Изменить стиль страницы

Сам будинок теж здається меншим, білі стіни потребують свіжої фарби, і старі дерев’яні вікна також уже давно варто б замінити. Він чимось схожий на своїх мешканців, спадає мені на думку — як колись розкішна дама, що тепер марніє на схилі своїх літ.

Я натискаю дверний дзвінок. Пауза, легеньке потріскування, а тоді роздратований жіночий голос каже:

— Слухаю.

— Я Едвард Адамс, прийшов навідати отця Мартіна.

— Добре.

Двері дзижчать, і я їх відчиняю. Всередині майже нічого не змінилося. Стіни досі жовті чи радше гірчичні. Я впевнений, що картини на стінах ті самі, і пахне так само, як і раніше. Аромат вишуканих парфумів. Дезінфікаційний засіб, сеча й зіпсована їжа.

В одному кінці коридору стоїть пуста реєстраційна стійка. На екрані комп’ютера блимає скринсейвер, а поруч дзижчить телефон. Книга відвідування лежить розгорнута. Я підходжу ближче і роззираюся. Тоді проводжу пальцем по сторінці, читаю імена й дати…

Їх тут не так уже й багато. Або мешканці пансіонату не мають родичів, або, як сказала б Хлоя, вони їх здихалися, залишивши наодинці повільно тонути в трясовині власного хворого розуму.

Я відразу знаходжу ім’я Ніккі. Вона була тут минулого тижня. То навіщо мені збрехала?

— Чим можу вам допомогти?

Я підстрибую і різко закриваю книгу відвідування. Огрядна сувора на вигляд жіночка із зібраним у пучок волоссям та яскравими накладними нігтями підозріливо оглядає мене, здійнявши брови. Принаймні так мені здається. Хто знає, може, брови теж фальшиві, намальовані.

— Добридень, — кажу. — Я якраз збирався… е-е-е… записатися.

— Та невже?

Медсестри вміють дивитись, як мами. Ніби хочуть сказати: «Не треба заговорювати мені зуби. Я добре знаю, що ти робив».

— Вибачте, книга була розгорнута не на тій сторінці і…

Вона глузливо пирхає, підходить до стійки і перегортає книгу до сьогоднішньої сторінки. Жінка тицяє в неї блискучим рожевим нігтем і каже:

— Ім’я. Людина, яку навідуєте. Друг чи родич.

— Гаразд.

Я беру кулькову ручку, записую своє ім’я, додаю «отець Мартін» і, мить повагавшись, ставлю позначку в графі «друг».

Медсестра пильно за мною спостерігає.

— Ви вже бували тут раніше? — питає вона.

— Е-е-е… зазвичай приходить моя мама.

Вона придивляється до мене ще пильніше.

— Адамс. Ну звісно. Маріанна.

Медсестра лагідніє.

— Вона добра жінка. Приходить щотижня і читає йому вже протягом стількох років. — Зненацька вона супиться. — Сподіваюся, з нею все добре?

— Так. Ну, вона трохи застудилася. Тому сьогодні прийшов я.

Жінка киває.

— Отець зараз у своїй кімнаті. Я якраз збиралася віднести йому обід, але, може, ви хочете віднести?

Не дуже. Правду кажучи, тепер, коли я тут, від самої думки про зустріч із ним я відчуваю огиду, та відступати вже пізно.

— Звичайно.

— Прямо коридором. Кімната отця Мартіна четверта праворуч.

— Чудово. Дякую.

Я повільно відходжу, насилу переставляючи ноги. Я прийшов не для цього. Я прийшов, щоб дізнатися, чи справді Ніккі навідувалася до свого батька. Сам не знаю, навіщо мені це. Я просто відчуваю, що це важливо. І тепер, коли я вже тут, хоча й сам до пуття не знаю, навіщо прийшов, мені залишається хіба що грати свою роль до кінця.

