2016 рік

Вони сидять за звичним столиком, лише цього разу, як ніколи, перед Ґевом замість дієтичної коли стоїть кухоль пива.

Не встигаю я сісти з власним кухлем, як він кидає на стіл переді мною газету. Я дивлюся на заголовок статті.

ПІДЛІТКІВ ЗААРЕШТУВАЛИ ЗА НАПАД БІЛЯ РІЧКИ

Двох п’ятнадцятирічніх підлітків допитують у справі нападу зі смертельними наслідками, який скоїли на колишнього мешканця Андербері Міккі Купера (42 роки). Їх обох затримали після спроби пограбування на тому самому відтинку дороги біля річки два дні тому. Поліція розглядає можливість того, що обидва випадки між собою пов’язані.

Я пробігаю очима решту статті. Я нічого не чув про вуличні пограбування, проте останнім часом моя голова йшла обертом від інших клопотів. Я суплюся.

— Що таке? — питає Ґев.

— Тут не сказано, що ті підлітки напали на Міккі, — кажу я. — Це все тільки здогади.

Він знизує плечима.

— То й що? Усе сходиться. Під час пограбування щось пішло не так. І книжка тут ні до чого, і ті крейдяні чоловічки. Просто двоє малолітніх бандитів захотіли легких грошей.

— Мабуть. А вони знають, як тих хлопців звати?

— Я чув, що один із твоєї школи. Денні Меєрс?

Денні Меєрс. Я мав би бути здивований, але ні. Здається, людська природа уже нічим мене не здивує. А втім…

— Схоже, тебе це не переконало, — зауважує Гоппо.

— Що саме? Те, що Денні когось пограбував? Можу уявити, що він робить якісь дурниці, щоб вразити своїх друзяк. Але вбивство Міккі…

Я сумніваюся. Це надто передбачувано. Занадто просто. Ніби нас намагаються пошити в дурні. Щось не дає спокою моїм думкам.

«На тому самому відтинку дороги біля річки».

Я хитаю головою.

— Упевнений, що Ґев має рацію. Це найбільш імовірне пояснення.

— Нинішні діти, еге ж? — Каже Гоппо.

— Угу, — повільно промовляю я. — Не знаєш, чого від них чекати.

Усі мовчать. Тиша затягується. Ми цмулимо пиво.

Нарешті я кажу:

— Міккі страшенно розізлився б, якби почув, що його називають «колишнім мешканцем Андербері». Закладаюся, він сподівався щонайменше на «успішного рекламника».

— Це точно. Ну, «колишній мешканець», напевно, не найгірша лайка, якою його обзивали, — каже Ґев, а тоді супить брови. — Досі не можу повірити, що він заплатив Хлої, щоб вона за нами шпигувала. Та ще й надіслав нам ті листи.

— Думаю, він просто хотів присмачити свою книжку, — відказую я. — А листи — це такий сюжетний хід.

— Що ж, Міккі завжди вмів вигадувати історії, — завважує Гоппо.

— І копирсатись у всякому лайні, — додає Ґев. — Сподіваймося, що це вже скінчилося.

Гоппо підіймає свого кухля.

— За це я вип’ю.

Я тягнуся до свого кухля, але мабуть, я аж надто заглиблений у свої думки. Моя рука штовхає кухоль — і він перекидається. Я встигаю схопити його перед тим, як він розіб’ється об підлогу, але пиво випліскується і хляпає Ґеву на коліна.

Ґев лише відмахується.

— Не хвилюйся.

Він обтрушує джинси, зчищаючи розлите пиво. Я вкотре дивуюся, наскільки контрастують його сильні руки і худющі слабкі ноги.

«Сильні ноги».

Слова зринають у моїй голові, зовсім не очікувані слова.

«Він обдурив їх усіх».

Я підводжуся так рвучко, що мало не перекидаю два інші кухлі.

«Я знаю, що вони інколи там зустрічалися».

Ґев підхоплює свого кухля.

— Що за чортівня?

