2016 рік

Питання. Багато питань. Я приблизно можу відповісти на «як», «де» і «що», а от «чому» — для мене досі загадка.

Схоже, Ніккі приїхала відразу, щойно отримала моє повідомлення. Коли не знайшла мене вдома, зазирнула до пабу. Черил сказала їй, куди ми пішли, а решту розповіли медсестри. І вона, не вагаючись, побігла за нами до лісу. Я радий, страшенно радий, що вона це зробила.

Хлоя вирішила востаннє навідати свого батька. Величезна помилка. Як і згадка про те, що вона ночуватиме у наметі в лісі. І її висвітлене волосся. Мабуть, саме це його спровокувало. Несподівана схожість із Ханною. Це розворушило його хворий розум.

До речі, лікарі досі не можуть дійти згоди, що робилось у його голові. Чи був він при тямі, коли втік з пансіонату й намагався нас убити, чи то було тимчасове прояснення в його слабій голові, чи, може, усе було навпаки? Може, він тільки прикидався інвалідом і весь цей час прекрасно все розумів.

Та він мертвий, і ми ніколи про це не дізнаємося. Хоч я впевнений, що хтось прославиться на цій історії і добряче розбагатіє, написавши книжку абощо. Либонь, Міккі бризкає слиною у своїй могилі.

Теорія, здебільшого моя, згідно з якою отець Мартін убив Елізу, бо думав, що вона була Ханною, шльондрою, яка носила його позашлюбну дитину і, як на його хвору уяву, могла зруйнувати його репутацію. Навіщо він порубав її? Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, — це той уривок з Біблії, що його він цитував у лісі: «Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкинутим у вогонь вічний».

Мабуть, священик думав, що, тільки порубавши дівчину на шматки, допоможе їй потрапити до раю. Може, пізніше він усвідомив свою помилку. А може, він і сам не знав, навіщо це зробив. Хто тепер скаже? Можливо, Бог і судитиме його, але таки хотілося б побачити його на лаві підсудних, перед прокурором і невблаганними суддями.

У поліції говорять про повторний перегляд справи Елізи Ренделл. У наш час вони мають кращих судмедекспертів, аналізи ДНК і всякі інші круті штучки, що їх показують по телевізору, які здатні точно довести, що її убив отець Мартін. Я більше не тамую подих. Після тієї нічки в лісі та згадки про його пальці на моїй шиї, навряд чи насмілюся це зробити.

Гоппо майже повністю одужав. Лікарям вдалося пришити його вухо — не бездоганно, та його все одно прикриває волосся. З рукою вони теж зробили все, що могли, але нерви — річ непроста. Йому сказали, що може відновитися часткова рухливість, а може й не відновитися. Та говорити про це поки що рано. Гладкий Ґев утішив його тим, що тепер він може ставити автівку, де йому заманеться (а для мастурбації у нього є друга рука).

Ось протягом уже кількох тижнів непрошені газетярі набридають усьому місту і частенько товчуться на моєму ґанку. Я не маю охоти говорити з ними, а от Гладкий Ґев залюбки роздає інтерв’ю. У них він щоразу згадує свій паб. Останнім часом я помітив, що бізнес у нього процвітає. Бодай щось добре вийшло з цієї історії.

Моє життя потроху повертається у звичне річище, за винятком кількох речей. Я повідомляю директору школи про те, що більше не викладатиму після завершення осінньої чверті, і звертаюся до агента з продажу нерухомості.

Невдовзі приходить жвавий молодик з дорогою стрижкою і в дешевому костюмі та оглядає мій будинок. Я прикушую язика, намагаючись погамувати відчуття вторгнення в мій особистий простір, поки він зазирає до шафок у кухні, тупає по підлозі, охкає і ахкає, а відтак каже, що ціни на нерухомість останнім часом різко підвищилися, ба навіть попри те, що мій будинок потребує «деякого відновлення», називає суму, від якої мої брови лізуть на лоба.

Кілька днів по тому перед будинком з’являється табличка «ПРОДАЄТЬСЯ».

Наступного дня я вбираюсь у свій найкращий темний костюм, пригладжую волосся й акуратно зав’язую на шиї темно-сіру краватку. Я вже збираюся виходити, аж тут хтось стукає. Я мовчки лаюся, — адже це так невчасно, — але кваплюся відчинити двері.

На порозі стоїть Ніккі. Вона міряє мене поглядом з голови до ніг.

— Маєш гарний вигляд.

— Дякую. — Дивлюся на її яскраво-зелене пальто. — Я так розумію, ти не йдеш?

— Ні. Я приїхала сьогодні тільки для того, щоб зустрітися з адвокатом.

Попри те що Ніккі врятувала три життя, її таки можуть притягнути за вбивство батька.

— Не можеш залишитися трохи довше?

— Я вже купила квиток на потяг. Перекажи іншим, що мені дуже шкода, але…

— Упевнений, вони зрозуміють.

— Дякую. — Вона простягає руку. — Я лише хотіла сказати… бувай, Еде.

Я дивлюсь на її руку. А тоді, як то вчинила вона багато років тому, роблю крок уперед і обіймаю її. На мить Ніккі напружується і теж мене обіймає. Я вдихаю її запах. Не ваніль і жувальна гумка, а мускус і цигарковий дим. Я не тримаю її, я її відпускаю.

Нарешті ми відриваємось одне від одного. На її шиї щось зблискує.

Я суплю брови.

— Ти носиш старий кулон?

Ніккі опускає очі.

— Так. Я зберегла його. — Вона бере пальцями маленьке срібне розп’яття. — Мабуть, це здається дивним — зберігати річ, із якою пов’язано стільки неприємних спогадів?

Я хитаю головою.

— Та ні. Є речі, яких просто неможливо позбутися.

