– Це я вбив майора.

– Якого майора? – перепитала дружина, та в голові вже була відповідь.

Пам’ять, мов пружина, випросталась, і постало обличчя тільки однієї особи.

– Майора Барсукова, – відрізав Дмитро.

І хоча вона вже здогадалася сама, почуте примусило Ганну-Софію сісти на край ліжка. Жінка тільки й спромоглася промовити:

– Ти? Як же це сталося?

Дмитро почав розповідь, а дружина лише час від часу перебивала його запитаннями.

– Після того, як ти розповіла мені історію про Барсукова, я не міг спати. Картав себе за те, що не був поруч із тобою та Василем Захаровичем у важкий час. Бачив, як ви обоє страждаєте, тож вирішив поговорити з майором сам на сам. Спочатку я не знав, що можу йому сказати. Згодом у голову прийшли два варіанти. Перший – запропоную йому гроші. Багато грошей.

– І де б ти їх узяв? – запитала дружина.

– Знайшов би. Я хотів почути суму, а потім думати, де їх дістати. Усе б продав, що мав, позичив би в знайомих. Другий варіант був, на мою думку, менш реальний. Пригрозити майорові тим, що ми розповімо його начальству, що він чіплявся до тебе.

– І ти думав, що його цим налякаєш? – вражено запитала дружина. – Ти що, маленький? Яке начальство?

– Ну, не маленький, але тоді ще дуже молодий, – спробував пожартувати чоловік, побачивши, що дружину це зовсім не розвеселило. – Одного вечора я наважився й попрямував до Барсукова. Там почав його чекати.

– Але ти ж тоді був у відрядженні. Я достоту пам’ятаю.

– Так, але начальник забув у Львові потрібні креслення. Отож мене як наймолодшого відрядили додому. Так от, я хотів зустріти майора ввечері після роботи й поговорити з ним. Довго чекав, а його все не було. На вулиці почало темніти. Раптом я побачив, що в котрійсь із кімнат засвітилося світло. Після того рипнули двері, і з будинку вийшло двоє військових. Я ледве встиг заховатися. Трохи повагався, та рішення було прийняте: або сьогодні, або ніколи. Я зайшов у двір і постукав у двері. Спочатку довго ніхто не відчиняв, та от на порозі з’явився майор. Він, напевно, когось чекав, бо відчинив двері й, не повертаючи голови, пішов у кабінет. Я – за ним. На столі лежали залишки пиятики, розкидані порожні банки та пляшки.

Майор пройшов до крісла й тільки тоді повернувся до мене. Побачивши незнайомця, він навіть не змінився на лиці, лише запитав: «Э, ты кто?»

І тільки тоді я помітив, що він такий п’яний, що заледве розмовляє…

У Дмитра голос став тихіший. Йому важко було так довго говорити. Дружина простягнула склянку з водою й запитала:

– Тобі важко? Може, пізніше розкажеш?

Чоловік зробив кілька ковтків, заперечно похитав головою й продовжив:

– Я зрозумів, що розмови не буде, і мовчки розвернувся, щоб вийти. Та Барсуков кинувся за мною, упіймав за руку й затягнув назад у кабінет. А пізніше трапилося те, що роками я не міг забути. Мабуть, він був такий п’яний, що не розумів, що робить. Почав кричати, що я бандерівець і прийшов його вбити, потім вихопив із шухляди пістолет, почав ним махати й робити спроби прицілитись у мене. Далі все відбулося інстинктивно: я вхопив перше, що потрапило під руку, – якусь металеву статуетку зі столу, – й ударив нею майора по голові. Він якось дивно рохнув і завалився на підлогу. Я, мабуть, просто оглушив його, та, падаючи, він з усієї сили вдарився головою об кут стола. Ти ж пам’ятаєш батьківський стіл, які там були кути?

Ганна-Софія, не перебиваючи чоловіка, кивнула головою. Звичайно, вона пам’ятала, і не тільки масивний стіл. Попри те, що минуло стільки років, вона пам’ятала все в будинку до дрібниць.

– От і все, – закінчив розповідь Дмитро. – Я над ним зігнувся, а там усе в крові. Кров юшить і юшить. Пам’ятаючи свою військову науку, я помацав його пульс. Барсуков був мертвий. Тоді я обережно вийшов, зачинивши за собою двері в будинок, і пішов додому.

– Можна сказати, що це нещасний випадок, – заспокоювала чоловіка Ганна-Софія, – ти ж захищався.

