А місіс Вейн Тіммонз каже:

— Ви такі, що нічим не гребуєте…

І я кажу це, кажу надто голосно. Я кажу в мікрофон:

— Повірте мені.

Скрізь навколо мене піднімаються вгору пари навушників. Вони зводять на мені очі, щоб пришпилити поглядами з мільйона сторін. Чорні оператори, латиноамериканці, корінні американці.

Я шепочу в мікрофон:

— Послухайте, пані… — а тоді майже кричу: — Я такий самий білий, як і ви…

Наступного вечора чоловік звідкись із Су-Фолс каже:

— Ви захоплюєте літаки й скеровуєте їх у наші хмарочоси, а я повинен купувати твою драну швабру? — Він додає: — Ні, дякую тобі ломакою, Хаджі…

Чоловік із Талси рече:

— Тюрбаноголовий, — і кладе слухавку.

Чоловік із Фарґо каже:

— Погонич верблюдів, — і кладе слухавку.

Звідкись із Мемфіса чоловік мовить:

— Пустельний ніґер, — і в слухавці тихо.

Наступним у черзі комп’ютер видає мені номер з кодом Західного Лос-Анджелеса, і жінка, що бере слухавку, каже:

— Події на площі Тяньаньмень — це трагічно придушений виступ борців за права людини, але ви мусите й далі боротися за свою свободу. — Вона каже: — Як член «Міжнародної амністії», я витрачаю кожен зайвий цент, борючись за гідну платню й умови роботи для вашого народу. Вам треба повстати й порвати кайдани, в які закували вас ваші імперіалістичні корпоративні магнати.

Вона каже:

— Народи світу крокують з вами пліч-о-пліч.

Та швабру вона не купує.

Наступним у черзі комп’ютер видає мені містера і місіс Веллс, штат Вашингтон, телефонний код 509, і слухавку бере дівчина.

Я питаю:

— Чи можу я розповісти вам про революцію в догляді за підлогою?

А дівчина відповідає:

— Аякже. Розповідай.

Привітання, Дозвіл, Подача.

Дівчина перебиває мене і каже:

— Я тобі заздрю. Я от застрягла в зачуханому містечку, що зветься Валла-Валла, і треба спалити цілий бак бензину, щоб доїхати звідси в якесь хороше місце. Я ходжу до школи, де всі учні наче клоновані — однакові зачіски, одяг, мрії, — ніби ми всі зійшли з конвеєра. І мені ніколи не вибратися звідси. Ніколи.

Я кажу, що «Диво-чепуруха» являє собою цілий комплекс для доглядання підлоги…

— У тебе є слон? — питає вона. — Тобто ти ж їздиш на роботу на справжньому живому слоні?

Черга клієнтів, середня тривалість розмови, інструкторка-наглядач. І я кажу:

— Так. — Усупереч розписаним сценаріям я відповідаю: — П’ятирічний індійський слон.

Вона каже:

— Оце круто!

Я кажу:

— Його звуть Синдбад.

Дівчина каже:

— Так гарно! А в мене є кішка, хоч насправді вона оцелот. Тобто вона стане оцелотом, коли виросте, а звати її Паприкою.

Інструктор-наглядач дивиться в мій бік і підходить ближче, щоб мене чути.

— Батьки мене вдочерили, — каже дівчина, — коли я ще була немовлям у Заїрі, де тато служив у миротворцях. Вони добрі і все таке, але мені якось дико бути єдиною афро-американкою в будь-якому приміщенні. — Вона цікавиться: — А ти знаєш, які з себе оцелоти?

Записавши її телефон на аркушику, я питаю дівчину, чи можу я внести її номер у список, щоб зателефонувати їй знову якось на днях. Тоді ми зможемо більше поговорити про «Диво-чепуруху».

— Так, будь ласка, — каже вона. — Саманта. Мене звуть Самантою, але, коли народилася, мене нарекли Шаму-Рінді.

І я закінчую дзвінок.

Того тижня я підійшов у школі до чорної дівчини під час обіду й запитав:

— Ти родом із Заїру?

А вона тільки глянула на мене. Тоді штурхнула мене плечем, розвернулася й пішла геть.

Наступного дня я запитав у чорної дівчини, чи є в неї оцелот.

А вона сказала:

— Що?

— Це такий невеликий дикий кіт, — сказав я.

А вона закотила очі й сказала:

— Я знаю, що таке оцелот!

Наступного дня я підійшов до останньої чорної дівчини в школи імені Томаса Джефферсона і спитав:

— Твоє справжнє ім’я — Шаму-Рінді?

Ця дівчина кліпнула. Вона дивилася на мене і чекала.

Тому я спитав:

— Саманта Веллс?

А вона повільно підняла руку й вказала пальцем на дівчину з іншого боку їдальні. На білу дівчину. З довгим білявим волоссям. У формі дівчат із групи підтримки.

