Та що казати, вона раділа та вірила разом із ним у перемогу, в Україну. Але не так сталося, як гадалося. Усе перевернулося з ніг на голову, і зек таки став президентом. Тому, коли до неї приїхали Дмитро зі своєю дружиною Галею й заявили, що їдуть до Києва, вона не відмовляла. Бачила, як владна верхівка віддала наказ бити мирних мітингувальників. Такого ще не було. Звичайно, за Радянського Союзу саджали, били й убивали. Але робили це нишком: вистежували, виловлювали, засилали в табори. Втілювали це в життя послідовники «великого человека Феликса Эдмундовича». Що з них узяти! А тут на очах у мільйонів людей влаштували бійню… Та й кого били – дітей, студентів.

Ганна-Софія завжди вважала себе доброю людиною, вона не вміла ненавидіти. Та, дивлячись на екран телевізора, спіймала себе на думці, що могла б убити. Так, убити отого огрядного беркутівця, який із диким оскалом, мов розважаючись, лупив юних хлопців та дівчат палицею по голові. На якусь мить камера впіймала його лице. Старенька заніміла. Схоже обличчя переслідувало її все життя. Ох, дуже він був подібний на майора МГБ Василя Барсукова. Вона зрозуміла, що таких «барсукових» залишилося ще чимало й сьогодні.

Ганна-Софія практично не відходила від телевізора. Одного разу, пізно ввечері, до неї зненацька приїхала Віруся й застала біля телевізора. Жінка не могла підвестися з крісла. У неї підвищився тиск. Донька пригрозила, що забере телевізор. Ганна-Софія була змушена пообіцяти, що не буде дивитися новини.

Коли прийшла звістка з Майдану про перших убитих, її серце обірвалося. Вона заходилася телефонувати на стільниковий Дмитра. Та в рурці неживий жіночий голос відповідав, що абонент поза зоною зв’язку. Це продовжувалося добу. Вона не знає, як прожила ці двадцять чотири години. І коли у квартирі задзвонив телефон, довго не наважувалася взяти слухавку. Боялася поганої новини. Тепер вона усвідомила, що, як і багато років тому, залишилася сама. І єдине, що тримає її на цьому світі, це, як і тоді, шістдесят п’ять років тому, Дмитро. Тільки тоді це був її коханий, майбутній чоловік, а тепер – їхній внук. Звичайно, вона мала дочок та ще трьох внуків, котрих дуже любила. Та Дмитро був частинкою її серця.

Затамувавши подих, вона взяла слухавку й почула рідний голос:

– Привіт, бабуню. Я бачив, скільки разів ти дзвонила. Щось сталося?

А вона не могла нічого відповісти. Спазм стиснув горло, і одночасно хотілось і плакати, і кричати, і лаяти Дмитра. Він зрозумів без слів і винувато промовив:

– Вибач, телефон розрядився. Не можна було зарядити. У мене все добре. За два дні буду. Приїду на кілька днів до Львова. Маю здати одну роботу, а потім назад. Ліпи пироги. Цілую, тут Галя тобі вітання переказує. Тобі буде веселіше, бо вона вже залишиться у Львові. Усе. Бувай. Люблю. Цілую.

Ця розмова подіяла на Ганну-Софію краще, ніж будь-які пігулки. Вона зібралася, відігнала смуток і перемістилась із кімнати на кухню, до плити. Почала складати меню й думати, що смачненького приготує для Дмитра й Галі. Адже до неї внук улюблений приїжджає.

Нарешті цей день настав. Із самого ранку у двері подзвонили. Це був його дзвінок. Ганна-Софія могла його вирізнити з-поміж сотні інших. Так натискав на ґудзик дзвінка тільки Дмитро. Старенька швидко підійшла до дверей та відчинила їх. На порозі стояв онук із дружиною.

– Бабуню, привіт! – Дмитро міцно обняв Ганну-Софію. – А от і ми! Усе добре, а ти переживала.

– Доброго ранку, Ганно-Софіє Василівно, – привіталася Галя.

– Швидко заходьте! – Господиня притулилася до стінки, даючи молодятам можливість пройти у квартиру.

Гості завітали в коридор, зачинивши двері. Квартиру наповнив запах диму.

– Швиденько роздягайтесь – і на кухню. У мене все готове, – запрошувала молодих людей господиня.

– Добре, – допомагаючи знімати куртку Галі, відповів Дмитро, – але ми спочатку в душ. Скучили за теплою водичкою.