Я підходжу до кімнати отця Мартіна. Двері зачинено. Я вже хочу розвернутись і піти геть, але щось — певно, якась невситима цікавість — зупиняє мене.

Я підношу руку і стукаю. Не чекаю відповіді, але це здається мені ввічливим. За мить відчиняю двері.

Якщо в інших приміщеннях пансіонату принаймні намагалися — хоча й невдало — створити сякий-такий затишок для людей, чий мозок уже не підлягає відновленню, кімната отця Мартіна, здавалось, уперто опиралася таким спробам.

Вона порожня, навіть аскетична. На стінах жодної картини, немає навіть однісінької вази з квітами. Немає книжок, прикрас чи якихось дрібничок. Лише хрест висить над охайно застеленим ліжком, а на столику поряд лежить Біблія. Подвійне вікно — з одним склом і розхитаною засувкою, що заледве відповідає стандартам безпеки — виходить на занедбану галявину, котра тягнеться аж до самісінького лісу. Гарний краєвид, якщо не бракує клепки його оцінити. Та у випадку з отцем Мартіном я вельми в цьому сумніваюся.

Чоловік чи радше те, що від нього лишилося, сидить в інвалідному візку навпроти невеличкого телевізора в кутку кімнати. Пульт від нього лежить на поруччі візка. Проте екран не світиться.

Я вже був подумав, що отець спить, аж тут бачу, що його очі широко розплющені й він, як і раніше, безтямно витріщається кудись поперед себе. Через це почуваюсь якось незатишно. Його губи легенько ворушаться, від чого здається, ніби священик розмовляє з кимось, кого тільки він сам може бачити і чути. Може, з Богом.

Я примушую себе зайти до кімнати, а тоді на хвильку клякну на місці, не знаючи, що робити далі. Я почуваюся так, ніби я тут непрошений гість, хоча й упевнений, що отець Мартін узагалі не помічає моєї присутності. Врешті я ніяково опускаюся на краєчок ліжка поряд з його візком.

— Здрастуйте, отче.

Жодної відповіді. А втім, на що я сподівався?

— Ви, певно, мене не пам’ятаєте? Я Едді Адамс. Це моя мама навідує вас щотижня попри все… все, що ви накоїли.

Тиша. Її наповнює лише хрипкий приглушений звук його дихання. Навіть годинник не цокає.

Нічим виміряти, як спливає час. Та з іншого боку, це останнє, чого потребують мешканці такого місця. Щоб їм зайвий раз нагадували, як повільно тягнеться час. Я опускаю голову, воліючи не дивитись у витріщені очі отця Мартіна. Нехай я вже дорослий, але той його погляд досі мене лякає і змушує почуватися незручно.

— Коли ви мене бачили востаннє, я був іще дитиною. Тоді мені було дванадцять. Я був другом Ніккі. Ви її пам’ятаєте? Вона ваша дочка. — Я замовкаю. — Дурне питання. Ну, звісно, пам’ятаєте. Десь глибоко всередині.

Я знову замовкаю. Я взагалі не думав щось казати, але тепер, коли я тут, розумію, що хочу говорити.

— Мій тато. Він мав проблеми з головою. Не такі, як у вас. Його біда була в тому, що звідти все зникало. Наче його голова протікала. Він не міг нічого втримати всередині — ані спогадів, ані слів, і врешті-решт загубив навіть себе самого. Гадаю, у вашому випадку все навпаки. У вас усе заховано. Десь далеко. Дуже далеко. Але воно там.

Або заховано, або стерлося, знищилося, без сліду пропало. Та я в це не вірю. Наші думки, наші спогади, вони мусять кудись діватися. Може, татові й витекли з його голови, але ми з мамою намагалися зібрати все, що могли. Пам’ятати за нього. Зберегти найцінніші моменти в наших спогадах.