— Я мав рацію, — кажу.

— Стосовно чого?

Витріщаюся на них.

— Я помилявся, але я мав рацію. Знаю, це звучить як божевілля. У це важко повірити, але… усе сходиться. Дідько. Геть усе сходиться.

«Диявол, який ховається під маскою. Зізнайся».

— Еде, що ти маєш на увазі? — цікавиться Гоппо.

— Я знаю, хто вбив Вальсову Дівчину. Елізу. Я знаю, що з нею сталося.

— Що?

— Божа кара.

— Я казала вам по телефону, містере Адамс. Час відвідин уже минув.

— А я казав вам, що мушу його побачити. Це важливо.

Медсестра — та сама огрядна сувора на вигляд жіночка, яка зустріла мене минулого разу, — підозріливо дивиться на нас трьох (Гоппо і Гладкий Ґев наполягли, що підуть зі мною. Стара банда. Остання пригода).

— Питання життя і смерті, я так розумію?

— Так.

— І воно не може зачекати до ранку?

— Ні.

— Отець Мартін навряд чи кудись утече.

— Я б не був такий упевнений.

Вона якось по-дивному на мене витріщається. І тут до мене доходить. Вона знає. Вони всі знають, але ніхто нічого не каже.

— Мабуть, виглядає не дуже добре, — кажу я, — коли ваші пацієнти втікають? Коли ви знаходите їх десь в околицях пансіонату? Усе-таки краще це замовчати. Особливо якщо хочете, щоб церква й далі вас фінансувала.

Медсестра примружується.

— Ви ходіть зі мною. Ви двоє, — вона тицяє пальцем у Гоппо і Ґева, — чекайте тут. — Жінка кидає мені роздратований погляд. — П’ять хвилин, містере Адамс.

Я рушаю за нею коридором. Зі стелі падає різке флуоресцентне світло подовгастих ламп. Удень пансіонату ще сяк-так вдається прикидатися чимось більшим за звичайну лікарню. Але не вночі. Бо в цьому закладі немає ночі. Тут завжди світиться й завжди чути якісь звуки. Зітхання і стогони, рипання дверей та шаркання капців по лінолеуму.

Ми підходимо до дверей отця Мартіна. Медсестра Конгеніальність востаннє кидає мені застережний погляд і показує п’ять пальців перед тим, як постукати.

— Отче Мартіне! До вас прийшов відвідувач.

На якусь божевільну мить мені ввижається, що зараз двері відчиняться і він стоятиме на порозі, зловтішно посміхаючись.

«Зізнайся».

Та у відповідь, звісно ж, тиша. Медсестра дивиться на мене самовпевнено й легенько відчиняє двері.

— Отче Мартіне?

Я вчуваю сумнів у її голосі якраз тієї миті, коли мене обдуває крижаним вітром.

Я не чекаю. Обходжу її. Кімната порожня, вікно відчинене, штори гойдаються на вечірньому вітрі. Я повертаюся до медсестри.

— На вікнах немає захисних замків?

— У цьому ніколи не було потреби… — затинається вона.

— Ну, звісно, навіть після того, як він уже не раз вилазив крізь вікно.

Медсестра суворо дивиться на мене.

— Він виходить гуляти тільки тоді, коли його щось засмучує.

— І сьогодні його якраз щось засмутило.

— Насправді так. До нього приходив відвідувач. Після того священик був дуже збуджений. Але він ніколи не заходить далеко.

Я підбігаю до вікна і визираю назовні. Сутінки вже починають огортати все навколо тінями, але мені вдається розгледіти попереду темну масу лісу. Зовсім близько. І ніхто не побачить, куди він пішов.

— Він не здатен завдати собі шкоди, — веде далі жінка. — Зазвичай він сам повертається назад.

Я різко розвертаюся.

— Ви казали, що в нього був відвідувач. Хто?

— Його дочка.

Хлоя. Вона прийшла попрощатися. Мене сковують моторошні передчуття.

