Мабуть, це також було однією з причин, чому батько не хотів відпускати дівчинку на хутір. Та час минав, сестри помирилися, вибачившись одна перед одною. І сьогодні Ганна-Софія крокувала разом із бабусею вулицею хутора.

5

За вікном трамвая будинки змінювали один одного, створюючи рівні лінії. Ганна-Софія почала згадувати розповіді бабусі. Хоча це було надзвичайно давно, та пам’ять відтворювала все до найменших подробиць, мов це відбувалось учора. Спогади складали в один рядок накопичене впродовж багатьох років те, що вона будь-коли чула про родину Елу.

У який час представники родини Елу поселилися на хуторі Тихому, ніхто не пам’ятав; напевне, давно. За багато років сусіди спостерегли, що Елу – трохи дивні люди, не такі, як усі. Тому ними цікавилися всі, і не тільки на хуторі, а й у навколишніх селах. Займалися вони, як і всі, господарством, а ще плели з верболозу кошики. Спочатку в них були якісь чудернацькі імена. Та згодом дочки з родини виходили заміж за місцевих хлопців, а хлопці одружувались із хуторянськими дівчатами, народжували дітей і називали їх звичайними іменами. Тільки прізвище викликало подив у приїжджих.

Жили Елу завжди скромно, спілкувалися із сусідами мало, і навіть ті, хто йшов із дому в прийми, з часом майже не родичалися поміж себе. Так тривало з покоління в покоління. Останні Елу, ровесники бабці, довго не мали дітей. Та от у зрілому віці вони народили дівчинку, яку назвали Надією. Дівча росло красиве, розумне й працьовите, але трохи дивакувате. Не один парубок заглядався на неї, та вона не вподобала собі жодного. Як не сваталися до Надії хлопці, усі отримували відкоша – гарбуза. Так і минав рік за роком.

На деякий час дівчина взагалі перестала показуватися на людях. Та ось одного дня підірвала хутір новина. Надя народила хлопчика. Усі були шоковані: коли, від кого?… І настали для Елу важкі часи. Лише лінивий не обливав родину брудом. Згадались і старі образи, особливо постаралися колишні «женихи-невдахи», хоча на той час усі вже мали дружин і дітей. Хутір гудів, слова зневаги сипалися звідусіль. Лише кілька людей підтримали Елу.

Цей удар надзвичайно сильно вразив родину. Надіїні батьки впродовж року, не знісши ганьби, померли. А дівчина самотужки виховувала сина. Мирон – так назвали малого – поволі підростав. Хлопчик був розумний та кмітливий, але завжди тримався осторонь від інших дітей.

Надії було дуже важко виховувати сина. Згодом хуторяни, усвідомивши свою провину в смерті старих Елу, вирішили допомогти жінці. Почали її вмовляти вийти заміж за будь-кого, аби в дитини був батько. Спочатку вона пропускала їхні слова повз вуха, а потім задумалася, адже вода точить камінь.

Врешті-решт Надя вийшла заміж за чоловіка із сусіднього села. Звали його Іваном. Був він удівець без дітей. І чоловік ніби непоганий, роботящий. Правда, мав одну ваду – любив добряче випити. Спочатку жили вони добре. Іван із любов’ю ставився і до жінки, і до п’ятирічного пасинка. А Мирон потроху підростав. Ніби дитина як дитина, але згодом люди почали помічати дивацтва.

От піде Мирон чи то на риболовлю, чи то в ліс по гриби – ніколи не повертається з порожніми руками. Сусідські хлопці в тому самому місці рибу ловили або гриби шукали – не зловили, не знайшли, а Мирон і риби наловить, і назбирає повну торбу грибів.

Якось вирішили хлопчаки провчити його. Пішли тихцем за Мироном на озеро, почекали, поки витягне першу рибину, і вигнали з насидженого місця, а самі позакидали вудки й чекають на вилов. Мирон пішов на інший бік озера й далі ловить карася за карасем, а хлопці не ловлять. Вони знову прогнали Мирона й зайняли місце, а хлопець перейшов подалі, і в нього риба клює, а в хлопців ні. Так повторювалося кілька разів. Зрештою розбишаки почимчикували додому й дали хлопцеві спокій.