– Напевне, так, – відповів той, і за кілька хвилин було чути його рівне дихання.

Дмитро заснув.

За кілька днів Дмитра не стало. Складалося враження, що саме ця прихована історія й тримала його на цьому світі. Не міг він піти, не розповівши Ганні-Софії правди.

19

І знову світ навколо наповнився сірою порожнечею. Ганна-Софія тільки змирилася зі смертю сина. Та ні, не змирилася. Хіба можна з цим змиритися? Вона щойно тільки усвідомила її. Впустила розуміння того, що сталося, і звиклася, що з трагедією доведеться жити далі. Тоді в неї ще був Дмитро. Він постійно був поруч, даючи зрозуміти, що це не тільки її біда. Чоловік забирав частину того болю на себе.

Спочатку Ганна-Софія замкнулась у собі, зібрала свій біль докупи й нікого не впускала до нього. Адже вона мати. Хіба хтось зможе зрозуміти її трагедію й пережити разом із нею горе? Пізніше Ганна-Софія навіть сама собі зізнавалася, що були в неї страшні думки покинути цей світ. Піти разом із ним, із синочком. У такі хвилини вона усвідомлювала, що не можна залишатися наодинці із собою, і ще більше розуміла, що означає для неї Дмитро. Він її опора в радості та в горі.

Та ось не стало й Дмитра. Якось Ганна-Софія спіймала себе на дивній думці, що смерть найрідніших людей буває різною. Одна смерть є несподіваною, мов швидка стріла, що врізається в тебе й раз по раз проштрикує тебе наскрізь та повертається. Гострий наконечник знову й знову пронизує душу й серце. Інколи здається, що стріла зникла, але ні, вона повертається в найнесподіваніший момент і завдає ще більшого страждання.

Але є інша смерть, яка, мов хмара, давно затягнула небо. Вона висить над людиною й важким тягарем тисне зусібіч. Усі частини тіла відчувають її присутність. Здається, що серце починає працювати в іншому ритмі. Муки й біль людини щораз нагромаджуються, стають усе більшими й більшими, страждання накочуються поступово великим важким каменем і тягнуть істоту додолу, не даючи їй навіть дихнути. І немає з-під цього каменя виходу. Світ стає чорним, хмара затягує у вир небуття. Бувають моменти, що десь там, глибоко в підсвідомості, час од часу задзвенить маленький дзвоник і навіється несподіване запитання, яке примушує кожного зупинитися: «Можливо, це саме твоя хмара?»

Та приходить день, який дає відповідь на всі запитання. Рідна людина покидає тебе назавжди, а хмара залишається. І найстрашніше, що вона не стає важчою й чорнішою. Ти ловиш себе на думці, що в цей найстрашніший день ти вже ніби готовий до жахливої втрати, адже ти бачиш і відчуваєш цю хмару вже давно. Ці дві смерті різні, і не знати, яку з них легше пережити. Та зрозуміло одне: і стріла, і хмара стають твоїми супутниками в житті назавжди, до того часу, поки ти не помреш. Можливо, це буде якийсь інший, третій спосіб, невідомий тобі.

Віруся й Ольга робили все, щоб підтримати матір. Ганна-Софія була дуже вдячна їм за турботу. Віруся навіть перебралася до них на місяць, залишивши чоловіка з дітьми вдома. Та Роман із внуками приїжджав до них чи не щодня. Уже давно в їхній невеликій квартирі не було так гамірно. І це справді допомагало Ганні-Софії переживати важку втрату. Вона не мала часу залишатися наодинці зі своїми думками. Внуки бігали по кімнаті, постійно про щось розпитуючи бабцю. Одного разу до неї підбіг Василько й запитав:

– А чому мене назвали Василь?

– На честь дідуся, – відповіла Ганна-Софія.

– Але ж дідуся звали Дмитро? – перепитав малий.

– Тебе назвали на честь маминого дідуся, а твого прадіда, – втрутилась у розмову Ольга й, щоб якось відійти від цієї теми, продовжила: – А Ігоря назвали на честь дідуся вашого батька.

Ганна-Софія вдячно кивнула головою, показуючи, що все нормально, і продовжила розповідати внукам про їхніх дідів та прадідів. Ольга вийшла з кімнати, а за кілька хвилин повернулась і заявила:

– А я свого сина назву Дмитром.

Потроху вони повернулися до звичного ритму життя. Ганна-Софія їздила до Вірусі, бавилася з внуками, Ольга відвідувала навчання.