Щодня приїжджали військовики. Особливо зачастив капітан, командир яструбків. Він постійно кричав:

– Где твой сученыш?! – і обзивав мене такими словами, що я в житті не чула.

У селі ширилися розмови, що москалі ніяк не можуть упіймати хлопців. І начебто командує ними мій Павло. Хоча він був наймолодшим. Скільки б засідок не робили, як би ліс не прочісували, він виводив своїх побратимів із небезпеки. За таку кмітливість і хитрість дали йому прізвисько Лис.

Одного разу взимку хтось постукав у двері. Я відчинила. На порозі стояв незнайомий чоловік. Він привітався й попросив дозволу зайти.

– Заходьте, звичайно, – запросила я його в хату.

– Я від Павла, – незнайомець говорив пошепки і, роззираючись довкола, продовжив: – Він сьогодні прийде вночі. Просив приготувати вечерю.

Чоловік пішов, а я не знала, за що взятися. Та за годину в мене все пеклося, варилося й смажилося. Насунулися сутінки. Година за годиною, очікування перетворилося на справжнє пекло. Я сіла біля вікна й, вдивляючись у темінь, задрімала. Не знаю, скільки часу тривав мій сон, та розбудив мене сильний гуркіт. Розуміла: Павло так би не стукав. Доки я дійшла до дверей, вони їх виламали, а розчервонілий капітан, вимахуючи пістолетом, кричав на весь голос:

– Где он?!

Я мовчки дивилася на непроханого гостя.

– Где твой Лис? – Капітан окинув поглядом кухню і, побачивши готову їжу, кинувся до неї й почав розкидати по підлозі. – И что ты, старая ведьма, хочешь сказать, что себе это все приготовила? Бандитов кормишь?

У цей момент я зрозуміла, що мій син укотре оминув пастку, і зраділа.

Капітан із ревінням кинувся на мене, збив із ніг і почав копати, а потім потягнув до печі й притулив голову до розпеченої жаровні. Я знепритомніла. Коли прийшла до тями, то відчула страшенний біль і запах паленого волосся. Цей шрам залишився в мене на все життя.

Марія обережно провела рукою по спотвореному шрамом чолі, мов хотіла переконатися, що це був не сон.

– За кілька днів знайшли капітана, повішеного на величезній вербі над сільським ставком.

Після цього випадку я більше не бачила сина. А за кілька тижнів приїхало до нас багато машин із військовиками. Робили велику облаву. Багатьох хлопців тоді впіймали й постріляли. Казали, що й сина мого також. Та я не вірила. Не приймало моє материнське серце цю звістку. Те, що немає на світі моїх Василя й Петра, я знала, відчувала. А за Павла була впевнена – живий.

Марія задумалась, і в палаті запала цілковита тиша.

– І що далі? – не стрималася Зінаїда.

Жінка сумно всміхнулась і відповіла:

– Молилася. Молилася за нього день у день рік за роком. Ніколи не подавала його ім’я до церкви за упокій. Тільки за здоров’я. Односельці дивилися на мене, як на божевільну. Через п’ять років отримала від нього звісточку. Він таки живий. Не зловили його тоді бузувіри. Якимось чином потрапив він за кордон. Живе тепер у Канаді.

– Ви не боїтеся розповідати нам усе це? – запитала Ганна-Софія.

– А чого мені боятися? – здивувалася Марія. – Мені вже нічого не страшно, а до синочка мого не дістануться: руки короткі. – І, трохи подумавши, сумно додала: – Не дістануться. Ні до одного, ні до другого…

Більше жінка не промовила ні слова. Почекавши кілька хвилин, Ганна-Софія підвелася з табуретки й вийшла з палати. За нею стрілою вилетіла медсестра.

Наступного дня із самого ранку Марія здала аналізи. Болі минули, попередній діагноз не підтвердився. Жінці призначили лікування й відправили додому. Більше жінку ніхто не бачив. Та незрима присутність Марії ще довго відчувалась у відділенні. Зінаїду мов підмінили. Вона по-іншому почала ставитися до людей. Звичайно, не можна змінити людину повністю за такий короткий термін. Та дівчина почала дивитися на людей іншим поглядом. Одного разу Ганна-Софія зустріла її навіть у церкві.