«Нічка чи дві у наметі в лісі ще нікому не зашкодили».

— Я маю здійняти тривогу, — каже медсестра.

— Ні. Треба викликати поліцію. Негайно.

Я переставляю ногу через підвіконня.

— Куди це ви зібралися?

— До лісу.

Ліс поменшав відтоді, як ми були дітьми. І це не через доросле сприйняття. Його добряче вирубали, метр за метром, аби звести нову житлову зону, яка росла швидше, ніж старі дуби і платани поруч із нею. Однак цієї ночі ліс знову здається величезним. Це темне заборонене місце, сповнене небезпек і лихих істот.

Цього разу я йду попереду, із хрускотом наступаючи на розкидані по землі галузки, а ліхтарик, якого мені позичила (неохоче) Медсестра Конгеніальність, освітлює дорогу. Кілька разів його світло вихоплює з темряви сріблясті очиці якоїсь тварини, що поспіхом тікає назад у темряву. Мені здається, що є нічні створіння і денні створіння. Попри моє безсоння і ходіння уві сні, я таки не вважаю себе нічню істотою.

— Усе добре? — шепоче позаду мене Гоппо, від чого я ледь не підстрибую.

Він наполіг, що піде зі мною. Ґев залишився в пансіонаті, аби впевнитися, що вони викличуть поліцію.

— Так, — шепочу я у відповідь. — Просто згадую, як ми в дитинстві ходили до лісу.

— Точно, — шепоче Гоппо. — Я теж.

Не розумію, чому ми шепочемо. Хто здатен нас тут почути? Ніхто, окрім нічних створінь. Може, я помилявся. Можливо, його тут нема. Може, Хлоя прислухалася до мене і поселилась у якомусь хостелі. Може…

Лісову тишу роздирає крик, від якого кров холоне в жилах. Здається, що навіть дерева здригаються, а в нічне небо, ляскаючи темними крилами, зриваються зграї птахів.

Я дивлюся на Гоппо — і ми обоє починаємо бігти, світло ліхтарика зиґзаґами вистрибує в нас під ногами. Ми відхиляємо навислі гілки і перескакуємо через коріння… Прожогом вибігаємо на невеличку галявину. Я вже бачив її раніше. У своєму сні.

Я зупиняюсь, і Гоппо натикається на мою спину. Я освітлюю ліхтариком усе довкола. На землі перед нами напнуто одномісний намет, наполовину опущений. Перед ним наплічник і купа одягу. Її немає. На мить я відчуваю полегшу… а тоді знову присвічую ліхтариком намет. Купа одягу. Надто велика. Занадто незграбна. Це не одяг. Це тіло.

Ні! Я підбігаю до нього і падаю на коліна.

— Хлоє!

Я відкидаю каптура її куртки. Її обличчя бліде, а на шиї видніються червоні сліди, але вона дихає. Уривчасто, ледь чутно, проте дихає. Не мертва. Поки що.

Ми прибігли якраз вчасно, і нехай я хочу знайти його, подивитися йому у вічі, із цим доведеться зачекати. Зараз найважливіше подбати про Хлою. Я повертаюся до Гоппо, який стривожено чекає на краєчку галявини.

— Треба викликати «швидку».

Він киває, виймає телефон і супиться.

— Поганий сигнал. — Та все одно прикладає його до вуха…

…Аж раптом його більше немає. Ані телефона, ані вуха. Там, де воно було, тепер зяюча кривава дірка. Я бачу, як зблискує сталь, струменем б’є темно-червона кров, а потім його рука спадає до пояса, тримаючись на кількох клаптях волокнистих м’язів.

Я чую крик. Не Гоппо. Він дивиться на мене безмовно, а тоді з гортанним стогоном падає на землю. Це я волаю.

Отець Мартін переступає розпростерте тіло Гоппо. В одній руці він тримає сокиру, блискучу й заляпану кров’ю. Зверху піжами він одягнений у робочий комбінезон.

«Він був одягнений у робочий комбінезон і накульгував».