Гості зачинились у ванній. Ганна-Софія з нетерпінням чекала, поки вони вийдуть. Старенька пішла в коридор і тільки тепер зрозуміла, що запах диму поширювався від Дмитрового й Галиного одягу.

Згодом члени родини довго сиділи в кімнаті за столом. Ганна-Софія уважно розглядала молодят і слухала розповіді про Майдан та людей, про котрих розказував онук. Дмитро із захопленням розказував про події в столиці, про важкі ночі та тривожні дні, про атмосферу, яка панувала на Майдані, про те, що саме об’єднало людей. Дмитро й Галя оповідали, а вона слухала й дивилася на них, насолоджуючись тим, що зараз була разом із ними. Згодом Ганна-Софія часто згадувала цей день і вважала, що це був, мабуть, найщасливіший її день за останні роки.

Згодом Дмитро знову поїхав до Києва. А Галя залишилася у Львові й майже щодня відвідувала її. Вони разом телефонували Дмитрові, а потім довго сиділи, чаювали й обговорювали останні події.

У країні настали буремні часи, новини вражали жорстокістю, страшні лютневі події надзвичайно бентежили Ганну-Софію. Галя вже залишалася ночувати в неї. Вони цілими днями дивилися телевізор, слухали радіо й із нетерпінням чекали дзвінків Дмитра. Ганна-Софія постійно молилася за нього, за всіх людей, які на морозі боронили правду.

Згодом Дмитро повернувся додому, а вже за три місяці в нього почалося довге відрядження. Онук заспокоював її, казав, що їздить по роботі Україною. Та вона знала, так, знала, що це відрядження на схід.

13

На зупинці в трамвай увійшла молода жінка з двома дітьми. Вільних місць було вдосталь, тож, поки мама компостувала квиток, малеча встигла зайняти кілька з них. Та під строгим поглядом матері діти зі сміхом вмостилися в одне сидіння. У вагоні запанувала тиша. Але щойно жінка відвернулася до вікна, як малюки почали вовтузитись і витісняти один одного.

Ганна-Софія всміхнулася. Здавалося, ще так недавно і її діти були такими малими.

Коли народився Остап, вони з чоловіком дуже переживали. Думали, чи дадуть раду, адже залишилися самі на світі. З часом усе владналося. Дмитро працював, а Ганна-Софія виховувала сина. Остап ріс спокійним. Бувало, сусіди заздрісно запитували:

– А що, він у вас ніколи не плаче?

– Та ні, – розгублено відповідала Ганна-Софія, – звичайно ж, плаче й вередує.

– Не знаю, – заперечувала сусідка, – я його ніколи не чую. – Таке враження, що у вас у квартирі немає дитини. Постійно тиша.

Ганна-Софія з вдячністю дивилася на сина. Справді, він майже ніколи не скиглив і не кричав, як інші діти. Інколи, може, щось йому заважало, то попхинькає, але дуже рідко.

Остап ріс здоровим і життєрадісним, тож матері рідко ставала в пригоді її медична освіта. Також він був спокійним та врівноваженим. У школі навчався на «відмінно», завжди брав участь у різноманітних змаганнях, конкурсах, вікторинах. Батьки пишалися сином. Йому не потрібно було нагадувати про уроки. Тож батьки чимдалі менше часу приділяли хлопцеві. А тут іще народилася Віруся. Свою увагу молоде подружжя звернуло на неї. Остап також залюбки бавився з молодшою сестричкою.

Але коли Остапові виповнилося років десять, він навідріз відмовився йти до церкви, аргументуючи це тим, що піонер. Батько намагався переконати сина жартами. Та хлопець і слухати не хотів нічого. Одна така розмова завершилася величезною сваркою, після якої Остап на кілька днів пішов із дому.

А одного дня син прийшов зі школи радісний, мов світився весь.

– Розказуй, що сталося, – запитав батько й сам же жартома відповів: – Мабуть, закохався.

– Ні, – пхикнув Остап, – краще. Мене одного з класу приймають у комсомол. Швидше від усіх. Уявляєте?

– Уявляємо, – відповів батько і якось розгублено подивився на дружину.

Ганна-Софія кивнула головою, заспокоюючи чоловіка, і повела розмову далі:

– Остапчику, синочку, ми, звичайно, за тебе раді. – Та, зробивши доволі велику паузу, продовжила: – Ми всі зараз пообідаємо, а потім батько піде з Вірусею на прогулянку, а ми поговоримо.

– Добре. – Син уже сидів за столом і руками хапав із тарілки ще гарячі вареники.