Він сидить у візку недалечко від лавки. Звідти добре видно, як виблискує на сонці річка, а на вітрі розвіваються прив’язані до дерев поліційні стрічки, що оточують те місце, де з води витягли тіло Міккі.

Я прочиняю хвіртку, і вона пронизливо рипить. Мотузяні гойдалки, як і колись, закручені за верхню перекладину. На землі валяється сміття, трапляються недопалки, деякі дуже підозрілі на вигляд. Я бачив, що Денні Меєрс зі своєю бандою ошиваються тут вечорами. Але вдень більше ніхто сюди не приходить.

Ґев не обертається, коли я підходжу, хоч він напевне чув, як скрипнула хвіртка. Я сідаю біля нього на лавку. У нього на колінах лежить паперовий пакет. Він простягає його мені. Всередині я знаходжу різноманітні цукерки нашого дитинства. Хоч мені й не дуже хочеться, я беру одну желейну літаючу тарілку.

— Це коштувало мені три фунти, — промовив він. — Купив у тій модній крамниці солодощів. Пригадуєш, як ми колись могли купити повний пакет усього за двадцять пенсів?

— Точно. Тому в мене й було стільки запломбованих зубів.

Ґев осміхається, але виходить якось силувано.

— Черил казала, що ти знаєш про Міккі, — кажу я.

— Угу. — Він виймає з пакета білу мишку і кидає її до рота. — І я навіть не вдаватиму, що мені шкода.

Я б йому повірив, от тільки бачив, що в нього червоні очі, а його голос звучав якось глухо. У дитинстві Гладкий Ґев і Металевий Міккі були найкращими друзями, аж поки все не почало розвалюватися. Задовго до тієї аварії, хоча вона й стала останнім іржавим цвяхом у зогнилій і розтрісканій труні їхньої дружби.

— До мене приходила поліція, — сповіщаю я. — Я був останнім, хто бачив Міккі того вечора.

— Це ж не ти штовхнув його у воду?

Я не всміхаюся. Не певен навіть, що це був жарт. Ґев дивиться на мене і супить брови.

— То був нещасний випадок?

— Напевно.

— Напевно?

— Вони дещо знайшли в кишені Міккі, коли витягли його тіло з річки.

Я озираюся на парк. Нелюдно. Уздовж річки повільно гуляє чолов’яга з собакою на повідку.

Я виймаю свого листа і простягаю його Ґеву.

— Ось це, — кажу я.

Він схиляється над листом. Я чекаю. Ґев завжди вмів майстерно приховувати емоції, навіть у дитинстві. Він міг збрехати не гірше від Міккі. Я відчуваю, що зараз він зважує, чи сказати чергову брехню.

— Уже бачив таке раніше? — питаю я.

Він киває і врешті стомлено каже:

— Так. І я такий отримав. І Гоппо теж.

— Гоппо?

Я обмірковую почуте і на мить, нехай це безглуздо, відчуваю таку знайому з дитинства обра`зу, що вони мені не сказали. Що вони вилучили мене зі свого гурту.

— Чому ви нічого мені не сказали? — питаю я.

— Ми вирішили, що це якийсь дурнуватий жарт. А ти що подумав?

— Я теж так гадав. — Я на мить замовкаю. — А тепер, коли Міккі помер, почав сумніватися.

— Гарна кульмінація.

Ґев запихає руку до пакета з цукерками, виймає желейну пляшечку коли і запихає її до рота.

Якусь хвилину я уважно його роздивляюся.

— Чому ти так ненавидиш Міккі?

Він голосно гигикнув.

— Ти справді мене про це питаєш?

— Причина та сама? Аварія?

— Мені здається, що це таки вагома причина, хіба ні?

Він має рацію. От тільки мені раптово здається, що він щось приховує. Запхнувши руку до кишені, я виймаю невідкриту пачку цигарок «Marlboro Light».

Ґев витріщається на мене.

— Коли це ти знову почав курити?

— Не почав. Поки що.

— Можна й мені одну?

— Та ти, напевно, жартуєш!

Ми обоє всміхаємося. Майже щиро.

Я відкриваю пачку і витягаю дві цигарки.

— Я гадав, що ти теж кинув.

— Кинув. Але сьогодні ідеальний день для невеличкого порушення правил.

Я простягаю йому цигарку. Прикурюю свою і передаю йому запальничку. Від першої затяжки мене трохи нудить і паморочиться в голові, але це відчуття збіса приємне.

Ґев видихає хмарку диму і каже:

— Чорт, ця зараза на смак як купа смердючого кінського лайна. — Він дивиться на мене. — Але збіса класного лайна, шановний.

Ми обидва всміхаємось.

— Отже, — кажу я. — Якщо ми вже ламаємо правила, може, поговорімо про Міккі?

Він опускає голову, й усмішка згасає.

— Ти знаєш про аварію? — він махає цигаркою. — Дурне питання. Звісно, ти знаєш.

— Я знаю те, що казали люди, — відповідаю я. — Мене там не було.

Ґев супиться, пригадуючи.

— Ні, тебе не було.

— Здається, я тоді вчився.

— Ну, того вечора Міккі був за кермом. Як завжди. Ти ж знаєш, як він любив те своє маленьке «Пежо».

— Гасав на ньому, як навіжений.

— Ага. Тому він ніколи не пив. Йому більше подобалося кермувати. А я? Я залюбки напивався до чортиків.

— Ми були підлітками. Саме це вони й роблять.

Тільки не я. Не в той час. Та звісно ж, відтоді я добряче надолужив недопите.

— На тій вечірці я справді нализався. Як дурень. Нажлуктився так, що ледве тримався на ногах. Коли я почав блювати на кожному кроці, Тіна і Річ захотіли мене здихатися та вмовили Міккі відвезти мене додому.

— Але Міккі теж пив, хіба ні?

— Як з’ясувалося. Не пам’ятаю, щоб він щось пив на вечірці, а втім, я мало пам’ятаю про ту ніч.

— Він перевищив припустиму норму, коли його перевіряли на вживання алкоголю?

Ґев киває.

— Так. Але він сказав, що хтось підлив алкоголь у його напій.

— Коли він тобі про це сказав?

— Він приходив відвідати мене в лікарні після того, як вийшов з коми. Він навіть не перепросив, одразу почав виправдовуватися, що насправді-то він не винен. Хтось підлив алкоголь у його напій, а якби я сам так не напився, йому не довелося б везти мене додому.

Типовий Міккі. Завжди скидає провину на когось іншого.

— Розумію, чому ти досі його ненавидиш.

— А я не розумію.

Я витріщаюся на Ґева, цигарка застигла в моїй руці напівдорозі до рота.

— Я розумів раніше, — каже він. — Тривалий час я намагався переконати себе, що це його провина, але так і не зміг.

— Тепер уже я не розумію.

— Я не говорю про Міккі, та впродовж усіх цих років не хотів його бачити зовсім не через аварію.

— Яка ж тоді причина?

— Усе тому, що він нагадує мені: я заслужив на геть усе, що зі мною сталося. Я заслужив сидіти в цьому візку. Це карма. За те, що я вчинив.

Раптом я знову чую голос містера Геллорана: «Карма. Ти пожинаєш те, що сам посієш. Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад».

— Що ти зробив? — питаю я.

— Я вбив його брата.