Вона осміхається.

— Бережи себе.

— Ти теж.

Я дивлюсь, як вона віддаляється і зникає за рогом. Тримати. Відпускати. Іноді це те саме.

Я беру пальто, перевіряю, чи є в кишені фляжка, і виходжу з дому.

Жовтневе повітря уже доволі прохолодне. Воно щипає моє обличчя. Я радо сідаю до автівки і вмикаю обігрівач на максимум. Коли я під’їжджаю до крематорію, автівка тільки ледь-ледь нагріта.

Ненавиджу похорони. А хто їх любить? Хіба що похоронні бюро. Та декотрі похорони гірші за інші. Молодих людей, чиї життя обірвалися так несподівано і так жорстоко. Дітей. Хай нікому не випадає бачити малесеньку труну, що опускається в чорну яму.

Інші здаються неминучими. Звичайно, смерть Ґвен стала для всіх шоком. Утім, як це було з моїм татом, якщо вже покинув розум, то невдовзі за ним неминуче піде й тіло.

Попрощатися з нею прийшло мало людей. Ґвен багато хто знав, але в неї майже не було друзів. Я бачу свою маму, Гладкого Ґева і Черил, кількох людей, у яких вона колись прибирала. Лі, старший брат Гоппо, не зміг — або не захотів — відпроситися зі служби. Гоппо сидить у першому ряду, загорнутий у пальто, що неначе завелике. Його рука у пов’язці. Він схуд і видається старшим. Його виписали з лікарні лише кілька днів тому. Він досі ходить на фізіотерапію.

Ґев сидить поруч у візку, а Черил з іншого боку. Я сідаю за ними, біля мами. Вона бере мою руку. Як і тоді, коли мені було дванадцять. Я міцно стискаю її долоню.

Служба коротка. Це водночас і помилування, і завчасне нагадування, як сімдесят років життя на цій планеті можуть поміститися в десятихвилинну промову, пересипану зайвими згадками про Бога. Якщо хтось бодай словом прохопиться про Бога на моєму похороні, щиро сподіваюся, він згорить у пеклі.

Принаймні у випадку кремації ти знаєш, що геть усе закінчилося, коли з ляскотом зачиняються дверцята. Не треба юрбою повільно плентатись на цвинтар. Не треба дивитись, як труну опускають у глибоку темну могилу. Я досі пам’ятаю, як було на похороні Шона Купера.

Замість того, ми всі виходимо надвір, збираємось у Саду Пам’яті й ніяково роздивляємося барвисті квіти. Ґев і Черил влаштовують у «Буйволі» невеличкі поминки, але навряд чи комусь кортить туди йти.

Я недовго розмовляю з Ґевом, а потім залишаю маму в компанії Черил і тихцем ховаюся за рогом будинку — здебільшого для того, щоб викурити цигарку і непомітно відсьорбнути трохи з фляжки, але ще й тому, що хочу побути наодинці.

У когось виникла така сама ідея.

Гоппо стоїть біля викладених рядочком надгробків, які позначають місця, де поховали чи розвіяли попіл. Мені завжди здавалося, що надгробки в саду крематорію схожі на зменшені версії справжніх надгробків — таке собі мініатюрне кладовище.

Я підходжу до Гоппо, і він підводить голову.

— Як ти, чи це дурне питання?

— Добре. Мабуть. Хоч я й знав, що рано чи пізно це мало статися, а все одно не був готовий.

Ні. Жоден з нас не готовий до смерті. До чогось такого, що не має вороття. Як люди, ми звикли контролювати своє життя. Робити все, щоб його подовжити, бодай на мить. Але смерть не приймає жодних аргументів. Ніяких останніх бажань. Ніяких благань. Смерть — це смерть, усі карти в неї. Навіть якщо вам вдасться раз її ошукати, вдруге вона вам цього не дозволить.

— А знаєш, що найгірше? — питає Гоппо. — Частково мені навіть полегшало від того, що вона померла. Бо тепер мені більше не доведеться давати собі раду з її хворобою.

— Я почувався так само, коли помер тато. Не картай себе за це. Ти не радієш від її смерті. Ти радієш, що вона нарешті звільнилася від своєї хвороби.

Я виймаю з кишені фляжку і простягаю йому. Він вагається, але таки бере і робить ковток.

— А як узагалі в тебе справи? — цікавлюся. — Як рука?

— Майже не відчуваю її, та лікарі кажуть, що для цього потрібен час.

Звісно. Ми завжди даємо собі час. А тоді, одного дня, у нас його більше немає.

Гоппо віддає мені фляжку. Хоч усередині мене щось важко опускається, я жестом вказую, щоб він випив ще. Він робить іще один ковток, а я прикурюю цигарку.

— А ти як? — питає Гоппо. — Готовий до великого переїзду в Манчестер?

Я планую протягом деякого часу попрацювати вчителем на заміні. Манчестер видається мені досить віддаленим, щоб я міг упорядкувати своє життя. А в ньому стільки всього треба впорядкувати.

— Майже, — кажу. — Хоч у мене таке відчуття, що діти мене живцем з’їдять.

— А Хлоя?

— Вона не їде.

— Я думав, що ви двоє…

Я хитаю головою.

— Я вирішив, що краще нам залишитися друзями.

— Справді?

— Так.

Бо хай якою чудовою здається мені можливість наших із Хлоєю взаємин, факт лишається фактом: вона не сприймає мене як потенційного кавалера. І ніколи не сприйматиме. Я не її типаж, а вона не та людина, котра мені потрібна. До того ж тепер, коли я знаю, що вона молодша сестра Ніккі, це здається мені неправильним. Їм обом треба зводити нові мости. А я не хочу бути тим, хто їх знову спалить.