Не чекаючи відповіді, він попрямував до виходу. Біля дверей різко розвернувся.

– Феликса Эдмундовича я тоже вспомнил. Даю еще неделю, я добрый, – при цьому майор Барсуков зареготав, оголюючи жовті зуби. – Не соберетесь – сожгу все во дворе. Все.

Емгебіст вийшов із будинку.

Цю ніч Василь Захарович і Ганна-Софія зовсім не спали. Що ж, виходу не було, тож вирішили збирати речі. За кілька днів приїхала вантажівка й кілька солдатів під пильним наглядом самого Барсукова завантажили речі в машину.

Майор давав команди:

– Нет, это не несите, хороший столик, пригодится.

Через кілька хвилин із глибини будинку знову чувся крик:

– Ты что, не понимаешь? Поставь этот шкаф на место. Бери тот, в углу, старенький. Им больше не надо. Да и квартирка там маленькая, привезут много мебели – сами не поместятся, – і, задоволений своїм жартом, хихотів.

Отож у результаті взяли вони найнеобхідніше. Батько переживав за бібліотеку, яка була досить велика. Він обережно взяв зв’язані книги й поніс до машини. Дорогою його перестрів солдат і закричав:

– Товарищ майор, а это пусть берут?!

Барсуков повільно підійшов, витягнув котрусь книгу.

– И что тут у нас? А, книги. Пусть забирают это барахло, – і, навіть не розгорнувши фоліант, жбурнув у кузов.

Коли все, «что им надо», на думку майора, було спаковане, солдати заскочили в кузов, і машина поїхала.

На Барсукова чекала машина з водієм. Він крикнув у бік колишніх господарів:

– Чего ждем? Садитесь и поехали.

Коли всі сиділи в авто, майор щось згадав. Почав копирсатися у величезному портфелі на сидінні. Витягнув звідти погруддя Дзержинського й швидким кроком повернувся в будинок. Через кілька секунд задоволений вийшов і промовив:

– Вот теперь порядок, Феликс Эдмундович стоит на моем рабочем столе в моем кабинете.

Нарешті Борсуков вмостився на сидінні, і вони рушили. А через декілька хвилин уже були на місці. Солдати розвантажували машину й носили речі нагору. Піднялися й Василь Захарович із донькою. Ось так Ганна-Софія зайшла у квартиру, у якій потім прожила більше ніж півсторіччя. У цій квартирі завтра вона відзначить і свій дев’яностий рік народження. А в той час їй, ще зовсім молодій дівчині, було тільки двадцять три.

Батько заходив у цей будинок уперше, а вона, Ганна-Софія, тут уже була. Один раз. Але це було її великою таємницею, про яку не знав ніхто, навіть батько. Єдиний, кому вона розповіла цю історію, був Дмитро. Хлопець пропустив події з переселенням, тому що його не було у Львові.

Дмитро повернувся наступного дня. Засмаглий, веселий, життєрадісний хлопець зустрів Ганну-Софію з квітами. Натомість вона, побачивши його, розридалася.

Цього дня вони довго прогулювалися парком, і вона йому розповіла і про вимушений переїзд у нову квартиру, і про те, що раніше була у своєму новому помешканні. Вона якось зустріла майора Борсукова біля костелу, і він їй запропонував подивитися «новое жилье». Вона відмовлялася, та він наполягав:

– Посмотришь, может, что не так. А мои солдатики и побелить могут, двери, пол покрасят.

Коли вони зайшли у квартиру, майор одразу ж почав зачиняти двері, щоб дівчина не змогла вийти. Та двері й замок були настільки старими, що Борсуков не зміг замкнутися зсередини. Це й урятувало Ганну-Софію. Майор однією рукою узяв дівчину за талію, а другою затулив їй рот, прошепотівши:

– Подумай, девочка. Если сейчас согласишься, может, и дом оставлю.

Він почав лапати її за груди. Від нього несло перегаром та квашеною капустою. Цей запах вона потім іще довго згадувала.

Ганна-Софія на якусь секунду розслабилася, Барсуков зрозумів це як згоду й послабив хватку. Та дівчина з усієї сили штовхнула його на крісло, що осиротіло стояло посеред кімнати. Очевидно, і спожитий майором алкоголь дався взнаки, тож він, перечепившись, упав на підлогу. Ганна-Софія швиденько втекла. Це було за кілька днів до переїзду.

