Гладкий Ґев ішов найпершим і, пригадую, це мене трохи дратувало. То мала бути моя пригода. Моя знахідка. Одначе Гладкий Ґев завжди був нашим лідером, і, в певному сенсі, це було правильно. Наша банда знову зібралася. Майже в повному складі.
Ми зайшли досить далеко і лише тоді побачили новий малюнок. Іще один крейдяний чоловічок на стовбурі дерева указував нам рукою дорогу.
— Сюди, — сказав Гладкий Ґев, важко відсапуючись.
— Ми й самі бачимо, — озвався Металевий Міккі.
Ми з Гоппо лише перезирнулись і засміялися. Ми ніби знову повернулися в минуле. Дурнуваті суперечки. Ущипливі коментарі Металевого Міккі.
Ми продиралися далі, зійшли з торованої стежки й рушили в саму гущавину. Раптом почувся якийсь шурхіт, коли з дерева зірвалася зграйка шпаків чи ворон, а ще мені кілька разів здавалося, нібито в підліску щось ворушилося. Може, заєць або лисиця, які теж тут іноді траплялися.
— Стійте, — скомандував Гладкий Ґев — і ми всі зупинилися.
Він тицьнув на інше дерево, якраз перед нами. Цього разу на його стовбурі був не крейдяний чоловічок, а вже знайома крейдяна дівчинка. Під нею лежала чимала купа опалого листя. Ми глипнули один на одного. А потім усі витріщилися на купу листя. З її вершечка щось стирчало.
— Чорт, чорт, чорт! — вигукнув Гладкий Ґев.
Пальці.
Її нігті були короткі, чисті й пофарбовані гарним пастельним рожевим лаком. Не поламані й не щербаті. Поліція зробила висновок, що вона не чинила спротиву. А може, вона просто не мала такої змоги. Її шкіра була блідішою, ніж коли я бачив її востаннє, літня засмага вицвіла до зимового відтінку. На її середньому пальці був срібний перстеник із зеленим камінцем у центрі. Тільки-но побачивши його, я вже знав, що то рука Вальсової Дівчини.
Гоппо схилився першим. Він завжди був найменш вразливим поміж нас. Одного разу я бачив, як він позбавив страждань нещасну пташку, добивши її каменюкою. Він відкинув іще трохи листя.
— Ой, дідько, — прошепотів Металевий Міккі.
Зазубрений уламок кістки мав разюче білий колір. Це привернуло мою увагу навіть більше, ніж кров. Вона вже зашкарубла, набула темного іржавого відтінку і майже зливалася з кольором листя, яке досі частково прикривало руку. Тільки руку. Відсічену від плеча.
Зненацька Гладкий Ґев тяжко осів на землю.
— Це рука, — пробурмотів він. — То клята рука.
— Та невже, Шерлоку? — промовив Металевий Міккі, але навіть його глузливий коментар прозвучав якось невпевнено.
Гладкий Ґев з надією глянув на мене.
— Може, це такий жарт? Може, вона несправжня?
— Справжня, — відповів я.
— Що робити?
— Ми можемо викликати поліцію, — запропонував Гоппо.
— Так, так, — відмахнувся Гладкий Ґев. — А може, вона ще жива…
— Гладкий недоумку, як вона може бути живою? — озвався Міккі. — Вона мертва, як і Шон.
— Ти не можеш цього знати.
— Але це так, — мовив я, тицяючи пальцем на інше дерево зі ще однією крейдяною фігуркою, що знову вказувала напрямок. — Ось іще одна вказівка… до інших частин її тіла.
— Треба викликати поліцію, — наполягав Гоппо.
— Саме так, — погодився Міккі. — Ходімо. Треба звідси вшиватися.
Усі закивали на знак згоди. Ми уже повернулися, щоб іти, аж раптом Гладкий Ґев сказав:
— А може, хтось би залишився… про всяк випадок…
— Що? На який ще випадок? Ти думаєш, що рука встане і кудись втече? — здивувався Металевий Міккі.
— Ні. Я не знаю. Постерегти, щоб з нею нічого не сталося.
Ми всі перезирнулися. Він мав рацію. Хтось мав залишитися на сторожі. Та ніхто не виявляв такого бажання. Ніхто не хотів залишатися наодинці в порожньому безгомінному лісі поряд з відтятою рукою, прислухатися до шурхоту в підліску, з острахом роззираючись навколо, і підстрибувати щоразу, як з дерева зірветься якась пташина…
— Я залишуся, — сказав я.
Усі пішли, а я сів біля неї. Нерішуче, я простяг руку і торкнувся її пальців. Мені здавалося, що саме цього вона й хотіла. Тягнула руку і просила, щоб хтось за неї ухопився. Я чекав, що її рука буде холодна як лід. А вона виявилася м’якою і навіть трохи теплою на дотик.
— Мені шкода, — промовив я. — Мені дуже шкода.
Не знаю точно, скільки часу я провів у лісі. Мабуть, не більше як півгодини. Коли друзі нарешті повернулися з двома місцевими поліціянтами, мої ноги вже добряче затерпли, а я сам мовби поринув у якийсь дивний напівпритомний стан.
Але я таки був при пам’яті й запевнив полісменів, що руку ніхто не чіпав і вона лежала точнісінько так, як ми її знайшли. І це була майже правда.
