2016 рік

Я сідаю на лаві неподалік виходу з церкви. Як я й думав, усередині нікого немає. У наш час люди знайшли собі інші місця для поклоніння. Бари й торгові центри, телевізор і віртуальні онлайнові світи. Кому потрібне слово Боже, коли слово якоїсь зірки реаліті-шоу важить не менше.

Я не був у церкві святого Томи від дня похорону Шона Купера, хоча й минав її безліч разів. Це химерна стара будівля. Не така велика і грандіозна, як андерберзький собор, проте все одно доволі чарівна. Я люблю відвідувати старі церкви, але радше для того, щоб оглянути їх, аніж молитися. Нинішній день винятковий, хоч я й не прийшов сюди молитися. Я й сам не знаю, чого сюди прийшов.

Святий Тома великодушно дивиться на мене з величезного вітражного вікна. Святий покровитель хто його знає чого? Чомусь я уявляю його собі крутим хлопцем. Не таким нудним, як святі Марія чи Матей. Таким собі гіпстером. Навіть бороди знов увійшли в моду.

Я міркую над тим, чи мусять святі проводити безгрішне життя, чи можуть грішити скільки заманеться, а потім здійснити кілька чудес, і таки залишаться святими? Схоже, на цьому й ґрунтується вся релігія. Можна вбивати, ґвалтувати і кривдити, але всі гріхи буде прощено, варто тільки покаятися. Я завжди вважав це трохи несправедливим. Та, зрештою, Бог, як і життя, несправедливий.

Тим паче, як зауважив сам пан Христос, хто з нас не без гріха? Більшість із нас колись робили щось лихе, щось таке, що хотілося б повернути назад, щось таке, про що потім шкодували. Ми всі припускаємося помилок. У кожному з нас поєднується добро і зло. Та хіба може один жахливий вчинок перекреслити всі добрі справи? Чи, можливо, є такі жахливі діяння, що їх не годні спокутувати жодні добрі діла?

Я думаю про містера Геллорана. Про його красиві картини, про те, як він урятував життя Вальсовій Дівчині, та про те, як він — у певному сенсі — врятував і мого батька.

Хай що він робив після того, я не вірю, що він був поганою людиною. Так само, як і Міккі не був поганою дитиною. Принаймні не завжди. Так, іноді він поводився як останній гівнюк, і я не впевнений, що мені подобалася його доросла версія, та невже хтось ненавидів його настільки, що зважився вбити?

Я дивлюся на святого Тому. Щось від нього обмаль допомоги. Я не відчуваю жодного божественного натхнення. Я зітхаю. Напевно, я шукаю те, чого немає. Найімовірніше, смерть Міккі — це просто трагічний нещасний випадок, а малюнок і крейда — лише прикра випадковість. Мабуть, якийсь підступний троль дізнався наші адреси і вирішив з нас познущатися. Після візиту поліції я постійно намагаюся себе в цьому переконати.

Уся прикрість у тому, що їм це вдалося. Вони відчинили мою коробку. Ту саму, котру я замкнув на величезний навісний замок і заховав до найдальших закамарків своєї свідомості. А якщо вже відімкнути ту Едову коробку, її, подібно до скриньки Пандори, збіса важко знову закрити. Гірше того, на її дні лежить зовсім не надія. А відчуття провини.

Є одна пісня якогось фолк-панк виконавця на ім’я Френк Тернер, яку я почув завдяки Хлої — вона її часто прослуховує, і я вже сам до неї звик. У приспіві він каже: «Нікого не пам’ятатимуть за те, чого він не робив».

Утім, це не зовсім так. Моє життя постійно визначалося тим, чого я не зробив. Тим, чого я не сказав. Гадаю, це можна сказати про багатьох людей. Не завжди нас творять наші досягнення, часто це те, чого ми не робимо. Я не кажу про брехню. Це радше правда, про яку ми не говоримо.

