2016 рік

Татів похорон, у певному сенсі, на кілька років припізнився. Чоловік, якого я знав, помер задовго до того. Зосталася лише порожня оболонка. Усе, що робило його тим, ким він був, — його уміння співпереживати, його почуття гумору, його сердечність, навіть його дурнуваті прогнози, — усе зникло. Як і його спогади. Мабуть, це було найгіршим. Бо хто ми, як не сукупність нашого досвіду і речей, що їх збираємо й колекціонуємо протягом життя? Якщо їх забрати, залишиться тільки купка шкіри, кісток і кровоносних судин.

Якщо душа справді існує, — у чому я поки що не до кінця переконався, — то татова покинула його ще до того, як пневмонія вклала його на стерильне та біле лікарняне ліжко. Тато стогнав і марив, від колись високого життєрадісного чоловіка лишилася сама шкіра та кістки. Я не впізнав ту подобу людини, на яку він перетворився. Мені соромно зізнатись, але коли мені сказали, що він помер, насамперед я відчув зовсім не смуток, а полегшення.

Похорон був маленький і відбувся в крематорії. Були тільки ми з мамою, кілька татових друзів із журналів, для яких він писав, Гоппо з мамою і Гладкий Ґев зі своїми батьками. Я не заперечував. Я не вважаю, що цінність людини визначається кількістю охочих провести її в останню путь. Більшість людей має забагато друзів. І я вживаю слово «друг» у широкому сенсі. Онлайн «друзі» — не справжні друзі. Справжні друзі — це зовсім інше. Справжні друзі завжди поряд, хай що станеться. Справжні друзі — це люди, яких ти в однаковій мірі любиш і ненавидиш, а вони таки залишаються частинкою тебе самого.

Після похорону ми всі повернулися до нашої домівки. Мама приготувала сандвічі та всілякі закуски, але гості здебільшого тільки пили. Хоча перед смертю тато майже рік провів у пансіонаті, хоча після його похорону в нашому будинку було більше людей, аніж коли-небудь раніше, ще ніколи вдома не було так порожньо, як того дня.

Ми з мамою щороку в день його смерті разом приходимо до крематорію. Напевне мама відвідує його частіше. Біля невеличкої таблички з його іменем завжди стоять свіжі квіти, а в Книзі спогадів я щоразу бачу нові рядки.

Сьогодні я теж знаходжу її там. Вона сидить на лавці в саду. Тьмяно світить сонце. Небом сунуть сірі стривожені хмари, гнані нетерплячим вітерцем. Мама одягнена в блакитні джинси і гарний червоний піджак.

— Привіт.

— Привіт, мамо.

Я сідаю коло неї. Вона повертає голову, і на сонці зблискують її маленькі круглі окуляри.

— Маєш стомлений вигляд, Еде.

— Так. Видався важкий тиждень. Вибач, що через мене тобі довелося перервати свою відпустку.

Вона махає рукою.

— Нічого мені не довелося. Я сама так вирішила. Зрештою, побачивши одне озеро, можна сказати, що я бачила їх усі.

— Усе одно дякую, що повернулася.

— Думаю, чотири дні з Пушинкою — це занадто для вас обох.

Я силувано всміхаюся.

— Може, нарешті розкажеш мені, що сталося? — Вона дивиться на мене точнісінько так, як колись у дитинстві. Таке відчуття, що вона бачить мене наскрізь і відразу помітить найменшу брехню.

— Хлоя пішла.

— Пішла?

— Зібрала речі, пішла, зникла.

— І нічого не пояснила?

— Нічогісінько.

Правду кажучи, іншого я й не чекав. Та кого я обманюю. Перших кілька днів я чи то очікував, чи то сподівався, що вона вийде на зв’язок. Що вона, наче й не було нічого, зайде до кухні, зварить собі кави, зиркне на мене, іронічно здійнявши одну брову, і дасть просте і лаконічне пояснення, від якого я почуватимуся нікчемним придуркуватим параноїком.