От тільки трішки світліший обідок залишився на її середньому пальці в тому місці, де раніше була каблучка.
Усі інші частини тіла дівчини знайшли в окремих купках листя по всьому лісі. Ну, майже всі. Певно, тому поліція так довго не могла встановити особу загиблої.
Я, певна річ, відразу її впізнав. Але ніхто про це не питав. Нам ставили багато запитань: «Що ви робили в лісі? Як ви знайшли тіло?» Коли ми розказали поліціянтам про крейдяні малюнки на деревах, вони цим дуже зацікавились, одначе коли я намагався розповісти їм про інших крейдяних чоловічків, про інші повідомлення, мені здалося, що вони не звернули на мої слова уваги.
З дорослими завжди так. Іноді сказане вами не має жодного значення, вони чують тільки те, що хочуть чути.
А для поліції ми були тільки дітьми, які бавилися собі в лісі, пішли в напрямку, що його вказували крейдяні чоловічки, і випадково натрапили на тіло. Це трапилося не зовсім так, але вважаймо, що все було саме так. Певно, у такий спосіб і з’являються всілякі легенди й міфи. Минуле без кінця переказують, події поступово перекручуються і спотворюються, тож урешті-решт нова історія стає правдивою.
У школі всі хотіли з нами побалакати. Воно й не дивно. Точнісінько як після того випадку на ярмарку, лишень цього разу люди проявляли значно більше цікавості, бо дівчина була мертва. І розчленована.
Після того нас усіх збирали і поліціянт розповідав нам, що треба бути дуже обережними й не говорити з незнайомцями. Певна річ, до нашого містечка миттю понаїжджали десятки незнайомців. Люди з камерами та мікрофонами брали інтерв’ю на вулицях і поблизу лісу. Нам не дозволяли туди заходити. Між деревами напнули поліційні стрічки і постійно чергували офіцери.
Гладкий Ґев і Металевий Міккі з превеликим задоволенням розповідали все до найдрібніших деталей і навіть вигадували нові. Ми з Гоппо не втручалися. Звісно, я був так само схвильований і збуджений, як усі інші, та водночас мене не відпускало слабке відчуття провини. Мені здавалося, що неправильно так тішитися зі смерті молодої дівчини. І дуже несправедливо, що Вальсова Дівчина вижила після тієї трагедії на ярмарку і лікарі навіть врятували її ногу, щоб потім її знову відрізали. Направду, купа смердючого кінського лайна.
А ще я хвилювався за містера Геллорана. Він був такий сумний, коли ми востаннє з ним розмовляли, хоч тоді Вальсова Дівчина була ще жива і вони збиралися перебратися до іншого міста й жити разом. А тепер вона мертва і більше не зможе нікуди поїхати, окрім хіба що того самого темного й холодного місця, куди подався Шон Купер.
Якось за вечерею я спробував поговорити про це з батьками.
— Мені шкода містера Геллорана.
— Містера Геллорана? Чому? — запитав тато.
— Бо він урятував її, а тепер вона мертва і все це дарма.
Мама зітхнула.
— Того дня ви з містером Геллораном повелися дуже сміливо. Те, що ви зробили, не було марним. У жодному разі такого не думай, хай там що кажуть люди.
— А що кажуть люди?
Мама з татом обмінялися «дорослими» поглядами, котрих, на їхню думку, діти з огляду на свій вік дивом не помічають.
— Едді, — почала мама. — Ми знаємо, що тобі подобається містер Геллоран. Та іноді ми не знаємо людей так добре, як нам здається. Тим більше, що містер Геллоран провів тут зовсім небагато часу. Жоден з нас не знає його настільки добре.
Я витріщився на них.
— Люди думають, що це він її вбив?
— Ми такого не казали, Едді.
І не треба. Я був малий, а не дурний.
Я відчув, як стислося моє горло.
— Він не міг її вбити. Він її кохав. Вони збиралися разом поїхати з міста. Він сам сказав.
Мама насупилась.
— Едді, коли він це сказав?
Я загнав себе в глухий кут.
— Коли я ходив до нього.
— Ти ходив до нього? Коли?
Я знизав плечима.
— Кілька тижнів тому.
— Ти був у нього вдома?
— Так.
Тато з брязкотом опустив ніж на тарілку.
— Едді, послухай. Щоб ти більше ніколи туди не ходив, зрозумів?
— Але він мій друг.
— Більше ні, Едді. Поки що ми не знаємо, хто він такий насправді. Тобі не можна з ним бачитися.
— Чому?
— Бо ми так сказали, Едді, — відрубала мама.
Мама ніколи такого не говорила. Вона твердила, що дітям не можна забороняти чогось і чекати, що вони тебе послухають, якщо не пояснити їм причини. Проте тієї миті її обличчя набуло виразу, якого я ніколи раніше не бачив. Ані тоді, коли я знайшов під дверима той пакунок. Ані тоді, коли нам у вікно полетіла цеглина. Ані тоді, коли напали на отця Мартіна. Вона була налякана.
— Пообіцяй мені.
Я опустив голову і буркнув: «Обіцяю».
Тато поклав свою велику важку долоню на моє плече.
— Молодець.
— Чи можу я піти до своєї кімнати?
— Звичайно.
Я зісковзнув зі стільця і поплентався нагору. Дорогою я розімкнув схрещені пальці.