Коли поліція показала мені малюнок, я мав би щось сказати, мав би принести і показати їм схожий малюнок, якого одержав я. Але я цього не зробив. Я досі не розумію чому, як і достеменно не можу сказати, чому ніколи не зізнавався про речі, які знав чи робив упродовж усіх цих років.

Я навіть не знаю, як реагувати на смерть Міккі. Щоразу, як намагаюсь уявити його в дорослому віці, я бачу юного дванадцятирічного Міккі з повним залізяччя ротом і глузливим вогником в очах. Та він усе одно був моїм другом. А тепер його немає. Він більше не частинка моїх спогадів, він відійшов у небуття.

Я підводжусь і прощаюся зі святим Томою. Уже повертаючись до виходу, я помічаю якийсь рух. Священик. Повновида білява жіночка, яка полюбляє носити зі священицьким одягом уґи. Я бачив її в місті. Доволі приємна, як на жінку-священика.

Вона осміхається:

— Ви знайшли те, що шукали?

Можливо, церква в наш час більшою мірою схожа на торговий центр, аніж я собі уявляв. Шкода, але мій кошик залишається порожнім.

— Поки що не знайшов, — кажу я.

Я повертаюсь і бачу, що мамина автівка стоїть біля будинку. Дідько. Аж тут пригадую нашу розмову про Пушинку, також відому як Ганнібал Лектер котячого світу. Я штовхаю вхідні двері, вішаю пальто на поруччя сходів і йду до кухні.

Мама сидить за столом, а Пушинка — дякувати Богу — у переносному кошику біля її ніг. Хлоя стоїть коло стільниці з кухонними шафками і варить каву. Вона одягнена доволі скромно, як для Хлої, у мішкувату кофтину, леґінси і смугасті шкарпетки.

Попри це я все одно відчуваю, що мама випромінює ауру невдоволення. Їй не подобається Хлоя. Та я на це й не сподівався. Ніккі їй теж ніколи не подобалась. Є такі дівчата, котрі ніколи не сподобаються моїй мамі, і це, звісно ж, саме той тип дівчат, у яких я закохуюся по самі вуха.

— Еде… Нарешті, — каже мама. — Де ти був?

— Я… е-е-е… вирішив трохи прогулятися.

До мене обертається Хлоя.

— І ти навіть не подумав повідомити мене про візит своєї мами?

Обоє свердлять мене очима. Таке враження, ніби це я винен у тому, що вони на дух одна одну не терплять.

— Вибачте, — кажу я. — Я згубив лік часу.

Хлоя звучно опускає чашку перед моєю мамою і кидає мені:

— Звари собі кави. А я в душ.

Вона виходить із кухні, мама переводить погляд на мене.

— Яка мила дівчина. Не можу уявити, чому в неї немає хлопця.

Я підходжу до кавоварки.

— Може, вона дуже перебірлива.

— Як скажеш.

Я ще не встигаю нічого відповісти, як вона додає:

— Маєш жахливий вигляд.

Я сідаю.

— Дякую. Вчора ввечері я отримав погані новини.

— Справді?

Я якомога стисліше переказую події останньої доби.

Мама потягує каву.

— Як це все сумно. Особливо коли пригадуєш, як помер його брат.

Я теж про це думав. Багато думав.

— Доля іноді буває жорстокою, — каже мама. — Знаєш, чомусь мене це зовсім не дивує.

— Не дивує?

— Ну, мені завжди здавалося, що Міккі не дуже таланило в житті. Спершу його брат. Потім та жахлива аварія з Ґевіном.

— То була його провина, — обурено заперечую я. — Він був за кермом. А Ґев через нього опинився в інвалідному візку.

— І з такою провиною тяжко жити, його напевне мучило сумління.

Я роздратовано витріщаюся на неї. Мама завжди полюбляє дивитися на речі з протилежної позиції, та це навіть добре, поки не зачіпає тебе, твоїх друзів чи твої переконання.

