив і питав про мене. Я навіть не сумнівалася, що ти знайдеш Ніккі й розкриєш мою брехню. Я просто не могла потикатися тобі на очі. Принаймні не відразу.

Я вдивляюсь у свою склянку.

— То ти вирішила просто втекти?

— Я ж повернулася.

— По джин.

— Не лише по джин. — Вона торкається моєї руки. — Не все брехня, Еде. Ти справді мій друг. Тієї ночі, коли я напилась, я хотіла розповісти тобі всю правду.

Мені хотілося висмикнути руку, та, правду кажучи, я не настільки гордий. Я дозволяю її блідим холодним пучкам хвильку торкатися моїх пальців, а потім вона сама забирає руку і запихає її до кишені.

— Послухай. Я знаю, що не зможу виправити те, що трапилося, але, певно, це стане тобі в пригоді.

Вона кладе на стіл чорного записника.

— Що це?

— Записник Міккі.

— Де ти його взяла?

— Поцупила з кишені його пальта того вечора, коли він приходив.

— Ти начебто намагалася переконати мене у своїй чесності?

— Я ніколи не казала, що чесна. Я лише сказала, що не все брехня.

— Що всередині?

Хлоя знизує плечима.

— Я дуже не вчитувалася. Щиро кажучи, я мало зрозуміла, та, може, тобі вдасться щось з’ясувати.

Я перегортаю кілька сторінок. Почерк Міккі такий самий нерозбірливий, як і мій.

Тут навіть немає зв’язних речень. Переважно якісь примітки, припущення, імена (серед них і моє). Я закриваю записника. Там може бути щось важливе або взагалі нічого путнього, та краще почитаю його на самоті.

— Дякую, — кажу.

— Будь ласка.

Залишилося ще одне питання, яке потребує відповіді.

— Чому ти відвідуєш свого тата? Це теж для Міккі та його книжки?

Вона здивовано витріщається на мене.

— Бачу, ти й сам проводив розслідування?

— Невеличке.

— Міккі тут ні до чого. Я робила це для себе. Звісно ж, без результату. Він не має довбаного уявлення, хто я така. Може, це й на краще.

Хлоя підводиться і підіймає з підлоги наплічника. Зверху до нього прив’язано скручений намет.

— Грошей Міккі не вистачило на п’ятизірковий готель?

— Не вистачило навіть на задрипаний «Travelodge». — Вона кидає мені крижаний погляд. — Щоб ти знав, я відкладаю їх, аби наступного року сплатити за коледж.

Дівчина закидає наплічник на спину. Під його величезною вагою вона здається крихітною і слабкою.

Усупереч усьому, я кажу:

— Будь обережна, гаразд?

— Нічка чи дві у наметі в лісі ще нікому не зашкодили.

— У лісі? Та ти, певно, жартуєш. Хіба не можна знайти собі хостел абощо?

Хлоя зиркає на мене спідлоба.

— Усе буде добре. Я не вперше ночую в наметі.

— Але ж це небезпечно.

— Ти маєш на увазі великого сірого вовка чи злу відьму з її пряниковим будиночком?

— Тобі аби поглузувати.

— Така в мене робота. — Хлоя відходить до дверей. — Побачимось, Еде.

Я мав би щось відповісти. «У твоїх снах». «А от і ні». «Чому ти така впевнена?» Що-небудь. Щось підходяще, щоб поставити крапку у наших стосунках.

Але не сказав. Я проґавив нагоду — і вона полетіла до глибокої прірви, аби приєднатися до інших втрачених нагод. До усіх «варто було б», «міг би» і «якби», з яких у моєму житті утворилася чорна діра.

Грюкають вхідні двері. Я перевертаю свою склянку і бачу, що вона порожня. Як і пляшка джину. Я підводжуся, беру пляшку віскі й щедро собі наливаю. Знову сідаю за стіл і розкриваю записник. Я лише хочу швиденько пробігти його очима. Та минає час, я допиваю вже четверту порцію, і досі його читаю. Правду кажучи, Хлоя мала рацію: більшість записів геть незрозумілі. Якісь випадкові думки, потоки свідомості, багато безглуздих образливих приміток. Та ще й орфографія у Міккі навіть гірша за його почерк. Утім, я й далі повертаюся до однієї сторінки, майже в самому кінці: