Це пробуджується десь у моїх нутрощах, рине до легень, крізь серце, до горла, кришиться об мої зуби:
Джейн.
— Перепрошую? — Литтл насуплюється.
— Джейн, — повторюю я.
Медсестра переводить погляд на Литтла.
— Вона сказала «Джейн», — перекладає жінка, завжди готова допомогти.
— Моя сусідка. Я бачила, як її вдарили ножем. — Минає цілий льодовиковий період, доки ці слова нарешті розтоплюються в моєму роті, так що я можу їх випустити.
— Так. Я чув запис дзвінка у службу 911, — каже Литтл.
Так, 911: диспетчер із південним акцентом. А потім похід через бічні двері, у сквер, над головою хитається гілля, вихори світла, ніби якесь нечестиве зілля в казані парасолі. Світ тьмариться в очах. Я задихаюсь.
— Спробуйте заспокоїтись, — наказує мені медсестра.
Я вдихаю ще раз, давлюся.
— Спокійно, — клопочеться медсестра. Я дивлюся в очі Литтла.
— З нею все гаразд, — каже він.
Я бекаю, хриплю, шия озивається різким болем, коли я підіймаю голову над подушкою та уривчасто дихаю. І, незважаючи на свої здавлені груди, на мене находить хвиля люті: звідки йому знати, в якому я стані? Він лише коп, якого я вперше побачила. Якийсь коп; чи це не єдиний коп, якого я знаю? Хіба якийсь спиняв мене на дорозі?
Світло стробоскопом мерехтить перед очима, тигрові смуги темряви, ніби кігті, слабко затуляють зір. Він сам не зводить з мене очей, навіть коли мій погляд дереться по його обличчю і зісковзує з нього, ніби нещасний альпініст. Його зіниці до абсурду великі. Губи повні, добрі.
І коли я дивлюся на Литтла і, разом із тим, пальцями шкребуся по білизні, моє тіло розслаблюється, груди звільняються від тиску, зір стає знову чітким. Що б вони мені не вкололи, воно нарешті допомогло. Зі мною справді все гаразд.
— З нею все гаразд, — повторює Литтл. Медсестра погладжує мої руки. Хороша дівчинка.
Я відкидаю голову, заплющую очі. Виснажена. Захмеліла.
— Мою сусідку вдарили ножем, — шепочу я. — Її звуть Джейн Расселл.
Я чую, як стогне крісло Литтла, коли він нахиляється до мене.
— Ви бачили, хто на неї напав?
— Ні. — Я розмикаю повіки, ніби старі гаражні двері. Звівши поорані зморшками брови, Литтл схилився над своїм блокнотом. Він супиться й киває. Змішані реакції.
— Але ви бачили в неї кров?
— Так. — Якби ж у мене не так заплітався язик. Якби ж він перестав мене допитувати.
— Ви вживали алкоголь?
І багато.
— Є трохи, — визнаю я. — Але… — я вдихаю та відчуваю, як свіжий панічний напад проходить крізь мене. — Ви мусите їй допомогти. Вона… Вона, можливо, вже мертва.
— Я приведу лікарку, — каже сестра, йдучи до дверей.
Вона виходить, і Литтл знову киває.
— Ви знаєте, хто б міг напасти на вашу сусідку?
Я ковтаю слину.
— Її чоловік.
Він укотре киває, укотре супиться, струшує зап’ястя та закриває блокнот.
— Річ у тім, Анно Фокс, — каже він, набравши раптом жвавого, діловитого тону, — що я відвідав Расселлів сьогодні зранку.
— З нею все гаразд?
— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною і дали свідчення.
Лікаркою виявилась молода латиноамериканка, настільки вродлива, що мені аж дух забило знову, і не тому, що вона вколює мені лоразепам[183].
— Чи є хтось, із ким потрібно зв’язатися для вас? — питає вона.
Я вже збираюся назвати ім’я Еда, але встигаю схаменутися. Немає сенсу.
— Немає сенсу, — кажу я.
— Перепрошую?
— Ні, немає нікого, — відповідаю я. — У мене немає… Все добре. — Я ретельно опрацьовую кожне слово, ніби то якесь складне ориґамі. — Але…
— Жодних родичів? — Вона дивиться на мою обручку.
— Ні, — відповідаю я, доки права рука нишком накриває ліву. — Мій чоловік… Я не… Ми не разом. Більше.
— Друзі? — Я хитаю головою. Кому б вона могла подзвонити? Не Девіду, точно не Веслі; можливо, Біні, але зі мною справді все добре. А от із Джейн — ні.
