Вигляд хлопця трохи здивував Ганну-Софію, вона уявляла його геть іншим. Був він невисокого зросту, надзвичайно худорлявий і скидався на підлітка, хоча мав понад двадцять років. Зайшовши до хати, привітався й попросив покликати бабцю. Дівчина виконала його прохання.

Згодом вони зустрічалися не раз – і на хуторі, і на озері. А якось Мирон навіть урятував їй життя. Ганна-Софія з подругою пішли купатися на озеро. Допливши до середини водойми, вона відчула, що звело ногу. Вода швидко затягувала її, дівчинка почала тонути. Подруга кликала на допомогу, та нікого не було на березі. Але в останній момент звідкілясь з’явився Мирон і, не роздягаючись, стрибнув у воду й допоміг Ганні-Софії доплисти до берега. Згодом Ганна-Софія не раз приїжджала на хутір і ніколи не забувала привезти гостинців своєму рятівникові.

Однак через деякий час Мирон захворів, навіть не виходив надвір. Мати його, Надія, не раз приходила до бабусі Віри й розповідала про синову хворобу…

Так у щоденних турботах минали дні, тижні, роки, і на хуторі Тихому коло Елу продовжувало пророкувати зміни в житті людей: чи то величезну радість – народження дитини, чи то гірку втрату – смерть когось із рідних.

Одного дня коло Елу знову повернулося зловісно, указуючи на смерть. Було це у Великодню п’ятницю. Мешканці хутора довго гадали, до кого ж прийде біда. Надвечір у тривожній тиші пролунав пронизливий крик, що примусив захолонути кров у жилах. Кричала Надія: її син Мирон помер.

На похорони зібралося багато людей. Стоячи біля труни, бабця Віра задумливо промовила чи то сама до себе, чи то до когось:

– Помер, як Ісус, у Великодню п’ятницю. І розіп’яли його також. – І, побачивши спантеличені погляди, додала: – Упродовж життя розпинали то гострими образами, то стусанами, а то й принизливими словами.

А мати Мирона біля засипаної могили гірко сказала:

– Він усе знав наперед. Останні місяці тільки повторював: «Ох, скоро біда буде, ой, біда», – і плакав.

– Відчував, – прошепотів хтось із юрби.

Можливо, Мирон і відчував свою смерть, а може, мав на увазі інші події, глобальніші. Тому що трохи згодом, приблизно за п’ять місяців потому, настала дата, що змінила життя мільйонів. 1 вересня 1939 року. І коло Елу, яке ніхто так і не насмілився зняти після смерті Мирона, ще довго зловісно дивилося хрестом у небо, пророкуючи похорони. За декілька місяців небом летіли літаки, щоб скидати бомби на мирні міста.

Через багато років після описаних подій Ганна-Софія та її чоловік Дмитро поїхали в Трускавець. Чоловіка за багаторічну роботу нагородили путівками на курорт. Це була перша й остання їхня подорож, бо вони все життя відкладали відпочинок на потім. Завжди знаходилася причина: спочатку діти маленькі, пізніше – здобування «шматка хліба», потім народилися внуки, а далі вже й не було бажання.

Отож у Трускавці їхнім сусідом по номеру був чоловік, який приїхав із Литви. Звали його Валдасом. Вони потоваришували з ним і не раз вечорами проводили дозвілля за приємною бесідою. Литовець розповідав про Вільнюс та Йонаве – його рідне містечко, у якому працював у газеті журналістом. З’ясувалося, що Валдас ніколи не бував у Львові. Та й в Україні був тільки в Криму. Жартував, що в них, звичайно, є своє море, але занадто холодне. Він просив розповісти про місто, наші традиції.

Якось Ганна-Софія розповіла йому про родину Елу. Він замислився, а потім сказав, що якщо він не помиляється, то естонською мовою слово «елу» означає «життя».

Валдаса дуже зацікавила ця історія. Він навіть дістав нотатник і довго щось записував, шепочучи: «Коло Елу, коло Життя. Цікаво, цікаво…»

6

Ганна-Софія рік за роком підростала. Мало що змінювалося в її житті. Навчалася вона добре. Удома допомагала Ользі, часом – батькові, коли в нього було багато пацієнтів. Спершу Василь Захарович просив дівчинку щось принести чи прибрати. Але згодом Ганна-Софія вже навчилася накладати пов’язки. Батько все робив для того, щоб донька навчалася на медичному факультеті університету. І потрібно сказати, йому це вдавалося. Дівчина зацікавилась анатомією, та й приходити на допомогу людям під час хвороби їй також подобалося.

