Жінка мала років шістдесят, охайно одягнута в темно-синю сукню. Хіба що трохи дивно виглядала хустина в неї на голові. Тоді багато жінок старшого віку носили хустки, та в незнайомки вона затуляла майже половину чола.

Жінку звали Марія, і вона шукала лікарню, у якій працювала Ганна-Софія. Тож далі вони пішли разом. По дорозі співрозмовниця скаржилася на різкі болі в животі. Тому, коли жінки прийшли в лікарню, Ганна-Софія завела її у свій кабінет і після огляду відправила здати аналізи. Була підозра, що в жінки запалення апендикса. Пацієнтку залишили в лікарні до наступного ранку для обстеження.

За роботою Ганна-Софія вже й призабула про незнайомку, та несподівано почула шум у котрійсь палаті. Тож вона пішла з’ясувати, що трапилося.

Коли дівчина відчинила двері палати, то побачила, як їхня медсестра Зінаїда силою намагається зняти хустину з голови пацієнтки.

– Що тут відбувається? – Ганна-Софія підійшла до ліжка, на якому сиділа Марія.

У палаті було три ліжка, але два з них стояли порожніми.

– Що тут відбувається? – ще раз наполегливо запитала Ганна-Софія.

– Нічого, – у тон запитання відповіла медсестра. – Вона не хоче зняти хустину.

– І що? – запитала Ганна-Софія.

Зінаїда спідлоба подивилася на неї й промовила:

– Ще б шолом мотоциклетний напнула.

Поки Ганна-Софія думала, що відповісти, Марія зняла хустину. У палаті запанувала тиша. У жінки частина голови не мала волосся, а чоло було обпечене.

– Так добре? – із сумом та докором у голосі запитала пацієнтка.

– Вибачте, – перепросила лікарка й відразу запитала: – Що з вами сталося?

– Це довга історія, – промовила Марія. – Я чула, ви чергуєте вночі, приходьте, якщо буде час, поговоримо. Я все одно майже не сплю.

– Добре, – відповіла Ганна-Софія й суворо подивилася на медсестру.

Зінаїда зблідла й не могла відвести погляду від пацієнтки. Хоча медсестра була ще зовсім молодою дівчиною, та вже мала репутацію чудового фахівця. Однак колеги не товаришували з нею. Казали, що вона пише доноси. Був випадок, коли пацієнт поставив на тумбочці біля свого ліжка маленьку іконку, то вона кинула на підлогу. Санітарка, що була свідком цієї сцени, підняла образ і, перехрестившись, віддала власникові. Наступного дня у відділення завітала перевірка, і санітарку мало не звільнили.

Такі збіги траплялися не раз.

Зінаїда була стійким поборником атеїзму, примушувала пацієнтів знімати хрестики й слідкувала, щоб ніхто не порушував правил соціалістичного устрою. А якось принесла й повісила в палаті величезний портрет Леніна. Де тільки взяла його?

Ще одна особливість була в медсестри: вона ніколи не відгукалася на ім’я Зіна. Наголошувала, що вона Зінаїда Павлівна, на крайній випадок – Зінаїда. У лікарні говорили про неї: «Дивись, дівка красива й розумна, а ніби дідько якийсь у ній сидить».

Настав вечір, пацієнтів було небагато. Тож, звільнившись, Ганна-Софія направилася в палату Марії.

– Як ви почуваєтеся? – запитала вона.

– Та ви знаєте, добре. І живіт уже ніби не болить.

– Це добре. Завтра здасте ще кілька аналізів і, якщо все буде добре, підете додому.

– Кажете «додому», – жінка гірко посміхнулася. – Немає в мене дому. Нічого й нікого немає.

– Як так? А де ви живете? – запитала Ганна-Софія.

– Сестра двоюрідна прихистила. Розкажу я вам свою історію. Я розумію: ви, мабуть, тут багато історій наслухалися.

– Та ні, – заперечила Ганна-Софія, – зараз люди в основному мовчать, бояться. А якщо розповідають, то лише частково.

У цей час скрипнули двері. У палату зайшла Зінаїда й, схиливши голову, промовила:

– Я вже все зробила. Можна з вами посиджу?

– Не знаю, – Ганна-Софія справді не знала, що відповісти.

– Звичайно, хай побуде з нами, – промовила Марія.

