— Вона приходила до моєї мами, — кажу я. — Вона була дуже засмучена. Мама її заспокоювала. — Я гірко всміхаюся. — Цікаво, як швидко забуваєш про принципи, коли йдеться про твою небажану дитину і твоє життя.

— Насправді вона хотіла залишити дитину. Це тато хотів, щоб вона її позбулася.

Я дивлюся на Ніккі, не повіривши власним вухам.

— Він хотів, що вона зробила аборт? Після всього, що він накоїв?

Ніккі здіймає брову.

— Цікаво, як швидко забуваєш про святенництво, коли йдеться про твою позашлюбну дитину і твою репутацію.

Я хитаю головою.

— Виродок.

— Угу. Не те слово.

Мій мозок укотре напружується, силкуючись зібрати все докупи.

— То вона таки народила дитину? Бо щось я такого не пригадую.

— Їхня сім’я переїхала. Її тата кудись перевели абощо.

А згодом на отця Мартіна напали, тому він аж ніяк не міг підтримувати з нею зв’язок.

Ніккі струшує попіл у попільничку, яка тепер нагадує застережну картинку про небезпеку куріння.

— Минає майже тридцять років, — веде далі Ніккі. — І на моєму порозі з’являється Хлоя. Я досі не знаю, як вона мене знайшла. Вона сказала, що є донькою Ханни, моєю зведеною сестрою. Спершу я їй не повірила. Звеліла забиратися. Проте вона залишила мені свій номер. Я не хотіла їй телефонувати, але, не знаю, мабуть, мені стало цікаво…

Ми зустрілися за обідом. Вона принесла фотографії, розказала мені всяку всячину і переконала, що була тією, ким себе називала.

Вона мені навіть сподобалася. Напевно, вона трохи нагадувала мене саму в її віці.

Може, саме тому вона мені сподобалась.

— Вона сказала, що її мама померла від раку, — розповідає Ніккі. — А стосунки з вітчимом у неї не склалися. Знову ж таки, мені було її шкода. Ми зустрічалися кілька разів. А потім, одного дня, вона повідомила, що мусить виїхати з квартири і ніяк не може знайти нове житло. Я сказала, що вона може трохи пожити в мене, якщо це їй допоможе.

— То що сталося?

— Нічого. Протягом трьох місяців вона була ідеальною співмешканкою — аж надто ідеальною.

— А далі?

— Якось увечері я повернулась додому. Напевно, Хлоя десь вийшла. Але вона не зачинила двері до своєї кімнати і… на столі був відкритий її ноутбук.

— Ти прокралася до її кімнати.

— До моєї кімнати, і… не знаю, я просто…

— Запхала носа в її особисте життя.

— А знаєш, я рада, що зробила це. Я дізналася, що вона писала про мене. Про крейдяних чоловічків. Про всіх нас. Ніби проводила якесь розслідування.

— Навіщо?

— Звідки мені знати?

— Вона щось пояснила?

— Я не дала їй такої змоги. Я веліла їй того-таки вечора спакувати валізи.

Ніккі гасить другу цигарку і робить чималий ковток кави. Я бачу, як легенько тремтять її руки.

— Як давно це було?

— Дев’ять-десять місяців тому.

Виходить, десь у той час, коли вона з’явилася на моєму порозі, безмежно вдячна, що я так швидко дав їй кімнату.

На набережній зривається вітер. Я здригаюсь і піднімаю комір піджака. Це лише вітер. Просто вітер.

— Якщо ви не бачились упродовж кількох місяців, чому ти сварилася з нею в крамниці?

— Тобі про це відомо?

— Саме так я дізнався, що ви знайомі.

— Я отримала листа…

Моє серце завмирає.

— Вішальника і крейду?

Вона витріщається на мене.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я теж такого отримав. І Ґев з Гоппо… і Міккі.

Ніккі супиться.

— То вона надіслала листи нам усім?

— Вона? Ти думаєш, що то Хлоя надіслала ті листи?

— А хто ж іще, — різко відповідає Ніккі.

— Вона в цьому зізналася?

— Ні. Але хто, окрім неї, міг це зробити?

Ми обоє замовкаємо. Я думаю про Хлою, яку знаю. Зухвалу, веселу і кмітливу дівчину, до якої я так звик. Я вже нічого не тямлю.

— Не знаю, — кажу. — Проте я не робив би хапливих висновків.

Ніккі знизує плечима.

— Твоя справа. Але якщо це зведе тебе в могилу, потім не нарікай.

Отже, вже зайшла така розмова. Я чекаю, поки вона доп’є каву, і кажу, дещо стишеним голосом.

— Ти чула про Міккі?

— Що з ним?

Ед Адамс — вісник приємних і гарних новин.

— Він мертвий.

— Господи! Що сталося?

— Він упав у річку і втопився.

Ніккі пильно дивиться на мене.

— У річку в Андербері?

— Так.

— А що він робив у Андербері?

— Приїздив зустрітися зі мною. Він хотів написати книжку про крейдяних чоловічків. Хотів, щоб я йому допоміг. Він добряче хильнув, але наполіг, що повернеться до готелю пішки… Так і не дійшов.

— Дідько.

— Угу.

— Але то був нещасний випадок?

Я вагаюся.

— Еде?

— Мабуть.

— Мабуть?

— Послухай, це прозвучить як щось божевільне, але того вечора перед тим, як піти, Міккі сказав мені, що знає, хто насправді вбив Елізу.

Вона фиркає.

— І ти йому повірив?

— А що, як він казав правду?

— Ну тоді це була перша правда в його житті.

— А що, як він таки не збрехав? Може, його смерть не випадкова?

— То й що? Тобі не байдуже?

Якусь мить я сиджу приголомшений. Невже Ніккі завжди була такою байдужою?

