Ганні-Софії сни снилися дуже рідко, а можливо, вона їх не пам’ятала. Однієї ночі перед Зеленими святами жінці наснився дивний сон.

Була місячна ніч. Одна з тих, про які кажуть, що видно, мов удень. Місяць блищав на небі, як ніколи. Складалося враження, що він наблизився впритул до Землі й до нього можна дістати рукою. Разом із чоловіком Ганна-Софія простували кудись вузькими вулицями міста. Ось вони підійшли до велетенського палацу на березі величезного озера. Місяць освітлював палац, будівля відображалася в дзеркальному плесі води, і створювалося враження, що є два палаци: один – нагорі, другий – унизу, перевернутий догори дриґом.

Подружжя підійшло до величезних дерев’яних воріт, які беззвучно відчинилися й пропустили їх усередину. Перед ними постав великий зал, освітлений сотнями, а то й, можливо, тисячами лампочок, розташованих зверху на дивних, неправильної форми люстрах. Ганна-Софія затулила рукою очі від надзвичайно яскравого світла. Тільки тепер вона помітила, що одягнена в чорну сукню, а чоловік – у військовий, кольору хакі мундир та штани-галіфе. На голові в нього була пілотка. Тут до них підійшла незнайома жінка й тихо схвально прошепотіла:

– Ви у військовій формі. Це добре. Він любить людей у формі.

Ганна-Софія спробувала запитати:

– Хто він? – та жінка, яка з’явилася нізвідки, розчинилась у повітрі.

Подружжя пройшло далі. Посеред зали стояли столи, застелені білими скатертинами, на них було безліч страв. Навколо столів снували люди. Тільки тепер Ганна-Софія зрозуміла, чого тут бракує й що мучило її. Приміщення не мало жодного вікна. Також не було жодного стільця біля столів. Незнайомі люди, про щось перемовляючись, ходили вздовж зали. Та ні, не незнайомі. Ось Ганна-Софія побачила свою бабцю Віру, котра, вітаючись, махала їй рукою. Біля неї в чорному костюмі стояв Мирон Елу й з усмішкою про щось розповідав бабусі та якійсь жінці у військовій формі. Коли Ганна-Софія й Дмитро підійшли до них, то побачили, що це її тітка. Ольга простягнула руку для привітання з Дмитром. Швидким кроком до гурту підійшов чоловік, одягнутий у таку ж військову форму, як і Ольга. Ганна-Софія впізнала в ньому Петра Маюка. Трохи осторонь перебували дві пари молодих людей, які про щось сперечалися. Придивившись, жінка ледь не зойкнула. Це були її батьки. Вони підійшли ближче, привіталися. Ганна-Софія кинулась обнімати, та мати стримала її, тихцем узяла за руку. Просто взяла за руку. Дотик був таким ніжним і очікуваним, що донька зрозуміла, що обійми зайві. Вони привіталися зі співрозмовниками батьків. Тільки тепер жінка зрозуміла: це були батьки Дмитра. Вона не раз бачила їхні світлини. І раптом у Ганни-Софії зупинилося дихання. У кутку стояв майор Барсуков. Вона хотіла підійти до нього, та дорогу перегородив молодий чоловік у такій же військовій формі, як у її чоловіка. Та й схожий він був дуже на нього. Жінка зрозуміла: це брат Дмитра Володимир.

Навколо ніби всі й спілкувалися між собою, та в залі було майже тихо. Лише панував рівний, спокійний гул. І ось настала цілковита тиша. Хтось поруч сказав:

– Усе, почалося.

Ганна-Софія тільки тепер поставила собі запитання, а що вони тут роблять. Що повинно розпочатися? Дійство не було схоже ні на святкування ювілею, ні на весілля.

Враз у залі опинилося дуже багато людей, і всі вони повернулися в один бік, щось споглядаючи. Ганна-Софія з Дмитром опинилися позаду натовпу, тож не могли нічого побачити та почути.

Тут знову з’явилася жінка, що їх зустрічала біля дверей, і, трохи сердячись, голосно запитала:

– Ви що тут робите? Ви ж маєте бути спереду. На вас усі чекають.

