— Зрозуміло. То коли, ви кажете, він пішов?

— О десятій, можливо, о пів на одинадцяту. Ще не було дуже пізно.

— Того вечора ви його більше не бачили?

— Ні.

— Ви віддали його гаманець черговому сержантові?

І це було збіса непросто зробити. Вона хотіла, щоб я залишив його в себе, та я наполіг.

— Так.

— Де ви його взяли?

— Напевно, Міккі забув його, коли йшов.

— І ви не намагалися повернути його ще ввечері?

— Я дізнався про гаманець лише наступного дня. Хлоя знайшла його і зателефонувала мені.

— О котрій це було годині?

— Близько полудня. Я намагався додзвонитися до Міккі, щоб сказати йому про забутий гаманець, але він не відповідав.

Поліціянт щось занотовує.

— І після того ви подалися до готелю перевірити, чи з вашим другом усе гаразд?

— Так. Там мені сказали, що вночі він не повертався. Тоді я вирішив піти в поліцію.

Обидва знову кивають. Потім Фернісс питає:

— Яким був ваш друг того вечора?

— Е-е-е… нормальним.

— Він був у доброму гуморі?

— Начебто.

— Якою була мета його візиту?

— Чи можу я запитати, який стосунок це має до справи?

— Ви стільки років не спілкувались, і зненацька він хоче з вами зустрітися. Трохи дивно, вам так не здається?

— Люди дивні, як каже Джим Моррісон[14].

Обидвоє дивляться на мене, здійнявши брови. Одразу видно, що не фанати класичної рок-музики.

— Послухайте, — кажу я, — це просто дружній візит. Ми обговорювали різні теми, здебільшого те, чим зараз займаємося. Роботу. Нічого важливого. А тепер скажіть мені, будь ласка, до чого всі ці питання? З Міккі щось трапилося?

Здається, вони якийсь час обмірковують моє питання, а тоді Денкс закриває свого записника.

— Сьогодні було знайдене тіло, яке відповідає опису вашого друга Міккі Купера.

Тіло. Міккі. Я намагаюся проковтнути цю інформацію. Вона стає мені поперек горла. Я не можу говорити. Мені важко дихати.

— Сер, з вами все гаразд?

— Я… Я не знаю. Я шокований. Що сталося?

— Ми витягли його тіло з річки.

«Закладаюся, що він весь роздутий і зелений, а риби виїли йому очі».

— Міккі втопився?

— Ми досі намагаємося з’ясувати точні обставини смерті вашого друга.

— Якщо він упав у річку, що тут з’ясовувати?

Вони крадькома обмінюються поглядами.

— Парк «Олд Медовз» розташовується в протилежному напрямку від готелю вашого друга, чи не так?

— Ну, так.

— То що він там робив?

— Може, вирішив трохи прогулятись, аби протверезіти. А може, збився зі шляху.

— Усе можливо.

Це прозвучало скептично.

— Ви думаєте, що смерть Міккі — не просто нещасний випадок?

— Навпаки, я впевнений, що це найімовірніше пояснення. Однак мусимо перевірити й інші варіанти.

— Які, наприклад?

— Можливо, ви знаєте когось, хто хотів би зашкодити Міккі?

Відчуваю, як починає пульсувати скроня. Чи знаю я когось, хто хотів би зашкодити Міккі? Що ж, думаю, щонайменше одна людина знайдеться, але навряд чи їй до снаги розгулювати вночі парком і штовхати Міккі в річку.

— Ні, не знаю, — і трохи впевненішим голосом додаю: — Андербері — тихе містечко. Не можу уявити, хто міг би скривдити Міккі.

Обидва полісмени кивають.

— Упевнений, що ви маєте цілковиту слушність. Швидше за все, це дуже прикрий і трагічний нещасний випадок.

Як і те, що сталося з його братом, спадає мені на думку. Прикрий, трагічний і якийсь аж надто випадковий нещасний випадок.

— Нам дуже шкода, що змушені повідомити вам такі новини, містере Адамс.

— Усе гаразд. Це ваша робота.

Вони відсувають стільці. Я підводжуся провести їх до дверей.

— І ще одне.

Звісно. Завжди є «ще одне».

— Так?

— Ми знайшли у вашого друга доволі незвичний предмет. Можливо, ви зможете пояснити, що це таке?

— Спробую.

Фернісс виймає з кишені прозорий пластиковий пакет і кладе його на стіл.

Усередині я бачу клаптик паперу з намальованим на ньому чоловічком-вішальником і один шматок білої крейди.