1986 рік

Я думав, що мине чимало часу, перше ніж я зможу знову непомітно вислизнути з дому. А виявилося, що мені треба зачекати лише кілька днів, до вихідних.

Мамі хтось зателефонував, і вона поквапилася до клініки. Тато мав за мною наглядати, але наближався термін здачі якогось проекту, і він зачинився у своєму кабінеті. Я бачив записку, що її залишила мама: «Приготуй Едді сніданок. Вівсянку або тости. ЖОДНОГО печива чи шоколаду! Люблю тебе, Маріанна».

Сумніваюся, що тато її читав. Він здавався як ніколи неуважним. Коли я відчинив кухонну шафку, то побачив, що він поставив на полицю молоко, а пачку кави запхав до холодильника. Я похитав головою, вийняв мисочку, насипав у неї трохи рисових пластівців, хлюпнув молока, поклав ложку і залишив її біля умивальника.

Узявши пачку печива, я швиденько схрумкав його у вітальні, поки дивився дитячий телесеріал «Saturday Superstore». Потім, залишивши телевізор увімкненим, навшпиньки піднявся до своєї кімнати. Відсунув комод, вийняв зі схованки коробку з-під взуття і відкрив її.

Усередині лежав перстень. Він був трохи вимазаний багнюкою з лісу, але я не хотів його витирати. Тоді він більше не був би її перснем, він би втратив свою особливість. Це дуже важливо. Якщо ви хочете зберігати в себе якусь річ, то маєте зберігати кожнісіньку її часточку. Щоб не забути, де і коли ви її знайшли.

Одначе була людина, яка потребувала тієї каблучки більше за мене. Людина, котра любила Вальсову Дівчину, але не мала жодної речі на пам’ять про неї. Нехай у нього й були картини, але вони не були її часточкою, вони не торкались її шкіри і не були з нею тоді, коли вона потихеньку холонула в купках опалого листя.

Я загорнув каблучку в туалетний папір та обережно запхав її до кишені. Не певен, що в той момент я добре розумів, що збирався зробити. Я уявляв, що піду до містера Геллорана, скажу йому, як мені шкода, віддам персня, за що він буде мені дуже вдячний, а я в такий спосіб відплачу йому за все те добро, яке він зробив для мене. Принаймні так я хотів учинити.

Із сусідньої кімнати долинули якісь звуки. Тато кашлянув, рипнув його стілець і почулося гудіння принтера. Я присунув комод на місце і прокрався сходами на перший поверх. Схопив товсте зимове пальто і шарф.

Про всяк випадок, щоб тато не хвилювався, якщо раптом зійде вниз, я нашкрябав йому записку: «Пішов до Гоппо. Не хотів тебе турбувати. Едді».

Зазвичай я був слухняною дитиною. А втім, я був упертим, іноді аж занадто. Якщо в мене з’являлася якась ідея, ніхто не міг мене від неї відмовити. Не можу сказати, що бодай на мить засумнівався чи стривожився, поки витягав велосипед із гаража та котив його вулицею до будинку містера Геллорана.

Він мав би вже поїхати до Корнуолла, але поліція попросила його залишитися, доки тривало розслідування. Тоді я цього не знав, але вони схилялися до того, що мають достатньо доказів, аби звинуватити його у вбивстві Вальсової Дівчини.

Насправді в поліції майже не було справжніх доказів. Більшість свідчень була непряма і ґрунтувалася на чутках. Усі хотіли, щоб Геллоран був винен, бо це просто та зрозуміло. Він був чужинцем, навіть більше, був доволі химерним і вже встиг заплямувати себе розбещенням неповнолітньої дівчини.

Ось яка в поліціянтів була теорія: Вальсова Дівчина хотіла з ним порвати, й, коли сказала йому про це, містер Геллоран оскаженів і вбив її. Це припущення частково підкріплювали свідчення її мами, яка сказала, що за день до того донька повернулася ввечері уся в сльозах, бо вони з містером Геллораном посварилися. Той підтвердив, що в них виникла сварка, але заперечував, що вони розлучилися. Він навіть зізнався, що вони мали зустрітися в лісі того дня, коли її вбили, але після сварки він не пішов. Я не знаю, як усе сталося насправді, та ніхто не міг ані підтвердити, ані спростувати його слів, окрім хіба що дівчини, яка більше ніколи не заговорить — хіба тільки в темному місці, де її голос поглине земля зі звивистими хробаками.

Той суботній ранок видався напрочуд тихим. Певно, це був один із тих ранків, коли день не хоче вилазити з ліжка, ніби заспаний підліток, якому ліньки скинути нічну ковдру й розчахнути штори світанку. О десятій годині досі було похмуро і мрячно. Дорогу мені освітлювали фари поодиноких автівок. Більшість будинків темніли. Хоч до Різдва залишалося не так багато часу, мало хто оздобив свої домівки святковими прикрасами. Мабуть, того року нікому не хотілося святкувати. Тато досі не купив ялинки, а я ще навіть не думав про свій день народження. Будиночок містера Геллорана вирізнявся з-поміж інших. Він скидався на білу примару зі змазаними в затуманеному світлі краями. Поруч стояла його автівка. Я зупинився недалечко і роззирнувся навсібіч. Оселя стояла самотиною, в самому кінці Аморі-Лейн, коротенької вулички з кількома подібними будиночками. Начебто нікого не було. Та я все одно вирішив не залишати велосипеда біля домівки містера Геллорана, а заштовхав його в кущі на протилежному боці вулиці, звідки велосипед майже не було видно. Тоді швиденько перебіг дорогу і рушив до дверей.

