– Пішов собі, от і добре.

Батько й донька ще не здогадувалися, чого їм буде вартувати ця остання фраза гостя: «Ничего себе хатына».

День, коли вперше побачила майора Барсукова, Ганна-Софія пам’ятає в найдрібніших деталях.

Світило вже доволі тепле травневе сонце, вона з батьком сиділи на лавці в саду й насолоджувались ароматом весняного цвіту. Саме в цей момент до них у будинок постукала біда. Вона мала вигляд огрядного чоловіка середнього зросту у військовій формі. Він відчинив хвіртку, підійшов до них і безцеремонно вмостився на стільці навпроти. Нахабно окинувши господарів поглядом і не привітавшись, запитав:

– Вы здесь живете?

– Так, – відповів батько. – А ви хто?

– Разрешите представиться, – гість зняв кашкет, – майор Барсуков.

– Чим завдячуємо вашому візиту? – Василь Захарович ледь стримував гнів.

Майор зробив паузу, спочатку уважно оглянув Ганну-Софію, потім – батька. У цей момент дівчина добре його роздивилася. Його образ іще не раз приходив до неї в жахних снах.

Барсуков мав велике кругле обличчя з маленькими, мов цяточки, очима. Рідке масне світле волосся спадало на чоло, по якому рясно стікали краплі поту. Гість витягнув із кишені брудну зіжмакану ганчірку, що, мабуть, слугувала йому за носовичок, витер краплини поту й промовив:

– Да, жарко сегодня, – й акуратно, наскільки це слово можна застосувати до його дій, склав хустинку в кишеню. – Ну что, хозяин, идем в дом. Поговорить надо, – підводячись, продовжив гість і, не чекаючи відповіді, пішов до будинку.

Василь Захарович мовчки попрямував слідом, підвелася й Ганна-Софія. Батько провів гостя в кабінет. Дівчина зайшла туди за чоловіками.

– Может, с глазу на глаз? – запитав Барсуков.

– У мене немає секретів від доньки, – відповів господар.

Майор вмостився на тахту і, закинувши ногу за ногу, продовжив розмову:

– Говорю сразу, мне понравился ваш домик.

– І що? – спантеличено запитав Василь Захарович.

– Что-что, – гість окинув кімнату поглядом, – вам отсюда придется съехать.

– Що зробити??? – батько справді не зрозумів, що має на увазі майор.

– Говорю прямо: ваш дом мне очень приглянулся, и я собираюсь привезти сюда свою семью.

У господаря звело дух, і він майже викрикнув:

– Як свою сім’ю?! Це ж наш будинок!

– Был ваш. Станет наш. – Барсуков розтягнув свої тонкі губи від однієї щоки до другої (це, напевне, у нього була така посмішка) і продовжив: – Представители новой власти должны где-то жить?

– Так чому ж у нашому будинку? – не міг зрозуміти батько. – От наприкінці вулиці стоїть вільний будинок, туди й вселяйтеся.

Барсуков змінився на лиці.

– Ты мне, майору МГБ, предлагаешь жить в развалинах?

– Ми звідси нікуди не поїдемо, – голосно сказав Василь Захарович. – Це будинок моїх батьків, дідів та прадідів.

Гість хитро примружився й відповів:

– У меня тоже будут внуки и правнуки, и это будет дом их дедов. Словом, Василий, я знаю, что ты хороший доктор, тебя уважают. Но зачем вам двоим такой дом? Я уже договорился: будет вам квартира ближе к работе. Хорошая такая, аккуратная.

– Нікуди я звідси не поїду! – різко вигукнув батько.

– Вариантов нет, – позіхнувши, якось уже байдуже відповів гість.

І раптом його верткі оченята на чомусь зупинилися. Він почервонів, зірвався з місця й кинувся під батьківський стіл. Деякий час майор повзав там, потім різко підвівся й почав розмахувати перед їхніми очима невеликим погруддям Фелікса Дзержинського.

– Ты, ты, – гнів розпирав гостя, – ты знаешь, кто это?! Это сам Феликс Эдмундович! Великий человек! А ты его под стол! Под суд пойдешь. Да он, – він тицьнув пальцем в погруддя, – с таким бандеровцем, как ты, даже разговаривать бы не стал. Расстрелял бы на месте. Все. Неделю вам на сборы. Это и так очень много.

Після цих слів він вийшов, запхнувши фігурку Фелікса під пахву.

Господарі ще деякий час сиділи мовчки. Першою оговталася Ганна-Софія.

