2016 рік

Відповіді. На запитання, яких я навіть не ставив. Яких я навіть не думав ставити. Чи була Хлоя тою, за кого себе видавала? А може, вона мені брехала?

«Я був змушений з нею попрощатися. У неї трапився скандал з однією жінкою. Ніккі».

Я копирсаюся в кухонних шухлядах, перебираю старі чеки на доставку їжі, візитівки і рекламні листівки з супермаркетів, намагаючись зібрати докупи всі шматочки, намагаючись придумати бодай якесь раціональне пояснення.

Можливо, Хлоя знайшла іншу роботу і просто мені про це не сказала. Може, їй було соромно, що її звільнили, хоч це й не схоже на Хлою. Можливо, та сварка з Ніккі сталася цілком випадково. Може, то була зовсім не та Ніккі, яку я знаю (чи знав). То могла бути зовсім інша струнка й приваблива старша жінка з вогняно-рудим волоссям на ім’я Ніккі. Ага, звичайно. Я розумію, що це малоймовірно, але таки можливо.

Кілька разів я набирав її номер. Але так і не потелефонував. Донині. Настав час таки зробити цей дзвінок.

Я гучно захряскую шухляду і йду нагору. Не до спальні, а до кімнати з моєю колекцією. Розглядаю поскладані одна на одну коробки, подумки відкидаючи непідходящі.

Після переїзду Ніккі надіслала кожному з нас листівку зі своєю новою адресою. Я писав їй кілька разів, але так і не дістав жодної відповіді.

Я знімаю три коробки з однієї з горішніх полиць і берусь переглядати їхній вміст. Перша не дає результатів, так само як і друга. Трохи розчарований, я відкриваю третю коробку.

Після татової смерті я отримав ще одну листівку. Там було лише одне слово. «Співчуваю. Н.». І телефонний номер. Та я жодного разу їй не телефонував.

Мої очі засвічуються, коли я помічаю пом’яту листівку із зображенням борнмутського причалу. Я миттю висмикую її й обертаю. Те що треба. Я беру телефон.

Один за одним ідуть гудки. Може, це навіть не той номер. Мабуть, вона його вже давно змінила. Певно…

— Алло.

— Ніккі, це Ед.

— Ед?

— Едді Адамс…

— Ні, ні, я знаю, що це ти. Я просто здивована. Минуло стільки часу.

Що правда, то правда. Але Ніккі так і не навчилася брехати. Вона зовсім не здивована. Вона занепокоєна.

— Знаю.

— Як ти?

Гарне питання. Безліч відповідей. Я обираю найлегшу.

— Бувало й краще. Послухай, я розумію, що це трохи неочікувано, та ми могли б поговорити?

— Я думала, ми вже говоримо.

— Віч-на-віч.

— Про що?

— Про Хлою.

Западає тиша. Така тривала, що я вже починаю сумніватися, чи не кинула вона слухавку.

А тоді Ніккі каже:

— Я закінчую роботу о третій.

Потяг прибуває до Борнмута о пів на четверту. Усю дорогу я вдаю, ніби читаю, вряди-годи перегортаючи сторінки нового роману Гарлана Кобена. Коли потяг зупиняється, я виходжу зі станції та приєднуюся до натовпу людей, що сунуть до набережної. Переходжу дорогу на світлофорі й прогулююся Борнмутськими садами.

Хоч місто розташовано за якихось двадцять миль від Андербері, я зрідка сюди навідуюсь. Я не любитель моря і набережних. Навіть у дитинстві я трохи побоювався бурхливих хвиль і просто ненавидів відчуття сипкого та грузького піску між пальцями. Я зненавидів пісок ще дужче, коли якось побачив, як хтось закопував у нього недоїдені сандвічі. Відтоді я нізащо не заходжу на пляж без капців чи кросівок.

Цього не надто теплого серпневого дня було напрочуд багато людей, які теж прогулювалися садами і грали в міні-гольф (у дитинстві я дуже любив цю гру).

