Изменить стиль страницы

— Де ти таке почула? — спитала я.

— Анно, — сказав Ед.

— Не від мене ж.

— Суть не в тому.

Він мав рацію.

— Гарбузику, — сказала я та спробувала погладити її волосся; Олівія знову захитала головою та заховала обличчя у подушці. — Гарбузику.

Ед узяв її за руку. Вона вирвалась.

Він безпорадно глянув на мене.

У тебе в кабінеті плаче дитина. Твої дії? Перший курс педіатричної психіатрії, перше заняття, перші десять хвилин. Відповідь: ти даєш їй виплакатись. Звісно, ти слухаєш, намагаєшся зрозуміти, намагаєшся розрадити, говориш, щоб вона глибоко дихала, — але даєш повністю виплакатись.

— Глибоко вдихни, Гарбузику, — прошепотіла я, гладячи її по голівці.

Вона почала захлинатися, відкашлюватись.

Спливла якась хвилина. У приміщенні похолоднішало; за моєю спиною тремтіли язики вогню. А тоді вона почала говорити щось у подушку.

— Що? — запитав Ед.

Піднявши обличчя із вимазаними щічками, Олівія звернулася до вікна.

— Я хочу додому.

Я дивилася на її обличчя, трепет її губ, потік із носа; а тоді глянула на Еда, зморшки на його лобі, порожнечу очей.

Це я з нами таке зробила?

За вікном сніг. Я дивилася, як він падає, бачила у склі силуети нас трьох: мого чоловіка, доньки та мого, що разом зіщулилися біля вогню.

Коротка тиша.

Я підвелася, підійшла до стійки. Марі підняла голову й вичавила із себе якусь подобу напруженої посмішки. Я усміхнулася у відповідь.

— Та буря, — почала я.

— Так, мем.

— Вона… дуже близько? Їхати безпечно?

Вона скривилася, вистукала щось на клавіатурі.

— Масивний снігопад можна очікувати ще через кілька годин, — сказала вона. — Але…

— То ми можемо… — перебила я. — Пробачте.

— Я лише хочу сказати, що зимові бурі дуже важко передбачити. — Вона глянула мені через плече. — Нарід, ви вже хочете їхати?

Я повернулася, глянула на Олівію в кріслі та Еда на колінах перед нею.

— Думаю, так.

— У такому випадку, — сказала Марі, — я б вам радила вирушати зараз же.

Я кивнула.

— Можна, будь ласка, рахунок?

Вона щось відповіла, та все, що я почула, — це лемент вітру й тріск вогню.

36

Тріск занадто накрохмаленої наволочки.

Чиїсь кроки поблизу.

Тоді тиша… Але дивна тиша, якась зовсім незвичайна тиша.

Очі розчахуються.

Я лежу на боці, дивлюся на батарею.

А над батареєю — вікно.

А за вікном — цегляна стіна, зигзаг пожежних сходів, прямокутні крижі кондиціонерів.

Інша будівля.

Я у двоспальному ліжку, в чохлі зі щільно підтиканих під мене ковдр. Я викручуюся, сідаю.

Підсуваюся до подушки й вивчаю кімнату. Маленька, скромно обставлена, насправді майже ніяк не обставлена: пластикове крісло під стіною, горіховий стіл біля ліжка, на столі — блідо-рожева коробка серветок. Настільна лампа. Порожня струнка ваза. Вицвіла підлога з лінолеуму. Навпроти мене двері з матового скла. Над головою — колаж зі штукатурки та флуоресцентних…

Пальці впиваються у постільну білизну.

Починається.

Стіна навпроти відступає, віддаляється; двері зменшуються, стають зовсім мініатюрними. Я роззираюся довкола, бачу, як стіни відпливають одна від одної. Стеля здригається, скрипить, відходить, ніби кришка на банці сардин, наче дах, видертий ураганом. Разом із нею виходить повітря, зі свистом вириваючись мені з грудей. Підлога рокотить. Ліжко трусить.

Я лежу на цьому хиткому матраці, в оскальпованій палаті, не маючи чим дихати. Я тону в цьому ліжку, вмираю в ньому.

— Допоможіть, — кричу я, от тільки крик обертається шепотінням, що навшпиньки крадеться моєю горлянкою, розмазуючись по язику. — Допоможі-іть, — пробую ще раз; цього разу я вгризаюся у свій клич зубами, з рота сипляться іскри, ніби я перекусила електричний дріт, а голос загоряється, наче ґніт, і вибухає.

Я кричу.

Чую гул чужих голосів, бачу, як юрба тіней протискається крізь оті далекі двері, підбігає до мене, немислимими кроками долаючи відстань цієї нескінченної, нескінченної кімнати.