– Що це було? – запитала вона. – Нас що, виселяють???

– Якесь шаленство, цього не буде, – відповів батько. – І з тим бюстом так вийшло. Ще достоту посадять.

Погруддя Фелікса Дзержинського потрапило в дім випадково. Його подарував батькові вдячний пацієнт. Василь Захарович довго тримав його на роботі, та якось, не знати навіщо, приніс додому. Часто застосовував як важок, ось і зараз він лежав під столом, притискаючи заклеєний батьків капець.

Порадившись поміж себе, батько й донька заспокоїлися. Не можуть же їх викинути з будинку просто так. У батька було багато пацієнтів, що мали високі військові чини. Тож на сімейній нараді вирішили, що Василь Захарович поговорить із кимось із них. Можливо, питання й вирішиться.

Але насправді ситуація виявилася не такою простою, як уявлялося. Багато хто з колишніх батькових пацієнтів знав Барсукова особисто, тому відмовилися допомагати, знаючи, що майор працює в МГБ. Та все ж наступного дня батько прийшов у доброму гуморі.

– Усе, обіцяли допомогти, – промовив він, заходячи в кімнату.

– Хто? – запитала Ганна-Софія.

– Не знаю, чи ти пам’ятаєш, – продовжував батько, сідаючи за стіл, – генерал Сурдов. Він був колись у нас у гостях.

Ганна-Софія, звичайно, не забула генерала. Батько врятував йому життя. А історія була така. На Привокзальній площі був колись заклад, у якому розважався старший офіцерський склад військовиків після важкої праці. Якось під час чергової пиятики один полковник заявив, що його водій із зав’язаними очима може проїхати від костелу Ельжбети до місця, де тепер церква Анни. Це майже кілометр крутого спуску. Проїхати із заплющеними очима цей досить великий відрізок неможливо. Мабуть, полковник прибрехав, та генерал Сурдов був уже в такому стані, що почав кричати, що це простіше простого й він сам проїде із заплющеними очима, до того ж негайно!

Полковник сказав, що не вірить. Дехто з присутніх намагався відмовити Сурдова від такої шаленої ідеї. Та хіба ж можна зупинити «бойового» генерала.

Отже, заклалися! Генералові зав’язали очі, він сів за кермо, а секундантом, щоб було чесно, посадили молодого лейтенанта, котрого зупинили на вулиці. Вирішили, що секундант має бути нейтральним, адже друзі генерала могли допомогти йому виграти парі, а прихильники полковника могли не визнати чисту перемогу.

Була перша година ночі. Генерал випив іще кілька ковтків коньяку з пляшки та натиснув на газ. Те, що відбулося далі, Сурдов запам’ятав на все життя, яке могло одразу ж і закінчитися. Генерал врізався в ріг будинку вже через сто метрів. В останній момент він викрутив кермо так, що удар дістався пасажирові, – лейтенант помер на місці, а генерал потрапив у лікарню з переламаними ногами, ключицею та ребрами, які заледве не влізли йому в легені. Тож батько лікував його. Скандал зам’яли: тесть генерала служив у Москві.

Лейтенанта, який загинув, щоправда, представили до медалі, а родичам надіслали листа про те, що їхній син героїчно поліг у боротьбі з бандерівцями. Ось така до гірких сліз смішна історія.

Щодо клопотання стосовно будинку генерал дав відповідь аж через два дні. Потупивши погляд, він повідомив Василеві Захаровичу, що нічим не може допомогти. І порадив погодитися на переїзд, якщо лікар хоче мати майбутнє та навіть просто жити. А згодом усе налагодиться.

Батько прийшов додому сумний. Він не знаходив собі місця. Наступні два дні родина жила, мов на голках. Звичайно, речей не збирали, сподіваючись, що все минеться, як страшний сон. Та, на жаль, рівно за тиждень знову з’явився майор Барсуков. Він безцеремонно зайшов у дім і кинув на стіл папку. Зробив артистичну паузу й мовив:

– Да, не собрались, но я предвидел это. – Він з усієї сили завалився на канапу і, вказавши на теку, запитав у батька: – Знаешь, что там? – І сам відповів: – Там дело на тебя и сестру твою, бандеровку, лет на двадцать хватит, а может, и расстрел.

– Яке діло? – розгублено запитав Василь Захарович.

– Не детское, – гість підвівся, узяв папку й почав трясти нею перед обличчям батька. – Там показания десятка людей, что ты занимался антисоветской пропагандой, лечил бандеровцев.