Я виходжу на набережну, минаю тепер порожню будівлю, де колись був здоровецький кінотеатр IMAX, що поволі розвалюється, бо нею вже давно ніхто не користується, залишаю позаду ігрові автомати і звертаю праворуч до прибережних кав’ярень.

Сідаю надворі за одним зі столиків, потягую тепле капучино й палю. Окрім мого, зайнято ще один столик — молодою парочкою. Дівчина з коротким висвітленим волоссям і її супутниця з дредами й численними кільцями та сережками. Я відчуваю себе — і, певно, маю такий самий вигляд — дуже старим і надто гетеросексуальним.

Я виймаю книжку, але знову не можу зосередитися. Зиркаю на годинник. Майже за чверть до четвертої. Беру з пачки ще одну цигарку — вже третю за останні півгодини — і нахиляюся її прикурити. Коли ж я підводжу голову, переді мною стоїть Ніккі.

— Жахлива звичка. — Вона відсуває стільця і сідає. — Маєш іще одну?

Я підсуваю до неї пачку цигарок і запальничку, вдячний, що в мене не трусяться руки. Ніккі виймає цигарку і прикурює її, даючи мені нагоду себе роздивитися. Вона здається старшою. Нічого дивного. Час посмугував зморшками її чоло й кутики очей. Руде волосся пряме, з білявими пасмами. Вона досі струнка, одягнена в джинси і картату сорочку. Під легким макіяжем я помічаю ледь видиме ластовиння. Я впізнаю в цій жінці давно знайому дівчинку.

Вона підводить очі.

— Так, я постаріла. І ти теж.

Аж раптом усвідомлюю, в якому вигляді вона мене побачила. Розчухраний і розхристаний чоловік у заяложеному піджаку, пом’ятій сорочці та розпущеній краватці. Моє волосся скуйовджене, а до всього я ще й в окулярах для читання. Я здивований, що вона взагалі мене впізнала.

— Дякую, — кажу я. — Радий, що ми оминули всі люб’язності.

Ніккі уважно дивиться на мене глибокими зеленими очима.

— Знаєш, що найдивніше?

Безліч відповідей.

— Що?

— Я чомусь не була здивована, коли ти зателефонував. Правду кажучи, я навіть очікувала на твій дзвінок.

— Я навіть не знав, чи той номер правильний.

До нас неквапливо підходить офіціант у чорній уніформі з гіпстерською бородою і однією з тих модних непідвладних гравітації чуприн.

— Подвійне еспресо, — замовляє Ніккі.

З його виразу заледве можна зрозуміти, що він її почув. Офіціант так само неквапом відходить.

— Ну? — Ніккі знову повертається до мене. — Хто почне перший?

Я розумію, що не маю найменшої гадки, з чого почати нашу розмову. Шукаю підказок у своєму капучино. Марно. Я вирішую почати з чогось нейтрального.

— То ти постійно жила в Борнмуті?

— Я переїздила на деякий час у зв’язку з роботою. А тепер повернулася.

— Зрозуміло. Що поробляєш?

— Нічого особливого. Канцелярська робота.

— Чудово.

— Не дуже. Насправді досить нудно.

— Он як.

— А ти?

— Викладаю. Я працюю вчителем.

— В Андербері?

— Так.

— Класно.

Офіціант приносить Ніккі каву. Вона дякує йому. Я відсьорбую капучино. Атмосфера здається перебільшено напруженою. Ми обоє мовчимо.

— Як там твоя мама? — питаю.

— Вона померла. Рак грудей. П’ять років тому.

— Співчуваю.

— Не варто. Ми з нею кепсько ладнали. Я пішла з дому, коли мені стукнуло вісімнадцять, і відтоді ми рідко бачились.

Я дивлюся на неї. Чомусь я завжди думав, що для Ніккі все закінчилося щасливо. Вона звільнилася від свого батька. Знайшла маму. Та, мабуть, у реальному житті не буває щасливих кінців, а тільки заплутані й неприємні.