Трамвай прямував далі. Ганна-Софія намагалася відкинути спогади й зосередитися на вулицях, будинках, людях, що пропливали за вікном, та зрештою знову поринула в минуле…

Після переїзду Вірусі до чоловіка вони залишились у квартирі втрьох. Ганна-Софія та Дмитро працювали, а Ольга вчилася в школі й тішила батьків відмінними оцінками. Окрім того, у неї з’явилося нове захоплення – історія. Дівчина не раз приходила до батьків і просила розповісти про те, що відбувалося до війни. Батько полюбляв такі посиденьки. Та донька намагалася розібратися в історичних процесах, наполегливо вишукувала достовірні факти та підтвердження подій. Ольгу цікавила історія України. Ні, не та, що була написана в підручниках, створена спеціалістами ЦК КПРС, а справжня історія, прихована подалі від людського ока.

Ганна-Софія не раз бачила, як Дмитро переживав за доньку. З одного боку, він тішився, що Ольга хоче докопатися до правди, з другого, – хвилювався. Адже Ользі тільки чотирнадцять років і вона ще дитина.

Та виявилося, що громадянська зрілість не вимірюється тим, скільки людині років. Якось Ганну-Софію колега по роботі попросила принести підручник із хімії, за яким Віруся готувалася до вступу в університет, бо її син хотів вступати на хімічний факультет. Ганна-Софія прийшла додому й одразу вирішила знайти книгу. Жінка підійшла до книжкових стелажів, на яких Дмитро завжди слідкував за порядком. Тому вона знала, що книга, якою зараз не користуються, повинна лежати згори. Ганна-Софія принесла стільчик, стала на нього й почала шукати потрібну книгу. Підручник справді лежав згори. Ганна-Софія потягнула корінець, але разом із книгою посунулося ще кілька томів. Жінка не втримала рівновагу, і вони з гуркотом впали на підлогу. Разом із книгами упало на землю й кілька давніх газет.

– От незграба, – сама до себе промовила жінка, – це ж треба так…

На цьому слові вона завмерла. Це не були давні газети, як вона подумала одразу. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти, що газети не з тих, що вони читають і які можна купити в газетному кіоску. Жінка взяла котрийсь часопис до рук і вголос прочитала назву «СВОБОДА». Трохи нижче меншими літерами було видруковано «Український щоденник». Праворуч на сторінці писалося англійською мовою «SVOBODA UKRAINIAN DАILY». Газета була опублікована в США. Ганна-Софія обвела поглядом кімнату, мов боялася, що хтось побачить, що вона тримає в руках іноземний часопис. Жінка підвелася й замкнула двері кімнати. Потім присіла на підлогу біля газети й узяла до рук. Це був номер «Свободи» від 19 січня 1978 року. Жінка прочитала заголовок статті, що займала першу сторінку, – «60-річчя проголошення державної Незалежності Української Народної Республіки 22-го січня буде «Днем Української Незалежності» в багатьох штатах і містах Америки». Оце б хтось зі знайомих побачив, що вона читає! Та цікавість перемогла, і Ганна-Софія, побіжно переглянувши першу газету, узяла іншу. Це був різдвяний номер. Великими літерами до неї зверталося привітання словами «Бог Предвічний народився». Жінка відчула, як закалатало серце. Вона вже ніколи не сподівалася прочитати такі слова в часописі.

Ганна-Софія незчулася, як поринула в читання. Вона сприймала написане жадібно, мов голодна людина, котра не їла тривалий час і хотіла насититися за раз. Жінка навіть не почула, як відчинилися двері й прийшов Дмитро. Чоловік застав її на підлозі поміж газет.

– Ти що робиш? – спантеличено запитав він.

– Присядь, – замість відповіді жінка вказала на місце поруч.

Дмитро підійшов до дружини й присів поруч. Узяв у руки часопис і присвиснув:

– Ого, і звідки в нас це добро?

– Я так розумію, що ти до газет стосунку не маєш. – Жінка пильно подивилася на Дмитра.

– Та ні, звичайно, – відповів чоловік, продовжуючи: – Хоча, мабуть, хотів би.

– Отже, у нас залишився тільки один варіант.

Доньку вони чекали, не знаходячи собі місця. Розмірковували, як повести розмову. Однак одразу домовилися, що не будуть сварити. Дмитро навів залізний аргумент:

– Сварити я її не буду, бо що я тоді хотів від Остапа? Єдине, що потрібно, – пояснити доньці, щоб була обережною.