Дівчина тихенько зайшла й сіла біля них на табуретку. Пацієнтка почала свою розповідь:

– Жили ми з чоловіком у невеликому селі під Львовом. Народили двох синочків. Назвали Петром і Павлом. Хоча різниця між ними була п’ять років, хлопці були нерозлучні. Куди старший, туди й малий, і навпаки. Василя, чоловіка, забрали ще в сорок першому. Він працював у місті на заводі. От їх усім цехом повантажили на машину й відвезли, утікаючи від німецьких літаків. Ми навіть не попрощалися. Отож я провела чоловіка на роботу й більше ніколи його не побачила. Навіть звісточки ніякої та похоронки не отримала.

Залишилася сама з двома дітьми на руках. Хоча які вже діти: старшому виповнилося майже двадцять. Важко було, та якось давали собі раду. Працювали на полі зранку до ночі, щоб прогодуватися. Їздили в місто, щось із врожаю продали, щось виміняли на найнеобхідніше. Так пролетіло п’ять років. Петро вже став дорослим, та й Павло почав парубкувати.

Улітку сорок четвертого вже німці поспіхом повантажили все, що могли підняти, на машини та підводи й залишили село. Повернулася Червона армія. Я намагалася дізнатися щось про чоловіка, та намарне.

Біда не ходить одна. Забрали до війська Петра, несподівано зробивши облаву. Совєти забрали майже всіх хлопців та чоловіків із села, залишивши хіба старих, хворих і немічних. Скільки я не ходила й не плакала, нічого не допомогло. Добре, що дали попрощатися. Мав якесь відчуття мій Петрик, тому що обняв мене міцно, поцілував і сказав:

– Знаєте, мамо, не хотів казати, але знаю, що не повернуся. Бережіть Павлуся.

Я хотіла йому заперечити, сказати, що обов’язково повернеться. Адже повернувся Іван Садин після стількох років чи Іван, Чижа син. Хай без ноги, та живий. Але Петро поклав свої пальці мені на губи, не даючи промовити слова, подивився сумними очима, різко повернувся й чітким кроком пішов до вантажівки, з якої його кликали односельці.

Колона вирушила в дорогу, а село заридало. Плач було чутно чи не в кожній хаті. Плакали не тільки люди, а й тварини, птахи, дерева. Було таке враження, що небо стало сірішим, дерева опустили гілля, домашня худоба й птиця, що якимось дивом залишилася в господарствах, замовкла. І тільки собаки навперебій, мов змагаючись, один перед одним завивали цілими ночами.

За кілька тижнів усе заспокоїлося. Та не надовго. Прийшла перша похоронка, потім – друга, третя. Плач і надривний крик злились у чорно-сіру примару, що раз по раз кидала блискавки врізнобіч, немов заброда блукала селом, човгаючи з одного кінця в другий, і не могла знайти виходу. Інколи двічі заходячи в ту саму хату.

Одного весняного дня похоронка прийшла в наш дім. Маленький трикутник, який приніс поштар, провістив про загибель Петра. А до закінчення війни залишався місяць. Але, як з’ясувалося, це закінчилася їхня війна, а не наша.

Марія зробила коротку паузу й, ковтнувши з горнятка чаю, продовжила:

– Павло, котрого не взяли на фронт через неповноліття, довго ходив невтішно, не розмовляв навіть зі мною. Зникав кудись на цілий день, потім і на ніч.

А якось на наше подвір’я заїхала вантажна машина. З неї зістрибнуло кілька озброєних солдатів. З кабіни вийшов військовий й одразу запитав:

– Де він?

– Хто? – не одразу зрозуміла я.

– Син твій, Павло! – різко сказав незнайомець і, не чекаючи запрошення, зайшов у хату.

А я й сама кілька днів не бачила синочка. Згодом з’ясувалося, що він разом із хлопцями підпалив будинок, де військовики зберігали зброю й документи.

Син довго не повертався додому. Приблизно місяць. Один сусід розповів, що бачив його в місті.

Та якось уночі хтось тихенько постукав у вікно. Я виглянула й побачила свого синочка. Худого, обдертого, але живого. Цілу ніч ми сиділи в темряві й розмовляли. Павло сказав мені, що йде в ліс. А я ж знала, що це таке. Адже не одного парубка з навколишніх сіл привозили мертвими на вантажівках і скидали посеред села, не даючи поховати по-людськи. І лише вночі рідні, мов злодії, тихцем забирали тіло й таємно ховали.

Протягом трьох років тривало це пекло. Час від часу ночами приходив Павло, інколи й не сам. Я готувала їжу, вони забирали продукти і йшли, майже не розмовляючи. А я дивилась їм услід і молилася. Не знала, чи побачу сина живим іще раз, уважно вслухаючись у нічну тишу.