Коли я знову телефоную їй, Саманта «Шаму-Рінді» каже:

— …і нікому не подобається музика, яку я слухаю, такий, знаєш, ґлобал-трайбл-етнотехнобіт. І ніхто не любить органічної, натуральної їжі, а я тільки таку й можу їсти. Я хочу сказати, що мій смак настільки за межами їхнього вбогого розуміння…

Я нічого не відповідаю.

— Чи таке, наприклад, — каже вона. — Влітку тут висока вологість, і в мене волосся стає ще кучерявішим…

Я нічого не кажу.

Вона питає:

— Як там твій слон?

Я відповідаю, що добре. Чудово.

— Синдбад? — каже вона. — Правильно?

Я питаю, чи хоче вона придбати «Диво-чепуруху».

А Саманта питає:

— А якщо я куплю її, ти зателефонуєш мені завтра?

Наступного мого робочого вечора чоловік з Якіми каже:

— Зараз мене більше цікавить, як сталося, що ви отримуєте мільярди доларів фінансової допомоги з кишені наших платників податків, а ще й досі не вичухалися? Завжди у вас як не СНІД, то голод!

Інструкторка-наглядач стає поруч зі мною. Вона хитає головою і проводить пальцем по горлу.

І я закінчую дзвінок.

Коли я знову телефоную Саманті, вона каже:

— …і мені подобається, що ти зі Східної Індії. — Вона зізнається: — Це так збуджує. — Вона питає: — Чи ти пакистанець?

Я питаю, чи хоче вона купити п’яту «Диво-чепуруху».

А вона каже:

— Стривай, піду витягну в тата кредитку.

Наступного тижня у школі імені Томаса Джефферсона я підійшов до білявої дівчини з групи підтримки й сказав:

— Привіт. Ти Саманта Веллс?

А вона:

— А хто питає? — Це та дівчина, чий голос я чув по телефону. Та сама, в котрої вже майже дюжина «Диво-чепурух», але нема оцелота.

Я, вигаданий хлопець зі слоном, пропоную їй:

— Хочеш, якось сходимо куди-небудь?

А Саманта каже:

— Я вже маю декого. Він сюди не ходить. — Вона, у своєму светрику групи підтримки, зі своїм білявим хвостиком, що звисає на спину, нахиляється до мене і голосно шепоче: — Він індус. — Вона каже: — Ми пробуємо романтичні стосунки на відстані…

Я питаю:

— Як його звати? — Я ніколи не називав їй своє ім’я.

А Саманта хитає головою і каже:

— Ти його не знаєш.

Тож я питаю її…

Я питаю, як можна зустрічатися з кимось, хто не вірить в істинного і єдиного християнського Бога?

Я стою перед нею, а мої одяг, зачіска і мрії — все, що в мене є, — зійшло з того самого конвеєра, що й її, я просто ще один клон, і я кажу їй:

— Усі ті індуси… Індуси — гімнюки…

А вона:

— Пробач, — і розвертається так, що хвостик злітає вгору, і йде геть.

А я кричу їй навздогін, що вона біла. Я кричу, що вона дівчина білої раси. Їй треба зустрічатися з білими християнськими хлопцями. А не злигуватися з якимось кольоровим дристуном з іншого боку планети і не народжувати від нього богопротивних покручів…

Я кричу їй услід:

— Я Білл! Мене звуть Білл Гендерсон!

Але Саманта Веллс уже зникла з очей.

Принц-жабеня

У Мони Ґлісон на щічці сіднички витатуйовано невеличкого Мікі Мауса, тому Ітан вирішує розпочати з нього. Він цілує те місце і каже, промовляючи ці слова впритул до шкіри:

— Уяви собі першого печерного первобутнього.

Мона каже:

— Не треба.

Вона каже:

— Лоскотно.

Проте не перевертається.

Знову ж, він цілує її мишеня і каже:

— Уяви собі якогось первобутнього, що його штрикнули обгорілою ломакою. Сажа застрягає в нього під шкірою, і тому первобутньому доходить, що ця темна плямка не збирається бодай колись щезнути…

Це вже після того, як Ітан сягнув першої, другої й третьої бази: Мона в його кімнаті, вони удвох в його ліжку, попереду перед ними один довгий день, аж до того як його батьки підуть з роботи. Для нього то була ще та битва — залишити на собі сині джинси. А одяг Мони повсюди. Її майка й спідничка. Покривають його стіл, покривають усе, окрім неї самої. Він стиснув її циці і прокволом стягнув з неї трусики. Татуювання в неї в такому місці, де її батьки ніколи не дізнаються, що воно там є. В тому-то й сенс. Мона вже така заведена, що готова йти до кінця. Вона скавулить і мокріє на простирадло, але Ітан не бажає повторити свої нещодавні, раніші катастрофи.