Дмитро слухав історію й шаленів. Казав, що підстереже Борсукова й відлупить. Дівчина заледве домоглася від нього дати їй слово, що не наробить дурниць, адже цим він себе погубить.

Але є справедливість на світі. Приблизно через два місяці знайшли майора Барсукова в будинку, у батьковому кабінеті, мертвим, з проламаною головою. Поруч лежало закривавлене погруддя Фелікса Едмундовича. Ним, «великим человеком», Барсукову й пробили голову. Про це Василеві Захаровичу розповів генерал Сурдов.

Василя Захаровича також викликали на допит, але він мав алібі. У той час, коли вбили Борсукова, лікар був на нічному чергуванні. Його бачили багато свідків, серед них колеги й високопосадовці, що лікувались у лікарні.

Окрім того, ширилися чутки, що в ці дні біля будинку бачили Ольгу. Начебто вона таким чином помстилася за родину. Ганна-Софія з батьком сумнівались у цьому, бо Ольгу вони самі не бачили понад рік.

Той рік змінив багато в житті Ганни-Софії. Батько надзвичайно близько до серця взяв переселення. Він частіше залишався на роботі. Сильно змарнів, постарів. Ганна-Софія часто відчувала від нього запах спиртного. Колись він також міг випити чарку, але дуже рідко, лише на свята. Тепер це повторювалося чи не щодня. А коли дівчина спробувала поговорити на цю тему, він, навіть не дослухавши, одягнувся й пішов із хати. Майже тиждень жив на роботі, у лікарні.

У листопаді Василь Захарович застудився. Він не лікувався, хвороба настільки загострилася, що кашель чули сусіди на першому поверсі. З кожним днем батько більше й більше марнів, і його вже не могли врятувати. У грудні, не доживши десяти днів до Нового року, Василь Захарович помер.

Ці дні були, мабуть, найважчими в житті Ганни-Софії. Вона залишилася у світі сама. Якби не Дмитро, дівчина не вижила б. Хлопець допомагав у всьому, підтримував, піклувався й зрештою освідчився їй. Через рік по смерті батька вони одружилися. Дмитро переїхав до неї. На той момент він жив разом із тіткою в маленькій кімнатці. Квартиру його батьків забрала радянська влада, аргументуючи тим, що його брат – бандерівець.

12

Трамвай під’їжджав до зупинки «Парк культури». Львів’яни люблять це місце. Передусім діти. Ганна-Софія пригадала, як вона із сім’єю не раз приходила сюди у вихідні дні. Спочатку з дітьми, а потім з онуками. Ще коли був живий Дмитро, то не раз згадував, як вони гуляли парком, дивилися демонстрацію моди (як тоді називали – «покази досягнень легкої промисловості») і їли шашлики з металевих гофрованих тарілочок.

А внук Дмитро найбільше полюбляв кататися на оглядовому колесі. Підійде, притулиться й просить:

– Покатаймося на великому колі.

Ганна-Софія купувала морозиво, вони сідали в чарунку на лавки й підіймалися в голубу височінь. Дмитрик завжди розглядав краєвид і, вказуючи рукою, запитував:

– Бабцю, а що там таке?

І вона розповідала хлопчикові, а він завжди уважно слухав. Не раз Ганна-Софія ловила себе на думці, що не впевнена, кому ці прогулянки більше подобалися – їй чи внуку.

Трамвай саме проїжджав повз стіну, на якій на чорному фоні великими жовто-блакитними буквами було написано «НЕБЕСНА СОТНЯ».

В очах старенької з’явилися сльози. Ох, якби хто знав, скільки вона їх виплакала за ті страшні зимові дні. Сама вже й не думала, що може так плакати. Була впевнена, що після смерті чоловіка та сина сліз не залишилося.

Коли почалася Революція гідності, Дмитро одразу ж поїхав до Києва. Вона не затримувала його. Пам’ятала, коли майже десять років тому він іще студентом їздив на Помаранчеву революцію, сама давала йому відкладені з пенсії гроші на дорогу й харчування. Дотепер вона пам’ятає, який був у нього вигляд після повернення зі столиці. Він казав:

– Бачиш, таки правда перемогла. Таки не може зек бути президентом у нас, українців. Ти ж сама не раз розповідала про дідуся Дмитра, прадідову сестру Ольгу та її чоловіка. Скільки ж людей загинуло за Україну. Хіба вони зрозуміли б, якби народ прийняв такого президента?