Ганна-Софія поволі підвелася, кинула погляд у напрямку Янівського цвинтаря, біля якого вона колись народилася й прожила свої щасливі дитячі роки. На певну мить вона затрималася, неначе хотіла перелетіти поглядом через колії, будинки та величезну промислову зону й подивитися, як зараз виглядає їхній колишній невеликий будиночок. Але цього вона не змогла побачити, та й добре, бо вже кілька років на місці її будинку бовваніла багатоповерхівка, а це завдало б жінці щемкого болю. Новобудова немов розтоптала і будинок, і невеликий садок біля нього, неначе спеціально знищила й стерла навіть маленькі деталі, за які могла зачепитися пам’ять, щоби відтворити картину минулого.

На Янівському цвинтарі поруч поховані син Остап та чоловік Дмитро – частинки її душі. Колись жінка бувала там часто. Спочатку чи не щодня, а згодом трохи рідше. Потім настав час, коли самотужки доїхати не могла. Просила внуків. Але це бувало рідко, та й то здебільшого на свята. Адже таке життя настало, що всі заклопотані, не мають часу.

Трамвай задеренчав, мов підганяючи стареньку. Ганна-Софія не без проблем, з допомогою молодого чоловіка зайшла в салон та сіла на одне з передніх сидінь. Усередині вагону майже нічого не змінилося. Ті ж крісла, пофарбовані в той самий колір, як і багато років тому.

Трамвай, не кваплячись, мов видивляючись, чи не змінилося щось навколо під час його відсутності, вирушив згідно зі своїм маршрутом.

3

У вагоні Ганна-Софія, щось згадавши, почала нишпорити по кишенях. Вона витягла пенсійне посвідчення, розгорнула, наче хотіла переконатися, що це саме її документ. З фотографії на неї дивилася трохи здивована жінка років 50–55. Тепер важко було повірити, що це вона. Ганна-Софія згорнула книжечку й тримала в руці, мов хтось міг засумніватися, що жінка пенсійного віку, й оштрафувати за відсутність квитка.

Ганна-Софія зручно вмостилася в кріслі, що було холодне, як лід. Та це її не засмутило.

Трамвай їхав якось неохоче. Ось знову зупинився, сіпнувся. Наче всіма своїми діями показував, що незадоволений, що його розбудили так рано, та ще й примушують працювати у вихідний день. Згодом, трохи поміркувавши та обережно перебираючи рейки, поважно попрямував уперед. Так само неквапом, боячись щось пропустити або переплутати, Ганна-Софія приготувалася до своєї подорожі, але незчулася, як поринула в спогади.

З’явилася вона на світ у далекому 1924 році, аж страшно подумати. Батько її був корінним львів’янином, лікарем. Ганна-Софія була єдиною його дитиною, до того ж пізньою.

Василь Захарович весь час віддавав роботі та науці. Своїх діда й бабу, батькових батьків, Ганна-Софія бачила лише на світлинах. Вони померли, коли Василь Захарович був іще зовсім молодим, залишивши його та значно молодшу сестру Ольгу. Вони жили вдвох. Минав час, Ольга підростала. На відміну від Василя Захаровича, котрий був невисокого зросту та трохи сутулуватий, як його мама, Ольга пішла в батькову родину й виросла статною й красивою. Брат, як міг, заміняв їй батьків. Багато в чому дуже вдало. Ольга добре вчилася, знала кілька мов. Та характер у неї був непростий, як тоді казали – «хлоп у спідниці». Ще зі школи вона бавилася виключно з хлопцями, до того ж не раз дававши то одному, то іншому прочуханки. І навіть коли подорослішала, дівчину мало цікавили сукні та реверанси. Вона надавала перевагу велосипедам та м’ячам. А по деревах лазила краще за всіх сусідських хлопчаків на вулиці. Багатьох цих речей вона навчила й свою племінницю.

Хатню роботу Ольга виконувала неохоче. У родину приходила сусідка, що допомагала по хазяйству. Однак жінка зістарилася й вже не могла поратися в господарстві. Тож постало питання піклування про сім’ю самотужки. Деякий час хатні обов’язки були покладені на Ольгу. Та вже за кілька днів стало зрозуміло, що вона не може їх виконувати й треба змінити цей стан речей.

Таким чином у домі з’явилася мама. Вони з подругою приїхали до міста в пошуках роботи. Саме її подруга й мала працювати в батька. Мама прийшла за компанію. Та коли Василь Захарович уперше її побачив, його реакція була неперевершена. Як пізніше любила повторювати Ольга:

– Наш беземоційний Василько дивився такими очима, що подруга Софі (так вона називала маму) усе зрозуміла й мовчки вийшла на вулицю.