Подружжя розгубилося, думаючи, як же пройти туди. Та останні ряди гостей почули слова жінки й розступилися, при цьому доторкнувшись до плечей тих людей, що стояли попереду. Ганна-Софія та Дмитро пройшли далі. Наступний ряд зробив так само, як попередній. І таким чином подружжя проходило вперед. Здавалося, що ряди людей нескінченні. І це тривало цілу вічність. Гості поверталися, віталися кивком голови й відступали вбік, а Ганна-Софія з Дмитром усе йшли та йшли. Жінка почала вглядатися в обличчя людей і ловила себе на тому, що декого з них вона знає, когось колись бачила…

І ось ця людська ріка нарешті скінчилася. Вони пройшли вперед. А там відбувалася церемонія вінчання. З одного боку стояв священик, який здійснював обряд. А з другого… (Мов струмом пронизало Ганну-Софію.) З другого боку стояла наречена в чорній весільній сукні. А поруч нікого, тільки якась чорно-сіра тінь на підлозі…

Ганна-Софія прокинулася від свого ж крику. Коли вона розплющила очі, то Дмитро стояв над нею.

– Що сталося? Ти кричала.

– Сталася біда, – відповіла дружина.

Ганна-Софія розповіла Дмитрові сон. Чоловік намагався її заспокоїти, та намарне. Вона вже не зімкнула очей до ранку.

Материнське серце не обдуриш. Дмитра викликали у військкомат і повідомили, що син загинув, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок. А далі суцільні чорні дні…

Ганна-Софія аж сіпнула головою, щоб вийти зі спогадів. Так, це було вже дуже давно, але, попри те, що минуло багато років, переживати ще раз усе навіть подумки не хотілося.

Трамвай проїхав повз Арсенал, наближаючись до пам’ятника Іванові Федорову.

17

Ось трамвай поволі докотився до серця Львова. Ганна-Софія, уявляючи місто як людину, завжди вважала, що серцем Львова є площа Ринок та ратуша. Саме тут вирішувалися питання, які забезпечували життя міста. За останні роки тут майже нічого не змінилося, хіба з’явилося багато лавок.

У цей ранковий час на площі було порожньо, і тільки Діана та Нептун не полишили своєї варти, уважно вдивляючись у фасади будинків, немов шукали щось нове в уже вивчених за сотні років стінах.

Ратушу, як завжди, – чи то в літні виснажливі спекотні дні, чи в довгі зимові холодні ночі, – охороняли два великі леви. Будівля немов спала й трохи незадоволено дивилась услід трамваю, що насмілився потривожити її міцний сон.

Вагон попрямував до проспекту Свободи. Проспект – це душа Львова. На ньому розташувались Оперний театр і пам’ятник Тарасові Шевченку.

Ганна-Софія немов зараз бачила, як тут збиралися люди наприкінці вісімдесятих років ХХ сторіччя на мітинги за соборність та незалежність України, як у далекому 1990 році скидали пам’ятник Леніну. Скільки ж це років минуло? Двадцять шість. А в Києві лише минулого року його зняли. Та й то скільки галасу було. А скільки ще стоїть по українській землі цих ідолів. Страшно подумати.

На проспекті Свободи львів’яни збиралися під час Помаранчевої революції, тут само днювали й ночували під час Революції гідності.

Проїжджаючи повз будинки центральної частини Львова, Ганна-Софія уважно шукала знайоме вікно. Воно має бути на другому поверсі. Тут живе її однокласниця й подруга Дарина. Колись, будучи дітьми, вони не раз сиділи на підвіконні її квартири й спостерігали, як проспектом прогулюються люди. Вони, мабуть, тільки вдвох і залишились із класу на цій землі. Подруги частенько полюбляли порозмовляти. Коли були молодші, ходили одна до одної в гості, прошкували вулицями та парками, а тепер обмежувалися телефонними розмовами. У Дарини внук також пішов до війська. Це ще більше поєднало їх.

У Дарини теж була своя історія. Її батько був священиком греко-католицької церкви. Після повернення більшовиків до Львова та проведення сфальсифікованого собору навесні 1946 року греко-католицьку церкву заборонили, а багатьох священиків заслали в Сибір. Така доля спіткала й отця Івана – батька Дарини. Він із дружиною та двома дітьми потрапив у заслання.

Родина провела на чужині майже десяток років. Дарина в Сибіру вийшла заміж, народила первістка. Створив сім’ю і її брат Микола. Згодом, коли з’явилася можливість, Дарина зі своєю сім’єю та батьками повернулася на Батьківщину, а брат залишився в Росії.

Минали роки, вони підтримували зв’язок. Микола вже помер, та його внуки не раз приїжджали на гостину до Львова.