— Щось я не помітив, щоб йому було важко в житті, особливо в такій дорогій сорочці й з такими блискучими відбіленими зубами.

Мама проігнорувала мої слова, як вона завжди чинила ще тоді, коли я хлопчаком говорив щось таке, що, на її думку, навіть не заслуговувало на коментар.

— Він хотів написати книжку, — кажу я.

Вона опускає чашку на стіл, її обличчя набуває занепокоєного виразу.

— Про те, що сталося, коли ви були дітьми?

Я киваю.

— Він хотів, щоб я йому в цьому допоміг.

— І що ти йому відповів?

— Сказав, що подумаю.

— Он як.

— Це ще не все. Він сказав, що знає, хто насправді її вбив.

Мама дивиться на мене своїми великими карими очима. Навіть у сімдесят вісім вони досі проникливі та ясні.

— Ти йому повірив?

— Не знаю. Можливо.

— Він говорив іще щось про ті події?

— Начебто ні. А чому ти питаєш?

— Просто цікаво.

Однак мама ніколи не питає про щось просто з цікавості. Мама ніколи не питає просто так.

— У чому річ, мамо?

Вона вагається.

— Ма-а-а-мо!

Вона кладе свою холодну зморщену долоню на мою.

— Не зважай. Мені шкода, що так сталося з Міккі. Я знаю, що ви впродовж багатьох років не бачилися, проте колись ви були друзями. Ти напевно дуже засмучений.

Я хочу щось заперечити, аж тут двері до кухні відчиняються й заходить Хлоя.

— Хочу долити собі кави, — каже вона, підіймаючи свою філіжанку. — Я вам не заважаю?

Я зиркаю на маму.

— Ні, — відповідає вона. — Зовсім ні. Я вже збиралася йти.

Перед виходом мама залишає кілька величеньких пакунків, які, вочевидь, життєво необхідні для комфорту і гарного самопочуття Пушинки.

Згадуючи попередні відвідини Пушинки, я припустив, що все, чого вона потребувала для комфорту і гарного самопочуття, — це пташенята й мишенята, яких вона потрошила, зазвичай на моєму ліжку, доки я мучився від похмілля, або на кухонному столі, коли я їв.

Я випускаю кицьку з кошика, і ми підозріливо дивимось одне на одного, а тоді вона застрибує до Хлої на коліна й по-котячому самовдоволено потягується.

Я проти жорстокого поводження з тваринами, але для Пушинки можу зробити виняток.

Я залишаю цю парочку, що примостилася на канапі та вдоволено муркоче (не певен, хто муркоче більше — Хлоя чи Пушинка), а сам підіймаюся до свого кабінету, відмикаю шухляду в столі та виймаю простий коричневий конверт. Запихаю його до кишені та спускаюся вниз.

— Я до крамниці, — гукаю я і ще до того, як Хлоя вручить мені список покупок завтовшки з «Війну і мир», квапливо виходжу з дому.

Сьогодні ринковий день. Вулиці вже заповнені автівками, котрим забракло місця на стоянках. Невдовзі приїдуть фургончики і вузькі тротуари заюрмлять туристи, які витріщатимуться на карти «Google» і тицятимуть смартфонами в кожну будівлю зі сволоком чи стріхою.

Я заходжу до невеличкої крамниці на розі, купляю пачку цигарок і запальничку. Перетинаю все місто й підходжу до «Буйвола». При шинквасі Черил, а Ґева, чи не вперше на моїй пам’яті, немає на його звичному місці за крайнім столом.

Я ще не встигаю дійти до барної стійки, як Черил підводить голову і каже:

— Його тут немає, Еде… і він уже знає.

Я знаходжу Ґева на дитячому майданчику. На тому старому, де ми колись збиралися в дитинстві спекотними літніми днями, гризли тверді льодяники і жували зацукровані желейки. На тому дитмайданчику, де ми знайшли малюнки, які привели нас до її тіла.