— Іншого я й не чекав. Яблуко від гнилої яблуні недалеко падає. «Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі»[15].

— Можете проповідувати, скільки хочете, отче, — сказав тато. — Але всі знають, що ви самі не дотримуєтеся Біблії.

— Що ви хочете цим сказати?

— Це не вперше у вашої доньки синець, хіба ні?

— Це наклеп, містере Адамс.

— Невже? — тато підступив на крок. Я втішено помітив, що отця Мартіна легенько пересмикнуло. — «Нічого бо нема захованого, що б не стало явним, ані нічого тайного, що б не стало знаним і на яв не вийшло»[16]. — Тато і собі криво посміхнувся. — Ваша церква не зможе захищати вас довіку, отче. А тепер забирайтеся до бісової матері з мого ґанку, доки я не викликав поліцію.

Я ще встиг побачити, як отець Мартін розтулив рота, а потім тато захряснув двері прямісінько в нього перед носом.

Мої груди розпирало з гордощів. Мій батько переміг. Він поставив священика на місце.

— Дякую, тату. Це було круто. Я не знав, що ти знаєш такі слівця з Біблії.

— Недільна школа… Дещо таки закарбувалося в пам’яті.

— Це справді сталося випадково.

— Я вірю тобі, Едді, але…

Ні, подумав я. Ніяких «але». «Але» — це завжди погано, а це «але», я відчував, мало бути препоганим. «Але», як одного разу зауважив Гладкий Ґев, це те саме, що «дати по яйцях гарному дню».

Тато зітхнув.

— Послухай, Едді. Може, тобі справді краще поки що не бачитися з Ніккі, принаймні якийсь час.

— Вона моя подруга.

— У тебе є й інші друзі. Ґевін, Девід, Міккі.

— Тільки не Міккі.

— Чому? Ви посварилися?

Я нічого не відповів.

Тато схилився й поклав руку мені на плече. Він робив так тільки тоді, коли йшлося про щось серйозне.

— Я не кажу, що ти взагалі не можеш дружити з Ніккі, але зараз, коли все так ускладнилося, та й отець Мартін… скажімо так, він не дуже хороша людина.

— І що з того?

— Може, тобі дійсно краще триматися від нього подалі?

— Ні! — Я відсмикнув плече.

— Едді…

— Не краще. Ти не розумієш. Ти нічого не розумієш!

Я знав, що це по-дитячому і геть безглуздо, та все одно розвернувся й побіг нагору.

— Вечеря готова…

— Я не голодний.

Я збрехав. Мій живіт бурчав, але я не міг їсти. Усе пішло шкереберть. Увесь мій світ — а в дитинстві твій світ — це твої друзі — тріщав по швах.

Я відсунув комод і витяг з підлоги кілька дошок. Я перебрав те, що було сховане всередині, і взяв невелику пачку кольорової крейди. Витяг шматок білої і почав безтямно черкати нею по підлозі, знову, знову і знову.

— Едді.

Тато постукав у двері.

Я завмер.

— Іти геть.

— Едді, послухай. Я не збираюся забороняти тобі бачитися з Ніккі…

Я чекав із крейдою в руці.

— …я лише прошу тебе, гаразд? Заради мене і твоєї мами.

Просити — гірше, ніж вимагати, і тато про це знав. Я стиснув шматок крейди і вона розкришилася в моїй долоні.

— Що скажеш?

Я нічого не відповів. Не міг. Було таке відчуття, що всі слова застрягли в горлі й хотіли мене задушити. Нарешті я почув, як тато, важко крокуючи, почав спускатися. Я глянув на свої малюнки. Білі крейдяні чоловічки, нашкрябані моєю нестямною рукою. Раптом усередині щось стислося. Я швиденько взявся витирати їх рукавом, аж доки на підлозі залишилися тільки білі розводи.

