2016 рік

Я не назвав би себе алкоголіком. Як і не назвав би барахольником. Я просто чоловік, який полюбляє вряди-годи випити і колекціонує всяку всячину.

Я не випиваю щодня і зазвичай не приходжу до школи з похмілля. Хоча таке теж траплялося. На щастя, це не дійшло до нашого директора, але таки спричинило до дружньої поради колеги-учителя: «Еде, йди додому, прийми душ і купи собі ополіскувач для ротової порожнини. І в майбутньому всі пиятики влаштовуй на вихідних».

Правду кажучи, я п’ю більше і частіше, ніж це варто робити. Сьогодні я відчуваю нагальну потребу. Мені наче стискає горло. А губи такі сухі, що жодне облизування не зарадить. Мені не просто треба попити. Мені треба випити. Невеличкий граматичний нюанс, а яка велика розбіжність у намірах.

Я заходжу до супермаркету і в алкогольному відділі вибираю дві пляшки міцного червоного вина. Додаю ще пляшку хорошого віскі та неквапом кочу візок до каси самообслуговування. Перекидаюся кількома словами з жінкою біля касового апарата і складаю пляшки до автівки.

Я повертаюся додому перед шостою, витягаю старі вініли, котрі вже давненько не слухав, і наливаю собі перший келих вина.

Якраз тієї миті хтось грюкає вхідними дверима, аж здригаються свічники на камінній поличці, а мій по вінця наповнений келих починає загрозливо хитатися.

— Хлоє, це ти?

Це може бути тільки вона. Я замкнув двері й ніхто, крім неї, не має ключа. Одначе Хлоя ніколи не грюкає дверима. Вона радше безгучно прослизає всередину, як кіт або якийсь надприродний туман.

Я спрагло дивлюся на свій келих, а тоді, невдоволено зітхнувши, підводжусь і йду на кухню, де тепер уже чую, як вона голосно відчиняє й зачиняє холодильника і дзенькає посудом. Поміж цього шуму я розрізняю ще один звук. Непритаманний мешканцям цього дому.

Десь за хвилю до мене нарешті доходить. Хлоя плаче.

Не знаю, що робити зі сльозами. Я взагалі майже ніколи не плачу. Навіть на татовому похороні. Не люблю мокрі очі, розмазані шмарклі та скиглення. Сльози нікого не прикрашають. Та найгірше, коли плаче жінка. Її неодмінно треба втішати, а я не вмію цього робити.

Я затримуюся біля кухонних дверей. Тоді чую, як Хлоя каже:

— Хай тобі чорт, Еде. Так, я плачу. Або заходь і роби щось із цим, або йди до біса.

Я штовхаю двері. Хлоя сидить за кухонним столом. Перед нею стоїть пляшка джину і великий пивний кухоль. Без тоніка. Її волосся скуйовджене більше, ніж зазвичай, а чорна туш стікає по щоках.

— Навіть не питатиму, чи з тобою все добре…

— Правильне рішення. Бо ця пляшка джину може опинитись у твоїй сраці.

— Ти хочеш про це поговорити?

— Не дуже.

— Добре. — Я вичікувально стою біля столу. — Я можу тобі чимось допомогти?

— Сідай і випий зі мною.

Хоч це й було в моїх планах на сьогоднішній вечір, я не дуже люблю джин, але відчуваю, що її пропозиція обговоренню не підлягає. Я виймаю з шафки склянку і дозволяю Хлої налити мені від душі.

Тремтливою рукою вона підсуває склянку до мене. Припускаю, що сьогодні це в неї вже не перша склянка, не друга й навіть не третя. Дуже дивно. Хлоя любить повеселитися. Хлоя полюбляє трохи випити. Та ніколи раніше я не бачив її п’яною.

— Отож, — каже вона, трохи затинаючись, — як минув твій день?

— Я намагався заявити в поліцію про зникнення мого друга.

— І?

