Дуже непомітно пролетів перший день Ганни-Софії в Тихому. Наступного дня бабця повела дівчинку знайомитися з хутором.

– Хутір у нас справді тихий і невеликий, зо два десятки дворів, – почала розповідь старенька, пропускаючи поперед себе внуку.

– А де люди швидше жили: на хуторі чи в селі? – запитала дівчинка.

– Одні кажуть, що на хуторі, інші – у селі. – Віра Петрівна хитро всміхнулася. – Ось дотепер і сперечаємося, хто з нас старший та головніший.

Вони повільно йшли вуличкою, подекуди зустрічалися хуторяни. Усі чемно віталися з бабцею й нишком зацікавлено розглядали Ганну-Софію. Деяким людям бабця Віра лише відповідала на привітання, з іншими перекидалася кількома словами.

Ганна-Софія уважно роздивлялася хатинки, що були майже однакові – біленькі та під солом’яними стріхами.

На вулиці було гамірно. На одному подвір’ї кудахкали кури, рохкали свині, на другому – голосно мукала корова, докучливо нагадуючи господареві, що її вже час гнати випасатися, на третьому – ґиґотіли гуси, і на додачу все це змішувалось із валуванням та скавчанням собак у кожному дворі.

Дівчинка пильно розглядала все, багато речей вона бачила вперше. Та несподівано до ноги Ганни-Софії хтось доторкнувся, вона навіть відскочила вбік із переляку. Однак це був велетенський кіт, що прийшов таким чином привітати її.

– От рудий. От чортяка, – вдавано сердито крикнула бабця, – а я думаю, де він подівся. Ану мерщій додому, мишей ловити! – І, звертаючись до онуки, продовжила: – Признав у тобі господиню.

– Бабусю, це ваш кіт? – здивовано запитала дівчина.

– А чий же. Бачиш, якого «кабана» вигодувала, – і вона махнула на кота лозиною, що тримала в руці.

Кіт усе зрозумів і чкурнув до хати.

Бабуся й Ганна-Софія вирушили далі. Але раптом до них підбіг надзвичайно великий чоловік, узяв дівчинку на руки й кілька разів підкинув – вона й незчулась, як опинилась у повітрі. Аж бабуся зойкнула від страху за внучку. Та чолов’яга акуратно впіймав дівчинку, обійняв і поставив на землю. Вона навіть не встигла серйозно злякатися.

– Йване, ти чого мені дитину лякаєш? – кинула бабця.

Та велетень її не почув, у відповідь ставлячи свої запитання:

– Це Софійчине дівчисько?

Дівчинка не одразу й зрозуміла, що мав на увазі чоловік.

– Так, це донька Софії.

– І як ця краля називається?

«Судячи з усього, цей великий дядько – веселун», – подумала Ганна-Софія, але вголос назвала своє ім’я:

– Ганна-Софія.

Чоловік аж присвиснув:

– Серйозно. А я просто Йван, хоча ні, офіційно вуйко Йван, – і, задоволений своїм жартом, голосно розреготався.

Бабця також усміхнулась і пояснила:

– Дядько Йван – двоюрідний брат твоєї мами. Вони разом до школи ходили. Інколи в дощ, коли було болото, він її навіть на плечах носив.

– Та що там носити, вона була легка, як пір’їнка. – Тут чоловік раптом став серйозним і промовив: – Гарна людина була твоя мама, хай їй земля буде пухом, – і при цьому перехрестився.

Виникла якась незручна тиша. Бабця вирішила перервати її й запитати у вуйка Йвана:

– Що там сьогодні коло?

– Та, слава Богу, уже кілька тижнів не піднімає хреста. – Чоловік знову перехрестився.

– Ходімо ми далі. – Бабця взяла онуку за руку.

– Та й мені треба бігти, потім зайдете до мами, – чи то запитував, чи то просив велетень і, звертаючись до Ганни-Софії, продовжив: – А ти дивись, якщо хтось образить, одразу до мене. А ще краще одразу їм кажи, що ти племінниця Йвана. Ніхто й пальцем не зачепить.

Чоловік по-змовницьки підморгнув дівчині й побіг далі.

– От жартун, зовсім не змінюється. Який був хлопчаком, такий і залишився. А в самого вже четверо дітей.

– А що це він говорив про свою маму? Хто вона?

– Я тобі вже казала, що Йван – двоюрідний брат мами, а ми з його матір’ю рідні сестри.

– Бабуню, а чому ти про неї мені ніколи не розповідала?

– Та для чого розповідати. Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Якось зайдемо до неї на гостину.

