1986 рік

— Ех ти, маловірна.

Так іноді полюбляв казати тато, коли мама не вірила, що він може щось зробити. Напевно, то був якийсь їхній «секретний» жарт, бо мама завжди по-змовницьки на нього дивилася й відповідала: «Ні, я взагалі безвірна». І обоє починали сміятися.

Гадаю, тут ішлося про те, що мої батьки не були релігійними людьми й не соромилися цього визнавати. Мабуть, тому дехто з містян вважав їх трохи підозрілими й тому так багато людей підтримували отця Мартіна в його протестах проти клініки. Навіть ті, хто розділяв погляди мами, не хотіли відкрито про це заявляти, бо це мало б такий вигляд, ніби вони суперечать Богу абощо.

Тієї осені мама схудла і постаріла. До цього часу я ніколи не замислювався про те, що мої батьки були старшими за батьків моїх однолітків (у десять років усі ті, кому за двадцять, здаються тобі стародавніми). Мама народила мене в тридцять шість і на той час їй уже стукнуло майже п’ятдесят.

Частково до цього спричинила її напружена і важка робота. Здавалося, кожного вечора вона приходила додому все пізніше, тому тато був змушений готувати вечерю, яка завше мала цікавий смак, хоч іноді її зовсім неможливо було їсти. Та найбільше клопотів — так припускав я — їй завдавали протестувальники, які щодня товпилися біля входу до клініки. Тепер їх було близько двадцяти. Крім того, їхні плакати я бачив у вітринах кількох крамниць:

«ОБИРАЙТЕ ЖИТТЯ». «ЗУПИНІТЬ УБИВСТВА».

«СКАЖІТЬ «НІ» ЗАКОННОМУ ВБИВСТВУ».

«ПРИЄДНУЙТЕСЬ ДО АНДЕРБЕРЗЬКИХ ЯНГОЛІВ».

Вони, ці протестувальники, називали себе «Андерберзькими Янголами». Я підозрював, що таку назву вигадав отець Мартін. Вони нічим не були схожі на янголів. Я уявляв собі янголів безтурботними і спокійними. А ті протестувальники мали розчервонілі злостиві пики, кричали і бризкали слиною. Озираючись назад, я розумію, що вони, як і будь-які інші радикали, вірили в те, що чинять правильно й це все задля якоїсь вищої мети. І вірили так щиро, що були ладні на все, навіть найгірше, аби досягнути своєї мети.

Під ту пору вже був жовтень. Літо зібрало свої пляжні рушники, відерця й лопатки і заховало їх подалі до наступного року. Дзвоники фургончиків, які торгували морозивом, теж поступово зникли з вулиць, а замість них тепер тріскали і бахкали підпільно придбані ракети, пахло стиглими плодами, барбекю та їдким димом багать.

Міккі гуляв з нами нечасто. Він дуже змінився після смерті свого брата. А може, це ми не знали, як поводитися з ним після того, що сталося. Він став холодним і непривітним. Він завжди полюбляв глузувати з інших, а тепер його кпини стали ще в’їдливіші. І він мав вигляд теж інакший. Міккі підріс (хоча й ніколи не був високим), його риси загострилися, а ще йому зняли пластинки. Виходило, що він більше не був Металевим Міккі, нашим другом. Ураз він став Міккі Купером, братом Шона Купера.

Навіть якщо ми й почувалися поряд із ним трохи ніяково, вони з Гоппо, здавалося, насилу ладнали. Між ними наростала ворожнеча, яка час від часу поволі вщухала, але в будь-яку мить могла враз перерости у величезну сварку. Зрештою так і сталося. Того дня, коли ми зібралися розвіяти за вітром попіл Мерфі.

Гоппо так його й не поховав. Його мама відвезла тіло Мерфі до ветеринара на кремацію. Гоппо якийсь час зберігав той попіл, а тоді вирішив, що хоче віднести його на місце в парку, де Мерфі лежав і зробив свій останній подих.

Ми домовились об одинадцятій зустрітися на дитячому майданчику. Ми сиділи, зіщулившись, у своїх пальтах і шарфах, на обертовій каруселі, а Гоппо притискав до себе коробочку з попелом Мерфі. Ранок був холодний. Такий холодний, що кусав за пальці навіть у рукавицях і без упину щипав за обличчя. Через це, а також тому, що ми зібралися з такої невеселої нагоди, настрій у всіх був кепський. Коли надійшов Міккі, спізнившись на п’ятнадцять хвилин, Гоппо аж зістрибнув з каруселі.

— Де ти був?

Міккі стенув плечима.

— Мав деякі справи. Тепер, коли вдома тільки я, мама дає мені більше роботи, — сказав він у звичній агресивній манері.

Це звучить жорстоко, але все, що він казав, відтепер зводилося до смерті його брата. Так, ми знали, що це велика трагедія і все таке, але нам уже набридло, що він постійно, ледь не кожної хвилини, про це нагадував.

Я побачив, що Гоппо трохи напружився, а тоді відступив.

— Добре, що ти прийшов, — сказав він тоном, який мав би їх примирити. Як Гоппо завжди чинив. Але того ранку Міккі не мав наміру миритися.

— Я взагалі не розумію, до чого такі церемонії. Це ж просто дурний пес.

Я майже відчував, як між ними потріскувало повітря.

— Мерфі був не простим псом.

— Та невже? А що він умів робити? Говорити чи показувати фокуси?

Міккі навмисне дратував Гоппо. Ми всі це розуміли, і Гоппо теж. Та навіть якщо ви розумієте, що хтось навмисне пробує вас розлютити, це зовсім не означає, що ви зможете себе стримати. Хоча Гоппо дуже старався.

— Він був моїм псом і багато для мене означав.