Вона видихає хмарку диму.

— Ти досі бачишся з іншими?

Я киваю.

— Так. Гоппо працює сантехніком. Ґев керує «Буйволом». — Я вагаюся. — Знаєш про аварію?

— Чула.

— Хто тобі сказав?

— Рут писала мені. Через неї я дізналася про твого тата.

Рут? У голові зринає далекий спомин. Пригадую. Це та жіночка з кучерявим волоссям, одна з протестувальниць отця Мартіна, яка взяла Ніккі до себе після нападу на її батька.

— Та вона постійно переконувала мене навідати тата, — веде далі Ніккі. — З часом я припинила читати її листи. А потім змінила адресу, нічого їй не сказавши. — Вона потягує каву. — Знаєш, він досі живий.

— Знаю.

— А, так. — Ніккі киває. — Твоя мама. Добра самаритянка. Хто б міг подумати, еге ж?

Я легенько всміхаюся.

— Ти жодного разу його не відвідувала?

— Ні. Навідаюся, коли він помре.

— Ти ніколи не думала повернутися до Андербері?

— Забагато прикрих спогадів. При тому, що мене там не було, коли сталося найгірше.

Ні. Не було. Та це однаково її стосувалося.

Ніккі подається вперед, щоб загасити цигарку.

— Ну, ми погомоніли на світські теми. Може, перейдімо до справи? Чому ти питаєш про Хлою?

— Звідки ти її знаєш?

Вона хвилинку вивчає мене, а потім каже:

— Ти перший.

— Вона винаймає у мене кімнату.

Її очі розширюються.

— От чорт!

— Гарний початок.

— Вибач, але… справа в тому… — Ніккі хитає головою. — Я не можу повірити, що вона таке вчинила.

Я витріщаюся на неї, спантеличений.

— Учинила що?

Ніккі простягає руку і, навіть не питаючи, виймає з пачки одну цигарку. Рукав її сорочки задирається, відкриваючи невеличке татуювання на зап’ястку. Крила янгола. Вона бачить, що я його помітив.

— На пам’ять про мого тата. На знак пошани.

— Але ж він іще живий.

— Я не вважаю це за життя.

А я не вважаю таке татуювання шанобливим. Тут щось інше. Щось, від чого почуваюся незручно.

— Хай там як, — веде далі Ніккі, прикурюючи цигарку і глибоко втягуючи дим. — Я дізналася про неї тільки торік. Вона сама мене знайшла.

— Знайшла? То хто вона така?

— Моя сестра.

— Пам’ятаєш Ханну Томас?

Я протягом кількох секунд міркую, а тоді пригадую. Білява подружка Вальсової Дівчини, одна з протестувальниць. Донька поліціянта. І, звісно ж…

— Вона була дівчиною Шона Купера, — кажу я. — І завагітніла від нього.

— Так, але не від нього, — каже Ніккі. — То була брехня. Шон Купер не ґвалтував Ханну Томас. І він не був батьком її дитини.

— То хто ж тоді? — я витріщаюся на неї, цілковито збитий з пантелику.

Ніккі дивиться на мене, як на ідіота.

— Ну ж бо, Еде. Воруши мізками.

Я напружено міркую. І тут до мене доходить.

— Твій тато? Вона завагітніла від твого тата?

— Не треба так дивуватися. Ті протестувальниці були його особистим маленьким гаремом. Його фанатками. Вони молилися на нього, як на рок-зірку. А тато? Скажімо так: плоть слабка.

Я намагаюся перетравити почуте.

— Тоді чому Ханна збрехала і сказала, що це був Шон Купер?

— Бо так їй сказав мій тато. Бо її тато не міг убити хлопця, котрий був уже мертвий.

— Як ти дізналася?

— Однієї ночі я чула, як вони через це сварилися. Вони гадали, що я вже сплю. Так само як і думали, що я сплю, коли вони трахалися.

Я пригадую той вечір, коли побачив Ханну Томас у вітальні разом з моєю мамою.