Повідомлень більше не було. Не було й крейдяних чоловічків. Більше ніяких жахливих трагедій чи звірських убивств. Мабуть, найгіршим, що трапилося в Андербері за наступні кілька років, була історія з циганами, які поцупили мідь із даху церкви. Ну і, звісно, ще та аварія, коли Міккі врізався в дерево й мало не вбив себе й Ґева.

Та це не означає, що всі відразу про все забули. Після вбивства та інших прикрих випадків Андербері зажило лихої слави. Місцеві газети впродовж кількох тижнів обговорювали цю тему.

— Скоро до недільного випуску додаватимуть безкоштовну крейду, — одного вечора роздратовано прокоментувала мама.

Гладкий Ґев казав, що його тато думав змінити назву пабу з «Буйвола» на «Крейдяну Людину», але мама його відмовила.

— Ще рано, — сказала вона.

Якийсь час після всіх тих подій містом вешталися групки незнайомців. Вони були одягнені в теплі куртки з каптурами і практичні черевики, всюди носили з собою фотокамери й записники. Вони юрбилися в церкві й тинялися лісом.

— Жахолови, — казав на них мій тато.

Я мусив запитати його, що то означає.

— Це люди, які полюбляють дивитися на щось моторошне або відвідувати місця, де стались якісь страшні трагедії. Їх іще називають ненаситними гончаками смерті.

На мій погляд, їм дужче пасував другий варіант. Гончаки смерті. Саме такий вигляд мали ті люди з довгим волоссям і похмурими обличчями, які, здавалося, постійно зазирали в чужі вікна чи схилялися ледь не до самої землі, без упину клацаючи своїми «Поляроїдами».

Часом можна було почути, як вони питали: «А де той будиночок, у якому жила Крейдяна Людина?», «Чи був хтось із вас із нею знайомий?», «Чи має хтось її малюнки?».

Про Вальсову Дівчину ніколи не питали. Правду кажучи, нею загалом ніхто не цікавився. Її мама дала газетам тільки одне інтерв’ю. Вона розказувала про те, що Еліза дуже любила музику, хотіла стати медсестрою, щоб допомагати таким самим скаліченим людям, як вона, і якою мужньою вона була після тієї трагедії на ярмарку. Але вийшла лише малесенька стаття. Складалося таке враження, ніби її хотіли забути. Немов пам’ять про те, що Еліза була живою людиною, могла зіпсувати всю історію.

З часом навіть гончаки смерті поховалися до своїх будок. А перші шпальти посіли нові моторошні історії. Деколи про вбивство згадували в якомусь часописі чи висвітлювали в якійсь детективній телепрограмі.

Однак не все у цій справі було таким однозначним. Залишилися дивні нікому не зрозумілі подробиці. Усі думали, що це містер Геллоран напав на отця Мартіна і намалював у церкві тих крейдяних чоловічків, але ніхто не міг пояснити чому. Сокири, якою порубали тіло дівчини, теж не знайшли…

І, звісно ж, так і не вдалося знайти голову Вальсової Дівчини.

Хоч ми й не могли дійти згоди, коли ж усе почалося, гадаю, для кожного з нас день смерті містера Геллорана був тим днем, коли все скінчилося.