Лікар пішов своєю дорогою, а батько так і залишився стояти посеред тротуару.

8

Життя за німців було трохи спокійнішим. Ганна-Софія закінчила школу. Планувала вступати на медичний факультет університету, та гітлерівська влада закрила його. Натомість окупанти відкрили медичні фахові курси, які дівчина зрештою й закінчила.

Батько виявився правий і щодо нової влади, і щодо нацистів, які спочатку трохи позагравали з українцями, давши їм якісь надії на незалежність і свободу, та зрештою впровадили жорстку окупацію.

Одного вечора, важко дихаючи, прибігла Ольга. Довго не могла вимовити й слова. Лише трохи заспокоївшись, промовила:

– Петра заарештували.

– Хто? – поставила недолуге запитання Ганна-Софія.

– Хто? Німці.

Батько з донькою, як могли, заспокоювали Ольгу. Вона залишилася ночувати в них. А зранку побігла по установах шукати можливостей знайти чоловіка. Так тривало приблизно тиждень.

Та якось до неї прийшли друзі Петра. Це сталося вночі. Хтось тихо постукав у двері. Батько не спав, працював у кабінеті, тож відчинив двері. Перед ним стояли два чоловіки. Вони привіталися та попросили покликати Ольгу, щоб поговорити з нею. Батько запитав у відвідувачів:

– Ви знаєте, котра година? Яка Ольга? Приходьте завтра зранку й поговорите.

– Це питання життя й смерті. Ми від Петра.

Батько ширше відчинив двері та впустив гостей у дім. За кілька хвилин прийшла Ольга, а за нею й Ганна-Софія.

– Що з Петром? – запитала жінка, навіть не привітавшись. – Він живий?

– Петро живий, але він із кількома товаришами втік із тюрми. Його шукає поліція.

– Де він? – запитала Ольга.

– У надійному місці. Ми прийшли за вами, бо вам також загрожує небезпека. Вони знають, що ви є членом організації. А під час втечі хлопці зарізали двох вартових. Тож усіх здійняли на ноги. Якщо знайдуть утікачів, одразу розстріляють на місці.

За кількадесят хвилин Ольга зібралася, обняла брата, потім племінницю, поцілувала обох, різко повернулась і вийшла з будинку в темну ніч. Мабуть, не хотіла ятрити серце довгими прощаннями. Незнайомці швидко пішли за нею, та батько встиг запитати в котрогось із них:

– А далі куди?

– Куди? У ліс. До наших.

Ще деякий час через вікно було видно їхні тіні, та за кілька секунд ніч заховала їх у темряву. Родичі не знали в той момент, що побачаться тільки раз після війни. Ця зустріч триватиме кілька годин.

Під час окупації Василеві Захаровичу кілька разів незнайомі люди приносили звісточки від Ольги та Петра. Вони воювали в УПА.

Але час не стоїть на місці. Війна тривала на всіх фронтах, радянські війська долали нацистів. Приблизно в середині літа 1944 року до Львова знову прийшла Червона армія. Радянські окупанти вирішили зупинити вільнодумство галичан. Вони розпочали з того, що забрали в армію без будь-якої підготовки тисячі чоловіків і кинули їх на фронт.

Також совєти заборонили греко-католицьку церкву, заарештувавши Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого. Почались облави на націоналістично налаштованих людей. Львів’яни в перший час появи «визволителів» узагалі боялися виходити на вулицю. Однак люди звикають до всього. Особливо тоді, коли не можна нічого змінити.

От і їхня невелика сім’я, як і тисячі інших родин, призвичаїлася до життя в умовах тоталітарної системи. Василь Захарович продовжував працювати в лікарні. Туди ж влаштувалася й Ганна-Софія.

9

Вагон трамвая, укотре зупиняючись, заспівав скрипучу пісню. Зараз, у цей ранковий час, у неділю, зупинка біля «Політехніки» була порожньою. Зазвичай тут сідало багато молодих людей. Вони з шумом та сміхом, мов ріка, вливалися в салон і заповнювали кожен куточок вільного простору. Двері за допомогою пасажирів зачинялися, і трамвай вирушав далі. Так було з року в рік. І Ганна-Софія, котра їздила цим маршрутом більш ніж половину сторіччя, зробила висновок, що з роками студенти не змінилися. Єдине, що відрізняло їх, це одяг, зачіски, аксесуари. Але загалом вони були дітьми, що звільнилися від контролю батьків та школи і з величезним оптимізмом дивилися в майбутнє. У цей момент студенти переживали найщасливіший відрізок свого життя.

