Одного вечора Василь Захарович покликав Ольгу до себе в кабінет, і вони там довго розмовляли. Коли батько виходив із кабінету, Ганна-Софія почула останню фразу Василя Захаровича:

– Я, звичайно, прийму будь-яке твоє рішення. Ти доросла самостійна людина.

Лише через якийсь час Ганна-Софія дізналася, що сталося того вечора. Батько просто застерігав сестру, що Петро, можливо, не зовсім та людина, яка потрібна Ользі. Та переконати її було неможливо. Ольга перший раз у житті по-справжньому закохалася. Так, звичайно, вона мала залицяльників та прихильників, але зараз відбувалося зовсім інше – це була любов дорослої жінки.

Петро почав приходити до них на гостину, тоді вони з Ольгою вибиралися на прогулянку. Інколи брали із собою й Ганну-Софію. Дівчинка також симпатизувала хлопцеві. Він був балакучий, умів захопливо розповідати веселі історії, з яких дівчата щиро сміялися.

Зрештою літо безслідно розчинилося в осінньому львівському тумані й затяжних дощах. Тогорічний жовтень виявився особливо мокрим і плаксивим, неначе закутав місто сірою непробудною мрякою, поливаючи водою все і вдень, і вночі. Осінь немов мстилася людям за винятково спекотне літо, якому вони нещодавно так раділи.

У ці осінні дні сім’я Ганни-Софії дедалі частіше збиралася вдома. Зазвичай бажаним гостем був Петро. Василь Захарович також прихилився до хлопця, і вони не раз надовго засиджувалися за шахами в лікаревому кабінеті. Ольга вдавано сердилася.

Петро також прив’язався до членів лікаревої родини. Згодом він почав розповідати про себе. Виявилося, що хлопець три роки провчився в «Політехніці». Але за участь в українській студентській організації його виключили. З властивим гумором він розповідав про це.

– Та і яка там організація, радше група. Таких груп багато. Десятеро хлопців збиралися вечорами, читали вірші українських поетів, деякі з них ознайомлювали друзів із власною творчістю. Сперечалися стосовно питань історії. Наприклад, що призвело до втрати державності часів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки й тому подібне.

– І що, вас упіймали? – запитала Ганна-Софія.

– Та ні, такі зібрання безневинні, їх важко пов’язати з антидержавною діяльністю. Ну, зібралися студенти, про щось говорять… Головне, щоб зрадника не було. Тут була інша історія. До річниці нашої групи вирішили створити газету. От мене та ще двох товаришів із цією газетою й упіймали…

До Нового року вони ще не раз збиралися разом у вітальні. Слухали здебільшого Петра. Він розповідав про історію України, боротьбу за її незалежність. Побачивши, що всі з цікавістю слухають його розповіді, а Василь Захарович навіть складає графік роботи таким чином, щоб бути присутнім під час їхнього, як вони називали, «чаювання», хлопець почав приносити книги та газети.

Так Ганна-Софія відкрила історію України. Цим предметом вона раніше не цікавилася. А тепер зачаровано слухала книгу «Націоналізм» Донцова й праці братів Міхновських. Петро розказував їм про ОУН та її діяльність, убивства активних організаторів та учасників «пацифікації» Тадеуша Голувка та Броніслава Перацького. Звичайно, дівчина чула про замахи, організовані ОУН, але тепер вона подивилася на ці події з іншого боку.

Петро був гарним оповідачем. Він змальовував події настільки детально та в особах, що складалося враження, наче сам був присутній при них. Він розповідав, скільки українців сидять у польських тюрмах. І не тільки чоловіки, а й жінки. Це надзвичайно вразило Ганну-Софію.

Під час однієї з таких розмов Василь Захарович сказав:

– Звичайно, ці люди герої. Перед ними потрібно стати на коліна. Але що дає така самопожертва? Нічого ж не змінюється.

– Ні, ви не праві, – якось аж із притиском відповів Петро, – люди змінюються, змінюється свідомість. Заарештовані навіть у тюрмі захищають свої права. Ось нещодавно дістали дозвіл розмовляти в суді українською мовою. Скільки українців відчули себе українцями після цього?

Під час наступних відвідин хлопець приніс давню зачитану газету і, звертаючись до членів родини, промовив:

– А це в продовження нашої розмови. Самопожертва не була марною. Це польська газета «Просто з Мосту». В одній зі статей поляки пишуть: «Ми, польські народовці, зобов’язані найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе й бореться за своє право на життя…»

Петро повільно, насолоджуючись, прочитав усю колонку.

