Однак навіщо? Нове розслідування? Повернення в минуле? Що вона замислила?

Я викочую візок з отцем Мартіном на середину кімнати і повертаю його так, щоб він міг бачити телевізор, де якраз показують старий телесеріал «Діагноз: убивство». Святий Боже, якщо ви не з’їхали з глузду ще до того, як потрапили до пансіонату, від щоденного перегляду кривлянь Діка Ван Дайка та його сімейки вам точно зірве дах.

Згодом мою увагу привертає щось інше. Мій погляд ковзає повз телевізор і фігурки людей, що втиснулись у крісла з високими спинками, до засклених дверей, за якими надворі сидить тендітна жіночка. Вона закутана в грубе хутряне пальто, на її голові непевно тримається ліловий тюрбан, з-під якого де-не-де вибиваються пасма сивого волосся.

Садова Пані. Та сама, яка розказала мені таємницю. Але то було майже тридцять років тому. Не можу повірити, що вона й досі жива. Ну хіба що їй тоді було близько шістдесяти. То, значить, зараз їй має бути щонайменше дев’яносто.

Сповнений цікавості, я підходжу до засклених дверей і відчиняю їх. Повітря холодне, але сонце ще трохи гріє.

— Вітаю.

Садова Пані обертається. Її очі мутні й затуманені катарактою.

— Фердинанде?

— Ні, мене звати Ед. Я приходив сюди одного разу, багато років тому, з мамою.

Вона подається вперед і примружується. Її очі ховаються в складках коричневих зморщок, схожих на старий зім’ятий пергамент.

— Я тебе пам’ятаю. Ти той хлопчик. Злодій.

Мені хочеться їй заперечити, але яка з цього користь?

— Саме так, — кажу я.

— Ти повернув те, що вкрав?

— Повернув.

— Молодець.

— Можна мені сісти? — Я вказую на єдине вільне місце біля неї.

Вона якусь хвильку вагається, а тоді киває.

— Але ненадовго. Незабаром прийде Фердинанд.

— Так, звичайно.

Я опускаюся на стілець.

— Ти прийшов його навідати? — питає вона.

— Фердинанда?

— Ні. — Жінка скрушно хитає головою. — Священика.

Я повертаю голову і дивлюся на нього, скоцюрбленого у своєму візку. «Зізнайся».

— Так. Раніше ви казали, що він усіх обдурив. Що ви мали на увазі?

— Ноги.

— Перепрошую?

Вона знову нахиляється вперед і кістлявою білою рукою стискає моє стегно. Я здригаюся. Я з тих людей, які не дуже люблять, коли до них несподівано торкаються незнайомці, навіть коли я в доброму гуморі. А сьогодні я не в найкращому гуморі.

— Мені до вподоби чоловіки з хорошими ногами, — каже вона. — Фердинанд. Він мав хороші ноги. Сильні ноги.

— Он як. — Насправді я нічого не тямлю, але мені простіше з нею погодитись. — Але до чого тут священик?

— Священик? — Її погляд знову затуманюється. Я майже бачу, як її думки посуваються з сьогодення в минуле. Жінка відпускає мою ногу і пильно дивиться на мене. — Хто ти такий? Чому ти сидиш на місці Фердинанда?

— Вибачте. — Я підводжуся. Моя ліва нога трохи болить після її хватки.

— Іди й приведи Фердинанда. Він спізнюється.

— Приведу. Я був… був радий… познайомитися з вами.

Вона лише відмахується. Я повертаюся до кімнати. Та медсестра, яка перед тим ішла зі мною коридором, якраз витирає комусь рота. Вона підводить голову.

— Не знала, що ви знайомі з Пенні, — каже вона.

— Я познайомився з нею багато років тому, коли приходив з мамою. Я здивований, що вона досі тут.

— Дев’яносто вісім — і в розквіті сили.

Сильні ноги.

— Вона досі чекає на Фердинанда.

— О, так.

— Певно, то було справжнє кохання, якщо вона стільки років очікує свого нареченого.

— Схоже на те. — Медсестра випростовується і мило всміхається. — От тільки її покійного нареченого звали Альфред.

Я бадьоро крокую додому. Я міг би поїхати до пансіонату автівкою, але він розташований за якихось тридцять хвилин пішки від міста, а ще я хотів прояснити думки. Утім, правду кажучи, продертися крізь той туман не так уже й легко. Слова та обірвані фрази плавають у моєму мозку, як сніжинки в сніговій кулі.

«Зізнайся. Сильні ноги. Її покійного нареченого звали Альфред».

У цьому щось є. Майже видиме в метушні моїх думок. Та мені ніяк не вдається привести їх до ладу, щоб нарешті це розгледіти.

Я піднімаю комір пальта. Сонце кудись заховалося, на небі громадяться сірі хмари. З-за плечей майже згаслого дня темною тінню визирають вечірні сутінки.

Начебто знайомі пейзажі й будівлі чомусь здаються незнайомими. Ніби я чужинець у своєму власному світі. Немов я весь цей час хибно сприймав усе, що мене оточує. Дивився, але не бачив. Усе здається різкішим, контрастнішим. Мені навіть уявляється, що зараз я торкнуся листочка на дереві — і він пройде крізь мої пальці.

Я оминаю галявину, де колись починався ліс, а тепер одна по одній виростають новобудови. Помічаю за собою, що я постійно озираюся, здригаючись від найменшого пориву вітру. Дорогою мені зустрічаються лише чоловік, що тягне за собою упертого на вигляд лабрадора, і молода жінка, яка котить до автобусної зупинки двомісний візок.

Хоча не тільки вони. Раз чи двічі мені здається, ніби я бачу когось чи щось — воно чигає в загуслих тінях у мене за спиною. Клаптик блідої шкіри, поля чорного капелюха і тьмяний відблиск білого волосся на частку секунди зринають у мене перед очима.

Я приходжу додому, знервований і захеканий, увесь мокрий, хоч надворі досить холодно. Липкою долонею беруся за дверну ручку. Треба викликати майстра і змінити замок. Та спочатку я хочу випити. Викресліть попереднє речення. Мені треба випити. Не одну чарку. Я заходжу в коридор і зупиняюся. Мені здалося, що я почув якийсь звук. Це може бути просто завивання вітру або рипіння старого будинку, проте… Я роззираюся… Щось не так. У будинку щось змінилося. Я чую якийсь запах. Ледь уловимий аромат ванілі. Жіночий запах. Щось тут не те. І двері до кухні. Вони відчинені. Я начебто зачиняв їх перед виходом.

— Хлоє! — гукаю я.

Лунка тиша. Ну звісно. Дурень. Це все мої нерви, напнуті тугіше, ніж струни в скрипці Страдіварі. Я кидаю ключі на столик. А тоді ледь не підстрибую до стелі, коли з кухні долинає протяжний голос:

— Я вже зачекалася.