Життя в будинку йшло майже без змін. Цим «майже» була Ольга. Поштовхом до цього став день, який нічим не відрізнявся від інших. Як це й бувало раніше, під вечір до них прийшов гість. Це був молодий чоловік. Ольга невдоволено пхикнула: мовляв, знову гість із ночівлею. Та хлопець замість того, щоб привітатись або бодай сказати кілька слів, просто, мов сніп, упав їй до ніг.

– Василю, швидше! – почала кричати дівчина. – Швидше, тут людина помирає!

– Що сталося? – вибіг із кабінету лікар.

На шум вийшла й Ганна-Софія. Вони всі разом затягнули гостя до батька в кабінет. Той почав скидати з хлопця одяг, кивнувши головою, щоб дівчата вийшли. Але при цьому попередив:

– Далеко не відходьте. Можливо, буде потрібна ваша допомога.

Дівчата зачинили за собою двері, налякано дивлячись одна на одну. Десь хвилин за двадцять вийшов батько.

– Усе нормально. Правда, побили хлопця серйозно. Ребра поламані, голова розбита. Дивуюся, як він сюди дійшов. – Дивлячись на Ольгу, він продовжив: – Йому потрібні спокій і догляд упродовж кількох днів. Я знаю, як ти до цього ставишся. Та людині потрібно допомогти. Треба змінити бинти й купити деякі ліки, я написав. Якщо ти не хочеш, то думаю, що Ганна-Софійка цілком упорається із завданням.

Він підморгнув доньці та запитав:

– Що, допоможеш?

Дівчина не встигла відповісти, як Ольга різко сказала братові:

– Звичайно, я все зроблю. Як ти можеш таке говорити? Людина ледь не померла.

– Померти, звісно б, не померла, але… – Василь Захарович не закінчив думку. І, немовби щось пригадавши, продовжив: – Нікому не розповідайте про гостя. Його шукають поліцаї.

– Зрозуміло, – за двох відповіла сестра. – А як хоч його звати?

– Петро, – відповів батько, – Петро Маюк. Отже, я із самого ранку на роботу, а ви тут приглянете за хворим. А ти, Ганно-Софійко, по дорозі зі школи купи ліки, рецепт на столі. Годі, усім спати, завтра важкий день.

– А як Петро? – запитала Ольга.

Її слова прозвучали так, немов вона знала гостя вже сто років. Василь Захарович хитро всміхнувся й промовив:

– Я дав йому снодійне, тож спати буде до самого ранку.

Коли наступного дня Ганна-Софія повернулась зі школи, Петро вже сидів на кухні й обідав.

– Доброго дня, – чемно привіталася дівчина.

– Доброго й вам, – відповів хлопець, – нумо знайомитися. Мене звати Петро.

– Я Ганна-Софія, – трохи знітившись, промовила дівчина.

Саме в цей момент у кухню зайшла Ольга. Вона звернулася до племінниці:

– Ти вже прийшла. Сідай до столу, ми саме обідаємо.

Дівчина поклала на стіл куплені ліки й сіла на стілець. За хвилину перед нею парувала тарілка з борщем. Обідали мовчки. Ольга метушилася, намагаючись догодити гостеві. Це було дивно.

Після обіду Ольга взяла ліки, і вони з Петром попрямували в батьківський кабінет. Софія пішла вчити уроки.

Увечері повернувся батько. Він оглянув хворого в кабінеті, а потім усі зібрались у вітальні. Петро виявився цікавим співрозмовником. Він уникав розмов про особисті проблеми, але дуже вдало вів бесіди на загальні теми.

– Як справи в батька? – запитав Василь Захарович у Петра і, випереджаючи запитання, що могли виникнути в присутніх, пояснив: – Я знаю батька Петра. Ми колись працювали разом.

– У батька справи непогані. Вони з мамою працюють зараз у Відні.

– От як. А ви чим займаєтеся?

– Зараз в активному пошуку, – відповів хлопець.

– Ви ж навчались у «Політехніці»? – продовжив розпитувати господар.

– Так, навчався, але так сталося, що недовчився.

Побачивши, що ця тема неприємна для гостя, Василь Захарович перевів розмову на інше.

Петро пробув у них два дні. Протягом цього часу Ольга не відходила від нього. Це впало в очі братові. Та коли він через певний час побачив їх разом у місті, то вирішив серйозно поговорити із сестрою.