— Справді? Мій брат теж чимало для мене значив.

Гладкий Ґев зліз із каруселі.

— Добре, ми знаємо. Та це зовсім інше.

— Аякже, ви всі так переймаєтеся тим, що здох якийсь дурнуватий пес, але вам усім начхати на те, що помер мій брат.

Ми всі витріщилися на нього. Ніхто не знав, що відповісти. У певному сенсі він казав правду.

— От бачите, ви навіть не можете нічого про нього сказати, зате ми зібралися тут через якусь дурну паршиву та блохасту дворнягу.

— Забери свої слова назад, — сказав Гоппо.

— Або що? — Міккі вишкірився й підступив до Гоппо. Гоппо був значно вищим і сильнішим за Міккі. Але в очах Купера горіло якесь шалене світло. Як і в його брата. Не варто битися з шаленцями. Шаленці завжди перемагають.

— Він був дурною та паршивою блохастою дворнягою, яка постійно срала під себе і нестерпно смерділа. Та й узагалі він би довго не протягнув. Певно, хтось позбавив його такого нікчемного життя.

Я бачив, що Гоппо стиснув кулаки, проте все одно не вірив, що він таки вдарить Міккі, але Міккі сам кинувся до нього і вибив з його руки коробку. Вона упала на бетон дитячого майданчика, розкрилась, і попіл хмаркою здійнявся вгору.

Міккі копнув коробку ногою.

— Дурний, дохлий і смердючий старий пес.

Якраз тієї миті Гоппо кинувся на нього з дивним хрипким криком. Обоє повалилися на землю і протягом кількох секунд борюкалися, розмахуючи кулаками, у сірому попелі, що колись був Мерфі.

Потім утрутився Гладкий Ґев і спробував їх розборонити. Ми з Ніккі поквапилися за ним. Якось нам удалося-таки відтягти їх одне від одного. Гладкий Ґев тримав Міккі. Я намагався втримати Гоппо, та він вивільнився з моїх рук.

— Та що з тобою в біса коїться? — крикнув він Міккі.

— Мій брат помер, чи ти забув? — Міккі обвів нас поглядом. — Може, ви всі вже забули?

Він витер носа, з якого тоненькою цівкою витікала кров.

— Ні, — сказав я. — Ми не забули. Ми просто хочемо знову бути друзями.

— Друзями? Аякже. — Із глузливою посмішкою він повернувся до Гоппо. — Хочеш знати, хто прикінчив твого дурнуватого пса? Це зробив я. Щоб ти теж відчув, як це — втратити того, кого любиш. Може, вам усім треба відчути таке на власній шкурі.

Гоппо загорлав. Він відштовхнув мене і щосили замахнувся кулаком у Міккі.

Я не знаю, що було далі. Чи то Міккі ухилився, чи, може, Ніккі хотіла їх розборонити, але пригадую, що обернувся й побачив Ніккі на землі. Вона притискала руки до обличчя. Хтозна-як у загальній метушні кулак Гоппо з розгону поцілив їй в око.

— Ти придурок! — крикнула вона. — Ти дурний ідіотський придурок!

Не певен, до кого саме вона зверталася — до Гоппо чи до Міккі, та, зрештою, тієї хвилини це було не настільки важливо.

Обличчя Гоппо з розгніваного вмить зробилося переляканим.

— Вибач. Вибач.

Ми з Гладким Ґевом кинулися допомагати їй підвестися. Ніккі, трохи похитуючись, відмахнулась від наших рук.

— Усе добре.

Одначе це було зовсім не так. Її око вже підпухло, і навколо наливався фіолетовий синець. Навіть тоді я розумів, що це дуже погано. А ще я розлютився. Я був такий злий, як ніколи. Все це через Міккі. Тієї миті, хоч я й не умів битися, мені страшенно, мабуть, не менше, ніж Гоппо, кортіло йому вмазати. Проте я не дістав такої нагоди.

Поки ми допомагали Ніккі підвестися, а Гладкий Ґев торохтів, що краще їй зайти до нього додому і прикласти до ока заморожений горох, Міккі кудись зник.

Як з’ясувалося пізніше, він нам збрехав. Ветеринар сказав, що собака отруївся щонайменше за добу до похорону, може, й раніше. Міккі не вбивав Мерфі. Та це нічого не змінювало. Сама присутність Міккі отруювала життя всім, хто його оточував.

Заморожений горох трохи допоміг зняти набряк, проте око Ніккі все одно мало кепський вигляд. Я дуже сподівався, що вдома їй за це не перепаде. Переконував себе, що вона вигадає якусь історію для батька і все минеться. Та я помилявся.

Увечері, якраз тоді, коли тато готував вечерю, хтось почав гупати в наші двері. Мама ще була на роботі, тому тато, витерши руки об штани, закотив очі й рушив до дверей. На порозі стояв отець Мартін. Він був одягнений у своє «робоче» вбрання і мав невеликого чорного капелюха. Він ніби зійшов із фотографії минулого століття. Священик здавався не на жарт розгніваним. Я завмер у коридорі.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитав тато таким тоном, ніби йому понад усе на світі не хотілося цього робити.

— Можете. Тримайте свого сина подалі від моєї доньки.

— Перепрошую?

— У моєї доньки підбите око, і все це через вашого сина і його банду малолітніх хуліганів.

Я ледь не бовкнув, що це насправді не моя банда. Та з іншого боку, я навіть пишався, що він так сказав.

Тато обернувся.

— Еде?

Я ніяково поплентався до дверей. Мої щоки палали.

— Це сталося випадково.

Батько глянув на отця Мартіна.

— Якщо мій син каже, що це сталося випадково, я йому вірю.

Обидва чоловіки міряли одне одного поглядами. Відтак отець Мартін криво посміхнувся.