— А якийсь ваш лікар?
— Джуліан Філдінґ, — автоматично відповідаю я, не встигнувши стриматись. — Ні. Не дзвоніть йому.
Я бачу, як вона обмінюється поглядом із медсестрою, яка обмінюється поглядом із Литтлом, який кидає погляд знову на лікарку. Якесь мексиканське протистояння[184]. Хочеться засміятись. Я не сміюсь. Джейн.
— Як ви знаєте, вас знайшли непритомною у сквері, — продовжує лікар. — І «швидка допомога» не змогла встановити вашу особу, тому вони привезли вас на Монінґсайд. Коли ви прийшли до тями, у вас стався панічний напад.
— Серйозний, — підтакує медсестра.
Лікарка киває.
— Серйозний. — Пробігає очима по своїй планшетці. — І цього ранку це сталося знову. Ви лікарка, я правильно зрозуміла?
— Не медична, — пояснюю я.
— А яка?
— Психолог. Я працюю з дітьми.
— У вас…
— Жінку вдарили ножем, — голосно перебиваю я. Медсестра відсахується, наче я замахнулась на неї кулаком. — Чому ніхто нічого не робить?
Лікарка перезирається із Литтлом.
— У вас бували панічні напади? — запитує вона.
А тоді, доки Литтл мило слухає зі свого крісла, а сестра тремтить, ніби колібрі, я розповідаю лікарці — розповідаю всім — про свою агорафобію, депресію і, так, панічні напади; розповідаю їм про свій графік прийому ліків, про десять місяців удома, про доктора Філдінґа та його аверсивну терапію. Розповідь займає трохи часу, адже мій голос досі ніби закутаний у вовну; час від часу я заливаю трохи води собі в горло, де вона протікає повз слова, що дзюрчать догори й розливаються мені крізь губи.
Щойно я закінчила та відкинулась на подушці, лікарка звіряється зі своєю планшеткою. Вона повільно киває.
— Зрозуміло, — каже вона. Ще один, різкіший кивок. — Зрозуміло. — Вона підіймає голову. — Дозвольте мені переговорити з детективом. Детективе, можна… — Вона вказує жестом на двері.
Литтл підводиться під акомпанемент скрипучого голосу крісла. Він посміхається до мене і виходить із палати слідом за лікаркою.
Його відсутність створює порожнечу. Тут залишилися лише ми з медсестрою.
— Попийте ще, — радить вона мені.
За кілька хвилин ті двоє повертаються. А можливо, і пізніше; тут немає годинника.
— Детектив запропонував супроводити вас додому, — каже лікар. Я дивлюся на Литтла; він сліпить мене своєю посмішкою. — Я дам вам пару пігулок ативану[185], щоб ви собі потім прийняли. Та потрібно бути впевненим, що у вас не станеться нападу дорогою додому. Тому найбільш певним варіантом буде…
Я знаю, який варіант найбільш певний. І медсестра вже замахується голкою.
37
— Ми думали, що то був розіграш, — пояснює він. — Чи то пак, вони думали. Я мушу казати «ми»… чи, мабуть, ми мусимо казати «ми» — тому що ми усі працюємо разом. Ну, знаєте, «командою». Для спільного блага. Чи щось таке. Слова з таким ефектом. — Він тисне на газ. — Але мене там не було. Тому я не думав, що то розіграш. Я не знав. Якщо ви мене розумієте.
Не розумію.
Ми їдемо по авеню в його цивільному седані; серпанкове полудневе сонце відблискує крізь вікна, ніби камінь, що «жабкою» підстрибує по поверхні ставка. Раптом моя голова гупається об скло, відображення — мій двійник — біля мене, а халат піниться навколо шиї. Литтл, що не поміщається у просторі сидіння, ліктями черкає мої руки.
Я загальмована, мої тіло та мозок мляві.
— Звісно, потім вони побачили, що ви уся зім’ята лежите у траві. Так вони сказали, описуючи ту картину. І ще побачили, що двері у вашому будинку відчинені, тому вони подумали, що там і стався той інцидент, та коли зазирнули досередини, там було порожньо. Їм довелося зазирнути, розумієте. Враховуючи те, що вони почули по телефону.
Я киваю. Я вже не можу пригадати, що саме я тоді говорила.
— У вас є діти? — Я знову киваю. — Скільки? — Відгинаю один палець. — Ха, лише одна? В мене чотири. Ну, буде чотири в січні. Одне на підході. — Він сміється; я — ні. Я ледве ворушу губами. — Сорок чотири роки і четверта дитина попереду. Мабуть, четвірка — моє щасливе число.