Та вона не з’явилася. Тепер, коли минув майже тиждень, хоч із якого боку я б дивився на цю ситуацію, напрошувалося лиш одне очевидне пояснення: Хлоя — підступна молода особа, яка обвела мене круг пальця.

— Знаєш, вона мені ніколи не подобалася, — каже мама. — Але це на неї не схоже.

— Мабуть, я не дуже добре знаюся на людях.

— Не треба себе звинувачувати, Еде. Дехто вміє віртуозно брехати.

Так, твоя правда.

— Мамо, ти пам’ятаєш Ханну Томас?

Вона супиться.

— Так, але я не розумію…

— Хлоя — донька Ханни Томас.

За скельцями окулярів її очі трохи розширюються, але вона не втрачає самовладання.

— Он воно що. Це вона тобі сказала?

— Ні. Мені сказала Ніккі.

— Ти говорив з Ніккі?

— Я зустрічався з нею.

— Як у неї справи?

— Напевно, так само, як тоді, коли ти зустрічалася з нею п’ять років тому… і розказала, що насправді сталося з її татом.

Западає тривала тиша. Мама опускає голову. Її руки скоцюрблені, помережані синіми венами. Мабуть, саме руки завжди нас видають. Видають наш вік. І нашу знервованість. Мамині руки могли робити дивовижні речі. Вони могли розплутувати моє скуйовджене волосся, лагідно торкатися моєї щоки, промивати і заклеювати пластирем розбиті коліна. Вони вміли робити й інші речі, що їх деякі люди вважали не такими приємними.

Нарешті мама каже:

— Це Джеррі мене переконав. Я все йому розповіла. Мені навіть полегшало після того зізнання. А він допоміг мені зрозуміти, що Ніккі треба довідатися правду.

— То де ж ця правда?

Вона сумовито всміхається.

— Я завжди казала тобі ніколи не шкодувати. Ти ухвалюєш якесь рішення, бо на той момент маєш для цього вагому причину. Навіть якщо пізніше твоє рішення виявиться хибним, тобі з ним жити.

— Минулого не повернеш.

— Так. Та іноді з ним тяжко змиритися.

Я чекаю. Мама зітхає.

— Ханна Томас була вразливою дівчиною. Легко піддавалася на маніпуляції. Завжди шукала собі кумирів. На свою біду, вона знайшла його.

— Отця Мартіна?

Мама киває.

— Вона прийшла до мене одного вечора…

— Я пам’ятаю.

— Пам’ятаєш?

— Я бачив, як ви сиділи у вітальні.

— Вона мала б записатися на прийом до клініки. Я мала б на цьому наполягти, але бідолашна дівчина була така засмучена, вона не знала, до кого звернутися, тому я впустила її додому, заварила їй чаю…

— Незважаючи навіть на те, що вона була однією з протестувальників?

— Я лікар. Лікарям не випадає судити. Вона була вагітна. Чотири місяці. Вона боялася зізнатися своєму батькові. А їй було лише шістнадцять.

— Вона хотіла залишити дитину?

— Вона сама не знала, чого хотіла. Вона була малою й наляканою дівчинкою.

— То що ти їй сказала?

— Спочатку вона не хотіла зізнаватися, хто батько, а потім її ніби прорвало. Вона казала, що вони з отцем Мартіном кохали одне одного, але церква хотіла їх розлучити. — Мама хитає головою. — Я дала Ханні найкращу пораду, яку тільки могла знайти, і вона пішла, трохи заспокоївшись. Мушу зізнатися, що її історія неабияк мене схвилювала. Мене сповнювали суперечливі почуття. А потім, коли того дня під час похорону її батько увірвався до церкви і звинуватив Шона Купера у зґвалтуванні…

— Ти знала правду.

— Так. Але що я могла вдіяти? Я не могла виказати таємницю Ханни.

— Але ти розказала татові?

Вона киває.