Трохи пізніше того самого вечора в наше вікно полетіла цеглина. На щастя, я був у своїй кімнаті, а мама з татом їли запізнілу вечерю на кухні, бо якби вони о тій порі були у вітальні, їх могло б поранити скалками розбитого скла чи ще щось гірше. А так цеглина залишила чималу дірку в нашому вікні й розбила телевізор, але ніхто не постраждав.

Цілком очікувано, до цеглини канцелярською ґумкою було прикріплено маленьку записку. Тоді мама не сказала мені, що там було написано. Либонь, вона думала, що це може налякати або засмутити мене. Пізніше вона зізналася, що в записці було: «Припини вбивати дітей, інакше твоя сім’я буде наступною».

До нас знову приходила поліція. А ще приходив якийсь чоловік і прибив до вікна дерев’яну дошку. Після того я чув, як мама з татом сварились у вітальні. Вони думали, що я вже пішов спати, а я принишк на сходах, дослухаючись, і мені було навіть трохи лячно. Мама з татом ніколи не сварилися. Так, іноді вони могли гиркнути одне на одного, але жодного разу не сварилися так нестримно і так голосно.

— Так далі не можна, — сказав тато лютим і якимось засмученим голосом.

— Так — це як? — знервовано озвалась мама.

— Ти знаєш, про що я. Досить того, що ти працюєш допізна, досить того, що ці схиблені євангелісти тероризують жінок біля твоєї клініки, а тепер ще й це: погрози твоїй родині.

— Ти ж знаєш, що вони просто хочуть нас залякати, і ми не будемо їм піддаватися.

— Це інше. Це особисті погрози.

— Лише погрози. Таке вже було раніше. Врешті-решт, колись їм це набридне. Вони перекинуться на якусь іншу богоугодну справу. З часом усе це вщухне. От побачиш.

Хоч тієї миті я його не бачив, та уявив, як тато скрушно похитав головою і взявся міряти кроками кімнату, як він завжди робив, коли щось його засмучувало.

— Думаю, ти помиляєшся, і я не хочу йти на такий ризик.

— То як, по-твоєму, я маю вчинити? Покинути свою роботу? Свою професію? Сидіти вдома і вмирати з нудьги, поки ми зводитимемо кінці з кінцями на зарплатню позаштатного автора журнальних статей?

— Це несправедливо.

— Знаю. Вибач.

— Чому ми не можемо повернутися? До Саутгемптона? Нехай хтось інший візьме на себе клініку в Андербері.

— То був мій проект. Моя дити… — Вона затнулася. — Мій шанс проявити себе.

— У чому? Стати об’єктом нападок тих божевільних?

Обоє на мить замовкають.

— Я не залишу своєї роботи й цієї клініки. Навіть не проси.

— А як же Едді?

— З ним усе гаразд.

— Справді? Звідки тобі знати, якщо останнім часом ти майже його не бачиш?

— Ти хочеш сказати, що з ним не все добре?

— Я лише кажу, що ці всі події — бійка на вечірці Ґевіна, те, що сталося з хлопцем Куперів, пес Гопкінса… Йому й так не бракувало переживань. Ми завжди прагнули, щоб він зростав у любові та безпеці, і я не хочу, щоб усе це йому зашкодило.

— Якби я бодай на хвилю засумнівалась у безпеці Едді…

— Що тоді? Ти б звільнилася? — татів голос був дивний. Якийсь похмурий і гіркий.

— Я зроблю все, щоб захистити свою родину, але безпека моєї сім’ї та продовження моєї роботи не є взаємовиключними.

— Сподіваймося, що ні.

Я почув, як відчинилися двері вітальні й зашурхотів одяг.

— Куди ти йдеш? — спитала мама.

— Прогуляюся.

Вхідні двері грюкають так сильно, що здригаються поручні, а зі сходового майданчика наді мною відпадає маленький кавалок тиньки.

Певно, татова прогулянка була тривалою, бо я не чув, коли він повернувся. Мабуть, я заснув. Та я почув дещо інше, чого не чув ніколи раніше. Моя мама плакала.