— Ти ж це не серйозно?

— Ще й як серйозно. Міккі усе своє життя наживав собі ворогів. У нього не було друзів. А в тебе були. Тому я й погодилася з тобою зустрітися. Але з мене досить.

Вона відсуває стільця.

— Прислухайся до моєї поради: вертайся додому, вижени Хлою і… живи собі спокійно.

Мені варто її послухати. Мені варто її відпустити. Мені варто допити капучино і сісти на потяг. Та з іншого боку, моє життя — це суцільна троща розбитих одне об одного «варто», звалених в одну величезну купу з учинками, про які я вже давно розкаююся.

— Ніккі. Почекай.

— Що?

— А як же твій тато? Хіба ти не хочеш дізнатися, хто винен?

— Еде, краще облиш цю тему.

— Чому?

— Бо я знаю, хто винен.

Уже вдруге за цей день вона збиває мене з пантелику.

— Знаєш? Звідки?

Ніккі спрямовує на мене важкий погляд.

— Вона мені сказала.

Потяг до Андербері затримується. Я намагаюся переконати себе, що це тільки прикра випадковість, але даремно. Я міряю кроками вестибюль, клянучи себе за те, що вирішив поїхати потягом, а не автівкою (та ще й зволікав за пляшкою вина замість того, щоб упіймати попередній потяг). Я постійно зиркаю на розклад руху. Затримується. Вже так би й написали: «Спеціально, щоб роздратувати Еда».

Я прибуваю до Андербері після дев’ятої, увесь спітнілий, пом’ятий і занімілий з одного боку через те, що мене ледь не втиснув у вікно якийсь кремезний чолов’яга, що скидався на гравця в регбі з команди Титанів (це я про давньогрецьких богів).

Поки добирався зі станції автобусом, а потім ще йшов від зупинки до оселі, я страшенно втомився, знервувався і, на мій превеликий жаль, протверезів. Я відчиняю хвіртку та ступаю на під’їзну доріжку. У будинку темно. Мабуть, Хлоя кудись пішла. Може, це навіть на краще. Не певен, що я готовий до нашої з нею розмови.

Перший крижаний палець тривоги лоскоче мою потилицю, коли я наближаюся до вхідних дверей і бачу, що їх не замкнено. Іноді Хлоя поводиться на диво легковажно, та зазвичай вона не буває такою безвідповідальною й забудькуватою.

Якусь мить я вичікую, як непрошений комівояжер, на власному порозі, а потім відчиняю двері.

— Агов!

У відповідь лише напружена тиша будинку і ледь чутне дзижчання на кухні. Я вмикаю світло в коридорі й стою, стискаючи в руці свої ключі.

— Хлоє!

Заходжу до кухні, вмикаю світло і роззираюся.

Задні двері відчинено навстіж, і я відчуваю легенький протяг. На кухонних поверхнях залишки їжі: шматочки піци, якийсь салат у мисочці. На столі недопитий келих вина. Дзижчання, яке я почув раніше, долинає з духовки.

Я нахиляюсь і вимикаю її. Зненацька тиша робиться оглушливою. Єдиний звук, який я тепер чую, це як стугонить кров у моїх вухах.

— Хлоє!

Я роблю один крок і моя нога послизається. Я опускаю очі. Серце завмирає. Гупання у вухах наростає. Червона. Темно-червона пляма. Кров. Тоненька цівочка веде до задніх дверей. Я йду по сліду, а моє серце скажено калатає. На порозі я затримуюсь. Надворі вже смерклося. Я вертаюся до кухні, беру з шухляди ліхтарика і виходжу на заднє подвір’я.

— Хлоє! Ти тут?

Я обережно обходжу будинок і спрямовую ліхтарик на зарості трави й чагарників, що обступили кілька дальніх дерев. Де-не-де трава притлумлена. Значить, нещодавно тут хтось ходив.

Я крокую протоптаною стежкою. Будяки і кропива чіпляються за мої штани. Світло ліхтарика вихоплює щось у траві. Щось червоно-рожево-буре. Я нахиляюсь — і шлунок підстрибує мені до горла.

— Дідько.

Пацюк. Вительбушений пацюк. Хтось розпанахав йому живіт, і кишки вивалилися назовні, немов в’язка маленьких сирих сосисок.

Праворуч щось шурхотить. Я підскакую з несподіванки і повертаюся. З високої трави на мене витріщаються дві мерехтливі зелені очиці. Звідти з гортанним шипінням вилітає Пушинка.

Я задкую, стримуючи в горлі крик.

— Хай тобі трясця!

Пушинка самовдоволено розглядає мене. «Налякався, Едді, еге ж?» А потім, метляючи хвостом, підходить до мене, бере своїми гострими білими зубами залишки пацюка і неквапом несе його кудись у темряву.

Я дозволяю собі один істеричний смішок.

— Бісова чортівня.

Пацюк. То ось звідки кров. Це просто пацюк і бісова дурнувата кицька. Я відчуваю неабияку полегкість. А потім у моєму вусі лунає тихенький голосок:

«Але кицька і пацюк не пояснюють відчинених задніх дверей, га, Едді? Чи недоїдену вечерю? Щось тут не так».

Я повертаюся до будинку.

— Хлоє! — горлаю щосили.

А тоді починаю бігти. Вилітаю сходами нагору, біжу прожогом до її кімнати. Стукаю в двері, а тоді відчиняю, частково сподіваючись побачити на ліжку її розпатлану голову. Проте на ліжку нікого немає. Кімната порожня. У пориві кидаюся до її шафи. Торохтять пусті вішаки. Одну по одній беруся висмикувати шухляди комода. Порожньо. Порожньо. Порожньо.

Хлоя пішла.