От тільки з віком мені стає чимраз важче їх пригадувати. Події, чиїсь слова, те, у що люди були одягнені та який мали вигляд, — рік за роком усе більше затуманюється. Минуле блякне, мов стара фотографія, і, хай скільки силкуюся, я нічим не можу зарадити.

Я повертаю голову до отця Мартіна і мало не падаю з ліжка на підлогу.

Його сірі очі проясніли, і суворий погляд спрямовано просто на мене.

Його губи ворушаться, і я чую, як він тихенько шепоче: «Зізнайся».

Волосся на моїй потилиці стає дибки. Що?

Зненацька він хапає мою руку. Для чоловіка, який протягом останніх тридцяти років не міг самотужки сходити до вбиральні, його хватка на диво міцна.

— Зізнайся.

— Зізнатись у чому? Я нічого…

Я не встигаю договорити, бо несподіваний стукіт у двері змушує мене повернути голову в інший бік. Отець Мартін відпускає мою руку.

До кімнати зазирає медсестра. Інша. Худенька і білява, з добрим обличчям.

— Вітаю. — Вона осміхається. — Я лише хотіла перевірити, чи все у вас добре? — Її усмішка потроху згасає. — Усе добре, так?

Я намагаюсь опанувати себе. Мені ще тільки бракувало, щоб вона здійняла тривогу і мене попід ручки вивели з пансіонату.

— Так. Усе гаразд. Ми просто… точніше, я просто говорив.

Медсестра знову всміхається.

— Я завжди кажу відвідувачам, що з нашими жителями треба розмовляти. Це їм тільки на користь. Може здатися, що вони вас не слухають, але вони розуміють більше, ніж ви думаєте.

Я силувано всміхаюсь у відповідь.

— Я знаю, про що ви. У мого тата була хвороба Альцгеймера. Дуже часто він реагував на ті речі, котрих, як нам здавалося, він навіть не сприйняв.

Медсестра співчутливо киває.

— Ми ще стільки не знаємо про розумові недуги. Але там, усередині, досі залишаються люди. Хай що сталося із цим, — вона стукає себе пальцем по голові, — серце залишається те саме.

Я повертаюся до отця Мартіна. Його очі знову затуманились. «Зізнайся».

— Мабуть, ви маєте рацію.

— У нас якраз чаювання в загальній кімнаті, — каже медсестра вже веселіше. — Може, хочете відвезти туди отця Мартіна?

— Так, звісно.

Я ладен на все, аби вийти з цієї кімнати. Я беруся за ручки візка і вивожу його за двері. Ми рухаємося коридором.

— Не бачила, щоб ви раніше його навідували, — каже медсестра.

— Зазвичай приходить моя мама.

— Маріанна?

— Так.

— З нею все добре?

— Так, вона трохи застудилася.

— Ой, лишенько. Сподіваюся, їй швидко покращає.

Вона відчиняє двері до загальної кімнати — тієї, куди ми з мамою приходили раніше, — і я вкочую всередину візок. Я вирішую ризикнути.

— Мама казала, що його відвідує донька.

Медсестра замислено супить брови.

— Так, дійсно. Недавно я бачила в нього молоду дівчину. Худорляву, з темним волоссям.

— Ні, — починаю я. — У Ніккі…

Я уриваюсь на півслові.

Подумки ляскаю себе долонею по чолу. Ну звісно. Ніккі ніколи сюди не приходила, хай би що написала в книзі відвідувань худорлява темнокоса хитрунка. Але ж отець Мартін має ще одну доньку. Хлою. Це вона навідувала свого батька.

— Перепрошую, — виправляюсь я. — Так, схоже на неї.

Медсестра киває.

— Я не знала, що вона його родичка. Ну добре, піду розливати чай.

— Так, звісно.

Вона відходить. А до пазлу в моїй голові додається кілька нових фрагментів. То ось куди ходила Хлоя, коли казала, що працює. А її візит минулого тижня був якраз того дня, коли вона повернулася п’яна, у сльозах, і завела ту дивну розмову про родичів.