А спостережливі сусідки зауважили. Бува, на небі хмари, дощ періщить, а Надя виносить сушити білизну. Усі ховаються від зливи, а вона розвішує випране на подвір’ї. І справді за якийсь час сонечко на небі сяє, а за хмарами й слід простиг. Або ж навпаки: сонце пече, усі вийшли в поле, а Надії немає. Почали працювати, аж тут дощ як уперіщить, додому всі прийшли мокрі, мов хлющ, а вона суха-сухісінька.

Люди між собою говорили, що це недобре, що Елу знаються з нечистим. Ці чутки дійшли до Івана. Він і так щодня приходив додому п’яний, кричав на жінку й пасинка, а то ще й руки почав розпускати. Один раз побив малого, потім – вдруге. Надія не втручалася в дії чоловіка. Так тривало кілька місяців. Та от одного дня по Тихому поширилася новина: Іван до напівсмерті побив Надю. Зранку її без пам’яті побачила сусідка. Мирон мовчки сидів над нею. Жінка забрала Надію з хлопцем до себе й покликала бабцю Віру. Віра Петрівна запропонувала переночувати наступну ніч у неї, та Надя навідріз відмовилася й разом із сином пішла додому. Бабця Віра розповідала, що за весь час Мирон не пустив ані сльозинки.

Наступний ранок приголомшив селян. На паркані Елу хуторяни побачили коло з верболозу, угорі якого був прикріплений дерев’яний хрест. Та наступна новина вразила ще більше – помер Іван. Гомоніли, чи може молодий чоловік, котрий нічим ніколи не хворів, отак раптово піти в домовину. Поширилися чутки, що Мирон його вбив. Та лікар із міста заявив, що Іван помер сам, від невідомої хвороби. І все. Однак люди ще довго обговорювали цей випадок і не вірили, що тут обійшлося без Миронових чарів.

Минав потроху час, а коло продовжувало висіти на паркані. Згодом на колі з’явилася вирізана з дерева лялька. Сусіди почали звертати увагу на те, що коло змінює своє положення: то хрест піднімається догори, то лялька. Побачили закономірність, що якщо хтось помирає – хрест опиняється зверху, народжується дитина – лялька. А коли нічого не відбувається, хрест і лялька висять із різних боків горизонтально.

Тож селяни, щойно прокинувшись, прямували дивитися на коло Елу. Воно ніколи не помилялося. Усі розуміли, що крутить його Мирон, але звідки він знає, що відбувається на хуторі, не вийшовши з подвір’я, не розумів ніхто. Серед хуторян знаходилися цікаві, що чергували вночі, щоб заскочити хлопця за налагодженням кола. Та всі спостереження оберталися невдачею: комусь не вистачало терпіння, хтось засинав. Правда, були й такі, які клялися й били себе в груди, розповідаючи, що бачили, як коло крутилося саме.

З часом люди звикли до кола Елу, і споглядання за його рухом стало щоденною традицією для хуторян.

Спершу не раз коло Елу зривали парубки. Однак наступного ранку на паркані висіло таке саме. Бешкетники і викидали коло в озеро, і навіть спалювали, та зранку воно висіло на місці.

Багатьом хуторянам це змагання набридло, тож загалом люди вирішили не акцентувати уваги на колі Елу – мовляв, висить, то хай собі висить. Однак знайшлися й заповзяті поборники знищення оповісника. Так, один парубок на ймення Місько не здавався довго. Аж до того дня, коли після чергового спалення кола Елу над хутором здійнялася гроза й блискавка вдарила у височезну тополю на його подвір’ї, яка розкололася навпіл. Одна половина дерева згоріла дотла, а друга впала біля хати, у якій жив Місько з батьками й шістьма молодшими братами й сестрами.

Після цього випадку коло Елу, як його називали в Тихому, ніхто не зачіпав. Згодом хуторяни звикли щоранку відвідувати обійстя Елу й дивитися, чи помер хто, чи народився. А от коли в один день були народження дитини й похорони, то коло на півдні тримало одну позицію, а на півночі – іншу. Селяни в таких випадках між собою шепотілися: «Оце сьогодні крутнулося коло Елу».

Цікаво також було, як поводитиметься коло, якщо помре двоє людей або народиться двоє немовлят. Та цього ніхто не дізнався, тому що хутір був невеликий, тож таких випадків за цей час не траплялося.

У перший день перебування на хуторі Тихому Ганна-Софія побачила коло Елу. Наступного дня вона познайомилась і з Мироном. Хлопець приніс бабусі Вірі якісь трави. Старенька часто просила його назбирати зілля й за це завжди пригощала смаколиками. Найбільше Мирон любив халву.