– Бачите. Свідомість змінюється не тільки в нас, а й у самих поляків.

Ці вечори Ганна-Софія часто згадувала впродовж життя. Їй було добре й затишно в рідному домі, поруч із найріднішими людьми.

Ще їй згадалося, як одного дня Петро прийшов у новенькому костюмі з величезним букетом квітів. Цей день вніс великі зміни в їхнє життя. Хлопець прийшов освідчуватися Ользі й просити Василя Захаровича віддати сестру за нього. Батько трохи зніяковів, але, опанувавши себе, дав благословення.

Через місяць після Нового року зіграли весілля. Молодята пішли жити до Петра, у батьківську квартиру.

7

Ганна-Софія упіймала себе на тому, що читає рекламні наліпки на кабіні водія. Там був зображений маршрут трамвая, а обабіч ряботіли невеликі рекламні оголошення. Одні запрошували на заняття бальними танцями, інші пропонували ремонт комп’ютерів. Та серце її збентежила фотографія юного хлопця у військовій формі та напис: «ДО НАС ПРИЙШЛА ВІЙНА. МИ ПОВИННІ БУТИ СИЛЬНИМИ». Жінка ніколи не думала, що в житті її знову наздожене оте страшне слово «ВІЙНА». Але доля розпорядилась інакше.

Уперше ВІЙНА прийшла до Ганни-Софії також несподівано. Хоча ні, про неї тоді багато говорили, писали в газетах. Але люди не зважали на розмови, надіялися на краще. Адже багато хто ще пам’ятав Першу світову, про яку нагадували інваліди, що просили милостиню, лякаючи перехожих куксами ніг та рук.

І ось історія вкотре зробила новий виток, знову принесла горе на нашу землю, трохи не дочекавшись сімдесятирічного ювілею. Шістдесят дев’ять років лихо оминало наші землі. Хоча її сина, а також дітей десятків тисяч матерів забрала не наша війна. Війна в Афганістані. Чужа, далека, дивна війна. Війна-привид, якої ніби й не було. Війна, що залишила по собі довжелезний чорний шлейф смертей.

У далекому 1939 році для людей водночас змінилося все: шкереберть полетіли плани, мрії, сподівання. Осіннім вихором до кожного галичанина прилетіла приголомшлива звістка: почалася війна. Це сталося 1 вересня.

Та вересень 1939 приніс людям іще один сюрприз. Сильними, не характерними для цього періоду північно-східними вітрами немовби «надуло» у Львів Червону армію. Відтоді багато людей із ностальгією згадували польську владу, не знаючи, чого чекати від нових північних гостей. Менш ніж за рік вони наробили у Львові стільки бід, що можна було лише дивуватися, звідки беруть енергію. Львів’яни жили і під австрійською владою, і під польською, але таких звірств, які чинили «совєти», не зазнавали ніколи. Це було мов страшний сон. Найкращі кадри НКВС у вже сформованих традиціях тільки на Галичині розстріляли понад десять тисяч політичних в’язнів, що кинули в тюрми.

Тож коли у Львів зайшли нацистські війська, багато корінних мешканців зустрічали їх як визволителів. Цим фактом не раз дорікала старому місту радянська система.

Саме в цей час у житті Ганни-Софії сталася ще одна велика біда. У неї померла бабця Віра.

Перед тим ніщо не віщувало лиха. Старенька частенько навідувалася до них, та й дівчина проводила канікули на хуторі. Батько неодноразово пропонував бабусі переїхати до них у Львів. Тим паче, зараз звільнилася кімната. Але старенька не погоджувалася на переїзд, сказавши одвічну фразу: «Я там народилася, там і помру». Тоді й батько, і Ганна-Софія поставилися до цих слів звичайно. Але згодом, після похорону, ця фраза часто приходила дівчинці на згадку, спричиняючи пекучі сльози.

Тим часом Ганна-Софія та Василь Захарович продовжували жити удвох. Ольга з Петром ще до приходу Червоної армії поїхали у Відень, там і залишилися. Як з’ясувалося, в Австрії вони вступили в ОУН. Повернулися в місто разом із німцями. 30 червня, у неділю, подружжя було присутнє під час проголошення Акту відновлення Української Держави. Увечері завітали на гостину до брата та провідали племінницю.