Я кричу ще раз. Тіні розбігаються, наче стадо, а тоді спалахують у мене над ліжком.

— Допоможіть, — благаю я, виловлюючи залишки повітря.

В руку входить голка. Блискавично — я майже нічого не відчуваю.

Над головою прокочується хвиля, беззвучна та плавна. Я пливу, зависла у якійсь сяючій безодні, де глибоко та прохолодно. Слова пропливають навколо мене, ніби маленькі рибки.

— Приходить до тями, — бурмоче хтось.

— …стабільний, — говорить інший голос.

А тоді, чітко, ніби я щойно випливла на поверхню, витрусила воду з вуха:

— Саме вчасно.

Я повертаю голову. Та мляво сунеться по подушці.

— Я було збирався йти.

Тепер я бачу його, більшу його частину — мені треба трохи часу, щоб як слід розглянути його з усіх боків, адже мене добряче накачали (я достатньо кваліфікована, аби зрозуміти це), і тому що він збіса широченний, чоловік-гора: синювато-чорна шкіра, плечі-брили, широкий грудний кряж, щітка густого темного волосся. Костюм намагається облягати його з певною долею безнадії, із впертістю приреченого, не у змозі впоратися з цим завданням.

— Привіт, — говорить він солодким низьким голосом. — Я детектив Литтл.

Я кліпаю. Біля його ліктя — фактично на його лікті — нависає дрібна, схожа на голуба, жіночка у жовтому халаті медсестри.

— Ви розумієте, що ми говоримо? — питає вона.

Я ще раз кліпаю, а потім киваю. Я відчуваю виверти повітря навколо, ніби воно густе, ніби я досі під водою.

— Ви на Монінґсайд[181], — пояснює медсестра. — Поліція цілий ранок чекала, доки ви прийдете до тями. — Вона говорить голосом, яким дорікають людям, коли ті не почули дверного дзвінка.

— Як вас звуть? Можете сказати? — питає детектив Литтл.

Я відкриваю рота, з якого виривається скрип. Горло зовсім пересохло. Таке враження, ніби я щойно викашляла хмарку пилюки.

Медсестра обходить ліжко, підходить з іншого боку. Я спостерігаю за нею, повільно супроводячи головою, і дивлюся, як вона подає мені склянку. Роблю ковток. Теплувата вода.

— Ви під заспокійливими, — каже вона, ніби виправдовуючись. — Трохи нервували.

Запитання детектива так і зависає в повітрі без відповіді. Я знову повертаюся до гори Литтл.

— Анна, — кажу я, склади застрягають в роті, ніби мій язик — лежачий поліцейський. Чим вони мене, в біса, накачали?

— У вас є прізвище, Анно? — питає він.

Ще один ковток.

— Фокс. — Слово звучить мені неприродно протяжно.

— Зрозуміло. — Він витягує з нагрудної кишені блокнот, щось у ньому переглядає. — Можете вказати, де ви живете?

Я декламую свою адресу.

Литтл, киваючи:

— Ви знаєте, де вас підібрали минулої ночі, міс Фокс?

— Докторка, — кажу я.

Медсестра стріпується біля мене.

— Лікарка скоро буде.

— Ні. — Я хитаю головою. — Я — докторка[182].

Литтл вибалушує на мене очі.

— Я — докторка Фокс.

На його обличчі, ніби світанок, займається посмішка. Зуби у Литтла майже фосфоресцентно-білі.

— Докторко Фокс, — продовжує він, постукуючи по блокноту пальцем, — ви знаєте, де вас підібрали минулої ночі?

Я п’ю воду й розглядаю його. Медсестра метушиться біля мене.

— Хто? — питаю я. Правильно: я теж ставитиму запитання. Все одно в мене язик заплітається.

— Спеціалісти «швидкої допомоги». — А тоді, перш ніж я встигаю щось відповісти: — Вони вас підібрали у Гановер-парку. Ви знепритомніли.

— Знепритомніли, — повторює медсестра на випадок, якщо я недочула.

— Ви подзвонили приблизно о десятій тридцять. Вас знайшли в купальному халаті, в кишені якого лежало це. — Він розкриває здоровенну долоню, на якій виблискує ключ від дому. — А ось це лежало біля вас. — Він кладе собі на коліна мою парасолю, її каркас складений.

вернуться

181

Вулиця у Верхньому Вест-Cайді Мангеттену, на якій розташований Центр комплексного медичного обслуговування.

вернуться

182

У США прийнято звертатися до людей за найвищою посадою, яку вони займали, чи званням, якого були удостоєні. Міс — звернення до незаміжньої жінки.