У дворі «Політехніки» Ганна-Софія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром. І цей день вона запам’ятала до найменших подробиць…

Був початок осені. До Ганни-Софії прибігла подруга Іванка й запропонувала прогулятися. Дівчина вже кілька днів світилася від щастя. Її хлопець Василь, з котрим вони давно зустрічалися, освідчився їй. Софія раділа за подругу.

І от в той день Іванка, не заходячи в будинок, підійшла до вікна Ганни-Софії й удавано жахно запитала:

– Ти що зараз робиш?

– Так, нічого, – відповіла дівчина, відкладаючи книгу.

– А, все читаєш. Хочеш пройтися? – Іванка благально подивилася на подругу. – Пішли. Мені потрібно пройтися в політехнічний.

– Для чого? – запитала господиня.

– Розумієш, Василь забув книжку, – немов підтверджуючи свої слова, вона потрясла книгою над головою, – а вчора сказав, що вона йому конче потрібна.

– Не знаю, – завагалася Софія.

– Будь ласка, будь ласка, – благала подруга.

За кілька хвилин вони обидві виходили з двору, весело жартуючи.

Подвір’я «Політехніки» зустріло їх гамором та шумом. Студенти, мов бджоли у вулику, носились з одного місяця в інше. Одні тихо стояли із запаленою цигаркою, інші про щось голосно розповідали, а треті читали книги та конспекти.

Дівчата боязко рухалися вперед, уважно роззираючись навколо. Та зненацька Іванка вигукнула:

– Бачу, бачу! – Вона взяла Ганну-Софію за руку й упевнено потягла через подвір’я.

Зрештою дівчина побачила кремезну постать Василя. Він стояв трохи осторонь, біля лавки, і щось емоційно розповідав хлопцеві, що сидів. Василів приятель тримав у роті не припалену сигарету й щось швидко записував у зошит.

Дівчата повільно, долаючи натовп студентів, підійшли до хлопців. Василь нарешті побачив їх і радісно кинувся до Іванки.

– Принесла. – Він спочатку вихопив книжку з рук дівчини, а потім почав крутити наречену на руках. – От бачиш, я казав, що в мене найкраща дівчина, вона здогадається принести книжку, – звернувся він до товариша.

– Я й не заперечував. – Хлопець відкинув пасмо чорного, мов смола, волосся й знову втупив погляд у конспект.

– Не бурчи, – сміючись, крикнув Василь і, привітавшись із Ганною-Софією, додав: – Знайомся, це подруга Іванки – Ганна-Софія.

Хлопець звів очі й уважно подивився на дівчину, а потім різко підвівся й простягнув руку.

– Я Дмитро.

Дівчина, трохи знітившись, подала руку та кивнула. Зрештою компанія вмостилася на лавці. Василь та Іванка жартували. Закохані не зводили очей одне з одного. Ганна-Софія слухала молодих людей, час від часу долучалася до розмови, вставляючи репліку, а сама непомітно розглядала Василевого приятеля.

Дмитро був худорлявий, середній на зріст, але від нього йшла неймовірна енергія. Тому Ганна-Софія під час розмови вряди-годи вдивлялася в Дмитрове обличчя. Та хлопець наче й не слухав їхньої розмови, не реагував на жарти, лише інколи спроквола кидав розсіяний погляд на неї. Так тривало приблизно хвилин двадцять. Потім прибіг товариш хлопців і покликав в аудиторію, голосно заявляючи:

– Швидше. Степанович уже чекає!

Хлопці різко підвелися й мовчки побігли до входу в університет. Василь на ходу махнув на прощання дівчатам рукою, а Дмитро, уже відчинивши двері, круто повернувся назад. Підійшов до подруг і на секунду застиг у роздумах, а потім рішучим рухом вирвав аркуш із зошита, склав його вчетверо та передав Ганні-Софії, сказавши:

– Дуже приємно було познайомитися. Ти надзвичайно красива.

Дівчина розгубилася від таких слів, проводжаючи хлопця поглядом. Та Іванка зі сміхом вихопила аркуш із руки й побігла вперед. Ганна-Софія кинулася за нею. Коли вони проминули натовп людей і завернули в парк, подруга зупинилась і запитала: