Після початку війни на сході України Даринині родичі спочатку телефонували, пропонуючи тікати до них. Після кількох довгих розмов і спроб переконати родичів, що в Україні безпечно жити, Дарина почула від одного з братових внуків, що всі українці – фашисти й він збирається їхати сюди, щоб воювати супроти нас.

Це була остання розмова з родичами. Цього дня Дарина зателефонувала Ганні-Софії, розповіла їй усе й із гіркотою в голосі підсумувала:

– Ти уявляєш, це внуки й правнуки людей, які боролися за Україну, яких за це вислали з рідного краю. Вони тепер будуть воювати проти Батьківщини. Оце там їм промивають мізки ще сильніше, ніж нам за Союзу. Знаєш, що найстрашніше? Те, що два брати можуть зустрітися в бою як вороги. Ось що страшно.

Ганна-Софія вже давно думала про це. На тому боці був і її онук. Вона згадувала історію подруги, і до неї підкрадалася страшна думка, що, можливо, краще нічого не знати, ніж постійно думати про те, що внуки можуть воювати один проти одного.

18

Трамвай зупинився на наступній зупинці. Це була зупинка біля Головної пошти. Ганна-Софія з цікавістю дивилася у вікно. Колись вагони проїжджали повз фасад поштамту, і погляди пасажирів зверталися до табло головного входу, на якому висвічувалися по черзі час та температура повітря. Тепер трамвай об’їжджав будівлю, а зупинка розташовувалася ззаду. Ганна-Софія думала, що це найкраща зупинка маршруту. Вона нагадувала їй якусь залізничну станцію в невеличкому містечку…

Після смерті Остапа Ганна-Софія довго не могла отямитися. Бувало, цілими днями сиділа біля могили, аж доки чоловік мало не силою забирав її звідти. Доньки також, як могли, заспокоювали маму. Віруся приїжджала чи не щодня, попри те, що саме в цей час у неї народився другий син.

Ольга чудово закінчила школу й збиралася вступати в університет. Батьки, котрі навіть не сумнівалися, що це буде історичний факультет, були здивовані, що її вибір припав на українську філологію.

– Філологія – це дуже добре, – якось почав розмову батько, – але ти ж завжди казала, що підеш на історичний. Готувалася до вступу. Історія тобі завжди подобалася.

– Так, історія, а не обман, який зараз викладають. Звичайно, й українська література є різна, але в ній принаймні більше правди. От колись зміниться все, буде нова історія. Я тоді ще раз вступлю.

– Але ж ти готувалася до вступу на інший факультет. Упевнена, що зможеш вступити? – запитала Ганна-Софія.

– Так. Там іспити майже ті самі, решту підтягну. У мене ще цілий місяць.

І Ольга справді без проблем вступила в університет, склавши іспити на «відмінно».

Дівчина закінчила перший курс, і батьки зробили висновок, що Ольга задоволена своїм вибором. Їй подобалося вчитися, адже тепер читання художньої літератури було її майбутньою професією.

Слідом за Дмитром, котрий уже рік був на заслуженому відпочинку, Ганна-Софія вийшла на пенсію.

Однак Дмитро продовжував щодня відвідувати інститут, у якому працював до пенсії. На запитання дружини: «І чого ти туди їздиш, ти ж уже понад рік не працюєш?» – Дмитро відповів:

– Допомагаю хлопцям запустити один вузол, який…

– Ні, ні, – перебила дружина, – не розповідай. Запросиш на запуск.

– Звичайно, – вигукнув чоловік, вибігаючи з квартири.

Він не знав, що не виконає своєї обіцянки. Вузол запустять. Та вже без Дмитра.

Життя ніби почало налагоджуватися. Та біда не приходить одна. Через три роки по смерті сина помер Дмитро. Покинув її назавжди. Мабуть, у цьому була й її провина. Прибита смертю Остапа, Ганна-Софія тривалий час не помічала, що коїться навколо. Вона неначе хотіла перетягнути всю трагедію на себе. Та горе втрати сина підірвало й здоров’я Дмитра.

Ганна-Софія не раз просиналася вночі, а чоловіка не було поруч. Він сидів на кухні в темряві й нерухомо дивився в одну точку. Жінка підходила до нього, клала руки на плечі, і вони так мовчали годинами.