— Він і так знав, що вона приходила до мене. Того-таки вечора я все йому розповіла. Він хотів піти в поліцію, звернутися до церкви, викрити отця Мартіна, але я переконала його тримати язика за зубами.

— Та він не зміг, еге ж?

— Не зміг. Коли наше вікно розбили цеглиною, він страшенно розгнівався. Ми посварилися…

— Я чув. Тато пішов з дому і напився…

Я знаю, що було далі, але дозволяю мамі продовжувати.

— Того вечора в пабі також був батько Ханни зі своїми друзяками. Твій тато добряче хильнув, а ще він був такий розгніваний…

— Він розказав їм, що це отець Мартін був батьком Ханниної дитини?

Мама знову киває.

— Ти маєш зрозуміти, він не міг передбачити того, що сталося. Він не міг знати, що вони скоять таке з отцем Мартіном. Вони ввірвалися до нього додому, притягнули його до церкви і жорстоко побили.

— Знаю, — кажу я. — Я це розумію.

Так само як і Ґев не міг передбачити того, що станеться, коли він вирішив поцупити Шонів велосипед. Так само як я не міг передбачити, що трапиться, коли залишив персня на кухні в містера Геллорана.

— Чому ти нічого не сказала після нападу? Чому тато нічого не розповів?

— Енді Томас був офіцером поліції. І ми не мали доказів.

— Так просто? Ви так просто дозволили, щоб йому все зійшло з рук?

Вона відповідає не відразу.

— Не все аж так просто. Енді Томас і його друзяки того вечора напились і шукали пригод на свої голови. Я навіть не сумніваюся, що це вони мало не вибили дух з отця Мартіна…

— Але?

— Ті моторошні малюнки крейдою і порізи на його спині? Я досі не можу повірити, що це теж зробили вони.

Крила янгола. У моїй голові зринає невеличке татуювання на зап’ястку Ніккі. «На пам’ять про мого тата».

А ще мені пригадується те, що вона сказала наприкінці нашої розмови, коли я запитав її про малюнки. «Мій тато любив ту церкву. То було єдине, що він насправді любив. Ті малюнки. Вони осквернили його дорогоцінний храм. Та що там побиття. Він би вмер вже від того видовища».

Поза плечима пробігає морозець.

— Це могли бути тільки вони, — кажу я. — Бо хто ще міг би таке вчинити?

— Мабуть. — Мама зітхає. — Я припустилася страшної помилки, Еде. Коли розказала твоєму татові. А потім не заявила на кривдників отця Мартіна.

— Ось чому ти навідуєш його щотижня? Ти відчуваєш свою провину?

Мама киває.

— Може, він і був поганою людиною, але кожен заслуговує на прощення.

— Тільки не від Ніккі. Вона сказала, що відвідає його тільки тоді, коли він помре.

Мама супиться.

— Дивно.

— Можна й так сказати.

— Ні, я не про те. Це звучить дивно тому, що вона відвідує його.

— Тобто?

— За словами медсестер, протягом останнього місяця вона приходить до нього щодня.

Коли дорослішаєш, твій світ мовби зменшується. Ти стаєш Гуллівером у власній Ліліпутії. У дитинстві пансіонат святої Магдалини здавався мені величезною старою будівлею. Здоровецьким особняком у кінці довгої звивистої під’їзної доріжки, оточеним акрами доглянутих зелених галявин.

А нині під’їзна доріжка видається коротшою, газон перед будинком не більший за пересічний задвірок, трохи зарослий і подекуди з лисими безтравими клаптями. Ніде не видно садівника, який доглядав би садок. Стара хижка похилилася, відчинені двері хитаються на завісах, усередині валяються покинуті інструменти, а на гачках висять робочі комбінезони. Трохи далі, там, де я зустрів літню пані в химерному капелюсі, досі стоять ті самі залізні садові меблі з покрученими заіржавілими ніжками, поцятковані пташиним послідом.