— Попри те що він учора не повернувся до готелю, не має гаманця та кредиток і не відповідає на дзвінки, мені сказали, що його не можуть офіційно оголосити зниклим, доки не мине двадцять чотири години.

— Не може бути.

— Таки може.

— Думаєш, із ним щось сталося?

Вона говорить зі щирим занепокоєнням.

Я надпиваю свій джин.

— Не знаю…

— Може, він повернувся додому?

— Можливо.

— То що ти будеш робити?

— Ну, напевно, завтра доведеться ще раз піти до відділку.

Хлоя пильно вивчає вміст свого кухля.

— Друзі, еге? Від них більше клопоту, ніж користі. Та принаймні з ними легше, ніж із родичами.

— Мабуть, — обережно погоджуюсь я.

— Ой, повір мені на слово. Друзів можна спекатись. А від родичів ти нікуди не дінешся. Вони завжди тут, десь поруч, виїдають тобі мозок.

Вона одним ковтком випиває джин і наливає собі нову порцію.

Раніше Хлоя не говорила про особисте, а сам я нічого не розпитував. Це як з дітьми. Якщо вони захочуть вам щось розповісти, вони розкажуть. А якщо їх випитувати, вони ще глибше заб’ються до своєї шкаралущі.

Та звісно ж, мені завжди було цікаво. Декотрий час я припускав, що вона оселилася зі мною через якісь прикрощі зі своїм хлопцем, можливо, через болючий розрив. Зрештою, є чимало студентських будиночків для спільного найму набагато ближче до її роботи, де вона могла б мешкати з людьми свого віку і життєвих поглядів.

Адже обрати великий моторошний будинок з дивним одиноким господарем може хіба що людина з таємницями, яка прагне усамітнення.

Утім, Хлоя ніколи про це не говорила, а я не наполягав — мабуть, боявся її відлякати. Знайти квартиранта для вільної кімнати — це одне, а відшукати людину, котра розділить з тобою самоту — це зовсім інше.

Я відсьорбую ще трохи джину — і бажання пити миттю зникає. Ніщо так не псує ідею напитися самому, як перспектива мати справу з другом, що хильнув зайвого.

— Ну, — кажу я, — важко буває і з родичами, і з друзями…

— Я твій друг, Еде?

Її питання заскочило мене зненацька. Хлоя дивиться на мене серйозним і трохи неуважним поглядом, її обличчя розслаблене, губи розкриті.

Я голосно ковтаю.

— Сподіваюся.

Вона усміхається.

— От і добре. Бо я ніколи не зроблю того, що може тебе скривдити. Я хочу, щоб ти це знав.

— Знаю, — кажу я, хоч насправді мало в це вірю. Люди можуть скривдити тебе навіть не усвідомлюючи, що вони роблять тобі боляче. Хлоя щодня вже самим своїм існуванням завдає мені трішки болю. Та я не скаржуся.

— Чудово. — Вона стискає мою долоню, і я насторожено дивлюся, як її очі знову наповнюються сльозами. Вона витирає їх рукою. — Боже, та я чортова ідіотка.

Вона робить іще один чималий ковток джину, а тоді каже:

— Я маю тобі дещо розказати…

Не люблю цих слів. Нічого доброго не віщує речення, яке починається такими словами. Це з тієї самої категорії, що й «Нам треба поговорити…».

— Хлоє, — починаю я.

Та мене рятує, у буквальному сенсі, дверний дзвінок. Хтось дзвонить у двері. Відвідувачі бувають у мене нечасто, та й ті ніколи не приходять без попередження.

— Хто це там у біса приперся? — питає Хлоя зі звичною гостинністю та оптимізмом.

— Не знаю.

Я втомлено човгаю до дверей і відчиняю їх. На порозі стоять двоє чоловіків у сірих костюмах. Вони ще не встигають розкрити рота, а я вже знаю, що вони з поліції. Є у них щось «поліційне». Зморені обличчя. Неохайні стрижки. Дешеві черевики.