Ганна-Софія не раз думала, що й на роботу чоловік ходить, щоб не було в нього часу на роздуми й згадки. Це його відвертало від горя. Вона й сама намагалася не сидіти без діла. То до Вірусі поїде, з внуками побавиться, то вдома знайде собі заняття. Кілька разів навіть на хутір Тихий їздила родичів, що там живуть, провідати, на могилу до мами та бабці сходити. Приходила й розмовляла там із ними годинами. Мамі розповідала все, навіть те, що не могла сказати Дмитрові. Посиділа, поговорила, поплакала, і на якийсь час їй ставало легше.

Якось восени з нею на Тихий поїхав Дмитро. Вони йшли від залізничної зупинки на хутір пішки. Ганна-Софія згадала свою першу поїздку, як вони з бабцею йшли цією ж стежкою. Вона розповідала йому про це. Побачивши озеро, вони вирішили перепочити, тим паче в Дмитра почало нагадувати про себе поранення: йому було важко йти.

Побачивши воду, Ганна-Софія згадала слова бабці Віри, що озеро за її молодості було значно більшим. Зараз жінці також здавалося, що озеро стало меншим.

Дмитро присів на траву, а Ганна-Софія зняла взуття й зайшла у воду. Вона мов повернула час і знову опинилася в дитинстві. Із забуття її вирвав голос чоловіка:

– Ти що робиш? Вода ж холодна.

– Усе добре, – відповіла вона таким голосом, що він зрозумів: не потрібно зараз тривожити дружину.

Дмитро також зняв черевики, зайшов у воду й став поруч. Так вони й стояли мовчки, поки від холодної води не почало судомити ноги. Вона згадала, як тоді маленькою дівчинкою вискочила з крижаної води. Цей спогад викликав у неї усмішку.

Потім вони повільно пішли в напрямку лісу. Ганна-Софія в деталях розповіла про свою першу подорож на хутір, про ліс. Зараз ліс був не таким темним та непривітним, як у дитинстві. Опале листя шаруділо під ногами, немов заманювало подорожніх у хащі. Стало страшно й захотілося розвернутися та кинутися назад до озера.

Та ось вони вийшли на галявину, на якій колись стояла хата бабці Віри. Її давно вже не було. Та й хутір змінився. Уже майже не було білих хатинок під солом’яними стріхами, навколо стояли добротні будинки. Не було так гамірно, як у дитинстві. Можливо, тому, що настала осінь.

Ганна-Софія з чоловіком підійшли до місця, де колись висіло коло Елу. Тут також усе змінилося. Тополі вже давно хтось зрізав, а на місці хати сім’ї Елу тепер стояв невеликий магазин.

Вони пішли на цвинтар, упорядкували могилки мами та бабці. Після цвинтаря провідали доньку вуйка Йвана. Вона одна з усіх його дітей залишилася жити в Тихому.

Ганна-Софія та Дмитро довго не засиджувалися, адже восени скоро темніло. Тож по обіді вирушили на електричку. Назад Дмитро вже ледве дійшов. Удома дав дружині обіцянку піти наступного дня до лікаря. Обіцянку він виконав, але стан здоров’я не покращився. Зрештою Дмитро перестав відвідувати роботу, а з часом і виходити на вулицю. Лікарі тільки розводили руками, не знаючи, чим допомогти. Так тривало майже два роки.

Ганна-Софія намагалася не залишати чоловіка самого, піклувалася про нього, підтримувала, розважала. Матері допомагала Ольга. Вона якось стрімко подорослішала, з дівчинки з косичками враз перетворилася на серйозну молоду жінку.

До батька весь час приїжджала Віруся з внуками, інколи з чоловіком. Але Дмитрові ставало все гірше, а одного вечора він покликав Ганну-Софію до себе й сказав:

– Ти знаєш, я тебе ніколи не обманював, – почав він, – але є одна річ, яку я тобі ніколи не розповів. Я бачу, до чого все йде… – Він зупинив помахом руки спробу дружини заперечити й повторив: – Я бачу, до чого все йде, і мушу тобі розказати свою таємницю.

Він зробив тривалу паузу, мов збирався з думками, і продовжив:

– Я вбив людину.

Ганна-Софія спантеличено подивилася на чоловіка.

– Ти ж воював. Ти мусив це робити. Війна є війна.

– Ні, це інше. Не на війні. Пізніше.

Дружина не знала, що й сказати, а Дмитро розповів їй історію, яку проніс через усе життя. Він почав говорити з таким завзяттям, немов тільки й чекав можливості оприлюднити таємницю, що мучила його довгі роки.