Тихий та врівноважений чоловік також сподобався Софії. А оскільки Василь Захарович був людиною не тільки науки, а й діла, то за кілька місяців вони одружилися.

Ольга спочатку була категорично проти цього шлюбу. Вона робила капості мамі, обмовляла її перед братом. Та з часом зрозуміла, що надаремно, у неї нічого не вийде. Тим більше, що батьки вже чекали дитину. Не Ганну-Софію. У подружжя мав народитися синок, та, на жаль, під час пологів помер. Ця біда дуже зблизила маму й Ольгу. Остання й допомогла матері пережити трагедію. Жінки стали близькими подругами, ділилися найпотаємнішими думками. І тепер у будь-яких суперечках Ольга ставала на бік подруги.

Пізніше мати знову завагітніла. Народилася Ганна-Софія. Та жінка під час пологів померла. Ось так крутнулося коло Елу.

Раптом вагон різко загальмував, перервавши спогади Ганни-Софії. Наша героїня уважно вдивлялась у вікно, пригадуючи, як раніше ходила цими вулицями. Мало що й змінилося відтоді. Жінка-водій якимось металевим і не дуже приємним голосом оголосила зупинку. Оголошення прозвучало двічі, ще й англійською мовою. Несподівано старенькій стало смішно, тільки під кінець промови вона зрозуміла, що це запис. Ось чому так здивував її голос, що називав зупинки та оголошував інструкцію, як поводитися, виходячи з трамвая.

Двері зачинилися, і вагон зі скрипом попрямував далі, повернув біля ринку, і за якусь мить Ганна-Софія побачила церкву Ольги та Єлизавети. Вона пильно придивилася до споруди, бо надзвичайно давно не бачила її спереду. Та церква майже не змінилася. Жінка уважно розглядала вулицю за склом трамвая в надії побачити вікна своєї квартири. Однак не встигла. Храм затулив панораму, і Ганна-Софія згадала легенду про те, що цісар Франц-Йосип побудував цей собор, щоб заступити греко-католицьку катедру святого Юра. А можливо, це зовсім і не легенда. Тепер про це не дізнається ніхто.

Трамвай рушив далі, і Ганна-Софія зі здивуванням побачила новий будинок, який виріс нещодавно поруч із її домом. З вікон цієї споруди не було видно. Вона вибивалась із ландшафту середмістя й різала око. Те, що не доробив колись цісар, здійснили інші – сучасні будівничі. Хоча, може, вона вже стара й нічого не розуміє, та в неї складалося враження, що цей шестиповерховий будинок спотворює загальну архітектурну картину. Здавалося, що цю будівлю якийсь могутній велетень переносив з одного спального району Львова (скажімо, Рясного) в інший, – Сихів, – та по дорозі, саме в цьому місці, утомився й поставив її на землю. А потім чи то забув, чи то відволікли його важливіші справи. Та він обов’язково повернеться й забере будинок звідси.

Далі перед Ганною-Софією промайнув пам’ятник Степанові Бандері. Жінка знову поринула в спогади. Батьківський дім вона пам’ятала до дрібниць. Він був невеликий і надзвичайно затишний. У дитинстві вона дуже любила свою кімнату, у якій гілки вишень із саду стукали у вікна й дівчинка могла ласувати ягодами, навіть не виходячи на вулицю. Кімната взагалі розташовувалася начебто між дерев, адже батько добудував її пізніше, коли Ганні-Софії виповнилося два роки. І, як розповідала Ольга, наказав майстрам, щоб ті не пошкодили жодного дерева.

Після смерті матері батько ще більше занурився в роботу. Донька практично його не бачила. Дівчинкою опікувалась Ольга. Вона стала хрещеною матір’ю Ганни-Софії та намагалася замінити рідну неньку. Треба сказати, що тітка також дуже важко пережила смерть братової.

Дитинство Ганни-Софії було, як зараз люблять казати, безтурботним. Звичайно, на всьому залишила свій темний слід смерть матері, але батько та тітка робили все від них залежне, щоб дитина відчувала й згадувала цю біду якомога рідше. Ольга стала найкращою подругою для дівчинки. До маленької часто навідувалася бабуся Віра, мамина мама. Старенька жила далі від Львова, на невеликому хуторі, який називався Тихий.