— Містер Адамс? — питає вищий із них, темноволосий.

— Так.

— Я детектив Фернісс. Це сержант Денкс. Сьогодні ви приходили до відділку написати заяву про зникнення вашого друга Міка Купера?

— Я хотів. Але мені сказали, що його поки не можуть визнати офіційно зниклим.

— Так. Просимо вибачення, — каже нижчий поліціянт, лисий. — Чи можемо ми зайти до будинку?

Я хотів був запитати навіщо, та оскільки вони все одно зайдуть, не бачу в цьому потреби. Я відступаю.

— Звісно.

Вони минають мене і заходять у коридор. Я зачиняю двері.

— Сюди, будь ласка.

Хтозна-чому я веду їх на кухню. І тільки побачивши Хлою, розумію, що це, мабуть, не найкраща ідея. Вона досі одягнена у свій «вихідний» одяг, що складається з обтислої майки з черепами, коротесенької спандексової спідниці, сітчастих колготок і армійських черевиків.

Вона підводить очі на полісменів.

— О-о-о, компанія. Як мило.

— Це Хлоя, моя квартирантка. І подруга.

Обоє поліціянти як справжні професіонали навіть бровою не повели, але я можу собі уявити, що вони подумали. Старший чоловік і гарненька молода дівчина, яка живе в його будинку. Або я з нею сплю, або я старий жалюгідний розпусник. Прикро, але мені більше пасує другий варіант.

— Чи можу я вам щось запропонувати? — питаю я. — Чай, каву?

— Джин? — Хлоя підіймає вгору пляшку.

— Боюся, міс, ми зараз при виконанні, — відповідає Фернісс.

— Е-е-е, ну тоді прошу сідати, — кажу я.

Поліціянти перезирнулися.

— Правду кажучи, містере Адамс, мені здається, що буде краще поговорити з вами наодинці.

Я дивлюся на Хлою.

— Якщо ти не проти?

— Ну що ж, тоді відкланяюся. — Вона бере пляшку і свого кухля. — Якщо раптом знадоблюсь, я буду в сусідній кімнаті.

Вона спідлоба зиркає на обох полісменів і неквапом виходить із кухні.

Вони сідають, совгаючи стільцями, а я збентежено спираюся на краєчок стола.

— Чи можу я дізнатись, у чому конкретно справа? Я вже розповів черговому сержантові усе, що мені відомо.

— Розумію, вам доведеться знову повторити нещодавні свідчення, та чи не могли б ви ще раз усе розказати, з усіма подробицями?

Денкс виймає ручку.

— Ну, Міккі пішов від мене вчора ввечері.

— Перепрошую, чи могли б ви розповісти детальніше? Чому він до вас приходив? Наскільки нам відомо, він мешкає в Оксфорді, правильно?

— Ми з ним давні друзі. Він приїхав до Андербері й захотів зі мною зустрітися.

— Наскільки давні?

— Ми товаришували в дитинстві.

— І ви постійно підтримували зв’язок?

— Не дуже. Та іноді приємно згадати минуле.

Обидва кивають.

— Отже, він прийшов на вечерю.

— О котрій це було?

— Близько пів на восьму.

— Він приїхав автомобілем?

— Ні, прийшов. Готель, у якому він зупинився, розташовано неподалік, і припускаю, що він планував трохи випити.

— Скільки, на вашу думку, він випив?

— Ну… — Я замислююся про порожні пляшки від пива у смітнику. — Самі знаєте, як воно буває. Ви їсте, розмовляєте… десь шість чи сім пляшок пива.

— Я б сказав, немало.

— Напевно.

— Коли він пішов, у якому він був стані, на ваш погляд?

— Він тримався на ногах і начебто не затинався, але я сказав би, що він добряче випив.

— І ви відпустили його самого вертатися до готелю?

— Я пропонував йому викликати таксі, але він відповів, що невеличка прогулянка допоможе йому трохи протверезіти.