Штори були розсунуті, але всередині не світилося. Я підняв руку, постукав у двері й трохи почекав. Жодного звуку. Я знову постукав. Тиша. Хоча, мені здалося, що я щось почув. Я вагався. Може, він не хотів нікого бачити. Можливо, мені краще повернутися додому. Я вже хотів розвернутись і піти, але щось — досі не знаю, що саме — ніби підштовхнуло мене та сказало: «Принаймні спробуй відчинити двері».

Я поклав руку на дверну ручку і покрутив її. Двері відчинилися. Мене зустріла сірувата темрява.

— Агов! Містере Геллоран!

Жодної відповіді. Я глибоко вдихнув і переступив поріг.

— Агов!

Я роззирнувся. Як і раніше, на кожному кроці траплялися коробки, та цього разу в крихітній вітальні з’явилися нові предмети. Пляшки. Від вина, пива й кілька пузатих з етикеткою «Jim Beam». Я насупився. Мабуть, усі дорослі час від часу випивали. Але пляшок було чимало.

Я почув, що нагорі тече вода. Звук був приглушений, але принаймні знайомий. Я полегшено видихнув. Містер Геллоран напускав ванну. Тому й не чув, як я стукав у двері.

Але тепер я опинився в незручному становищі. Я не міг просто зійти нагору. Може, він там голий. До того ж так він зрозуміє, що я сам, без його дозволу, зайшов до будинку. З іншого боку, я не хотів виходити і чекати надворі, бо раптом мене хтось побачить.

Я міркував, як краще вчинити, і врешті знайшов рішення. Я тихенько прокрався на кухню, витяг з кишені перстень і поклав його на середину столу, де його просто неможливо було не побачити.

Варто б залишити записку, але я не знайшов папір і ручку. Я підвів голову. На стелі розповзалась якась незрозуміла темна пляма. Я на хвильку подумав, що це якось дивно, тим більше, що вода й досі текла, аж тут десь неподалік загуркотів двигун автівки. Я аж підскочив. Цей звук нагадав мені, що я перебуваю в чужому будинку, і миттю повернув мої думки до застереження батьків. Тато міг уже закінчити свою роботу, і хто знає, чи не повернулася мама.

Хоч я залишив записку, мама все одно могла щось запідозрити й потелефонувати до мами Гоппо.

Моє серце шалено калатало, коли я вискочив з будинку і захряснув за собою двері. Перебіг дорогу, витяг з кущів велосипед і помчав додому. Я крутив педалі так прудко, як тільки міг. Залишивши велосипед біля задніх дверей, я скинув пальто й шарф і розтягнувся на канапі у вітальні. Тато спустився десь за двадцять хвилин після мого приїзду. Він зазирнув до кімнати.

— Усе добре, Едді? Кудись виходив?

— Заходив до Гоппо, але його не було вдома.

— Треба було мені сказати.

— Я залишив записку. Не хотів тебе турбувати.

Тато всміхнувся.

— Ти молодець. Я тут подумав, може, приготуймо для мами печиво?

— Гаразд.

Мені подобалося куховарити з татом. Деякі хлопці вважають, що це дівчача справа, але тільки не з моїм татом. Він не дотримувався ніяких рецептів і завжди додавав до тіста всяку всячину. Його печиво смакувало або чудово, або якось по-дивному, але нам завжди кортіло дізнатись, яке ж воно на смак.

Ми якраз витягали з духовки печиво з родзинками, мармітом[20] і арахісовою пастою, коли додому, десь за годину після мого приїзду, повернулась мама.

— Ми тут! — гукнув тато.

Мама зайшла до кухні. Я подивився на неї і відразу зрозумів: щось сталося.

— У клініці все добре? — запитав тато.

— Що? А, так. Я все владнала, тепер усе гаразд. — Проте вигляд вона мала схвильований і засмучений.

— Мамо, що таке? — поцікавився я.

Вона подивилася на нас із татом і нарешті сказала:

— Дорогою додому я проїжджала повз будинок містера Геллорана.

Я напружився. Невже вона мене бачила? Ні, це неможливо. Я вже давно вдома. А може, хтось інший бачив мене і розказав їй, або вона сама здогадалася, бо вона моя мама і шостим чуттям визначає, коли я роблю щось погане.

Насправді це було зовсім інше.

— Там була поліція і… «швидка».

— «Швидка»? — перепитав тато. — Чому?

Вона додала ледь чутно:

— Вони виносили тіло, на ношах.

Самогубство. Поліція приїхала заарештувати містера Геллорана, а знайшла його на другому поверсі в переповненій ванні, від чого під нею вже почала просідати і протікати стеля. Вода, що крапала на кухонний стіл, мала світло-рожевий колір. Червоною вона була у ванні, де лежав містер Геллоран із глибокими повздовжними порізами на руках, від зап’ясть аж до ліктів. Не прохання про допомогу. Останній крик, на прощання.

Вони знайшли перстень. Із залишками лісової багнюки. У поліції більше не було сумнівів. Вони дістали той неспростовний доказ, якого їм бракувало. Містер Геллоран убив Вальсову Дівчину, а потім наклав на себе руки.

Я так ніколи й не зізнався. Я добре розумів, що мав би це зробити, проте мені було дванадцять, я був наляканий та й узагалі дуже сумнівався, що хтось би мені повірив. Мама подумала б, що я намагаюся допомогти містерові Геллорану, хоч йому вже ніхто не міг зарадити. Ані йому, ані Вальсовій Дівчині. То яка тоді користь від мого зізнання?