Бабуся махнула рукою: мовляв, пішли далі. Певний час на їхньому шляху ніхто не траплявся. Та от біля одного подвір’я вони побачили кількох людей, які щось голосно обговорювали. Бабця з онукою підійшли ближче.

Ганна-Софія зупинилася. Тільки тепер вона побачила колесо, що висіло на тополі. Дівчина підійшла ближче й почала його розглядати. Коло було сплетене з лози. З одного боку був причеплений хрест, з другого – невелика, вистругана з дерева лялька. Софійці стало трохи моторошно, вона обернулася, поглядом шукаючи бабцю, і почула поруч голос:

– Я тут, не бійся.

– Я й не боюсь, – ображено відповіла дівчинка й запитала: – А що це?

– Це коло Елу.

– Коло Елу… Я багато чула про нього. Для чого воно?

– Воно щодня повідомляє людям, чи хтось народився на хуторі чи помер. – Випереджаючи наступні запитання, бабця продовжила: – Якщо коло повернулося так, що зверху хрест, то хтось помер. А якщо згори лялька – чекай народження дитини.

– А сьогодні? – запитала Софійка.

– Сьогодні немає ні померлих, ні народжених. Бачиш – і хрест, і лялька стоять горизонтально.

Лише тепер зрозуміла дівчинка, про що розмовляли бабуся з вуйком Йваном.

– А хто це придумав і навіщо? – запитала Ганна-Софія.

Бабця на хвильку задумалася, окинула поглядом людей, що стояли поруч (вони вже не гомоніли, а прислухалися до їхньої розмови) і відповіла:

– Ходімо, удома все розповім.

І вони вирушила назад до бабусиної хатини. По дорозі таки зайшли до Йванової матері. Звали її Мариною. Вона геть зовсім не була схожа на бабусю: трохи старша за Віру Петрівну й надзвичайно худа жінка. Старенька дуже добре прийняла їх.

– Нарешті ти привезла дівчинку, – дорікнула господиня Вірі Петрівні. – Ох, як схожа ти на маму…

Ганна-Софія відчула, що бабця трохи напружилася, та Марина якось сумно подивилася на неї й на мить заплющила очі, мов подаючи сестрі знак.

– Хочеш, щось цікаве покажу? – і, не чекаючи відповіді, пішла до невеликої будівлі біля хати.

Дівчинка подивилася на бабцю. Та кивнула на знак згоди.

– Іди, звичайно.

Коли пані Марина відчинила двері й вони зайшли в приміщення, дівчина зойкнула. Величезна кімната була заповнена травами та квітами, деякі з них були засушені, інші – зовсім свіжі, частина зілля лежала на полицях, котрісь пучечки звисали просто зі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, а на ньому були складені в акуратні рядки наповнені різнокольоровою рідиною слоїчки.

– Оце так! – вражено вигукнула Ганна-Софія.

Звичайно, у бабці дівчинка також бачила кілька жмутків трав та настоянки. Але щоб стільки…

– Тут є ліки від багатьох хвороб, – задоволена справленим враженням, заговорила бабуся Марина.

– І що, ви всіх на хуторі лікуєте?

– Не тільки, – усміхнулася жінка, – буває, навіть із міста приїжджають.

– А в мене батько також лікар, – похвалилася дівчинка.

– Я знаю, – відповіла жінка, – та я не лікар. Людина повинна лікуватися сама. Я ж даю їй тільки той шматок природи, який допоможе.

Ганна-Софія та Віра Петрівна трохи погостювали в пані Марини й повернулися додому. Лише багато років потому дівчина дізналася, чому бабця не розповідала про сестру. Виявляється, коли в матері померла перша дитина, жінка повернулася на хутір розвіяти сум. Якось до них завітала бабусина сестра, яка знала про мамину біду. Пані Марина попросила маму лягти на ліжко, а потім якоюсь травою довго водила по животі, час від часу опускаючи її в якусь рідину. Пізніше підвелася й вийшла з хати. Наступного дня вона повідомила Вірі Петрівні, що народжувати Софії більше не можна, бо буде велика біда. Бабця розказала про цей випадок зятю, та Василь Захарович лише махнув рукою. Про пророцтво згадали вже тоді, коли сталася ця «велика біда». А Марина після похорону підійшла до своєї сестри й прилюдно сказала:

– Я ж попереджала…

Після того сестри не розмовляли кілька років. Бабця й так не могла собі пробачити смерть доньки. Василь Захарович її заспокоював, що це звичайний збіг. Як без серйозного обстеження, аналізів сільська жінка з незакінченою початковою освітою могла передбачити такий результат?