Далі було гарно. Гарно і яскраво. Наче банановий фостер[101] чи креп сюзет[102], що блимають блакитними вогниками, коли їх готують просто біля столу. Як кава по-іспанськи, коли бармен посипає її цинамоном, і той спалахує світлячками, стало так гарно, що татусь із матусею можуть лиш видивлятися на блакитне сяйво, як від чорно-білого телевізора, по якому крутять старі фільми, на це чарівливе блакитне світло, що танцює десь унизу, серед її лобкового волосся, яке, певно, просякло його засобом для дезінфекції, бо та штука ніколи повністю не випаровується, і тому її кущик вибухає, наче напалм зранку за спиною Чарлі Шина в тому кіно, що крутять на іншому сеансі, навіть тоді матуся з татусем не думають про те, щоб зупинитися, впасти додолу й покотитися, зупинитися, впасти додолу й покотитися[103], як учив їх Білл Косбі[104] все їхнє дитинство, замість цього вони кричать, і навіть мамин сором теж кричить усім тим повітрям, що накачав у неї татусь, і цей струмінь повітря пахкає полум’ям, як той вогнедишний дракон, як вогнемет часів В’єтнамської війни чи як лейтенант Елен Ріплі, що переслідувала Чужого в темряві, Елен Ріплі, скажено крута ікона фемінізму, подібних до якої ніхто раніше не бачив, поки вона не перетворилися на просто Сіґурні Вівер, і хоч те полум’я, що спалахнуло на задньому сидінні, підпалило татусів дезінфікований сором, і не тільки волосся, а й шкіру теж, що й досі натягнута від внутрішнього тиску, мов барабан, і надлишок крайньої плоті тепер турбує його найменше, навіть тоді він намагається правдиво описати, як усе це виглядає, хай навіть обличчя малого, обличчя Троя, тепер виражає тотальний жах, а батько Троя каже, що усе схоже на те, як у поході на природу підносиш зефірки надто близько до вогню і залишаєш їх там плюватися, і шкварчати, і крапати на землю в калюжку, яку неможливо загасити, і все в сто разів гірше, ніж просто покоричневіння, навіть коли тієї миті раптом вирішує наступити щомісячний матусин час, хоч і зовсім не вчасно, бо так буває у жінок, коли щось їх лякає, скажімо, павук поруч із раковиною чи страшна геловінська маска, вони скорочують усі м’язи в захисній реакції, як восьминоги випускають чорнила, утворюючи димову завісу, щоб можна було втекти, матуся вивергає цілий вулкан крові, облямований кільцем полум’я. І навіть це не допомагає, коли займається салон «Доджа-Дарта», перетворюючи сцену на пожежу всередині більшої пожежі, як комин у палаючому будинку, що стоїть десь у пеклі, а татусь на той час уже так близько, що коли він виходить, то ще й досі стріляє сперматозоїдами просто у вогонь від засобу для дезінфекції, пах, пах, пах, наче трасуючими кулями, наче Четвертого липня, але й тоді матуся не відчуває полегшення від того, що не вагітна, і вони з татусем стрибають по всьому задньому сидінню «Доджа-Дарта», поки усі фари за ними не починають блимати дальнім-ближнім, дальнім-ближнім, і усі горлають, як на родео, і кричать: «Скачи, дівко!», не знаючи, що у них обох зайнявся сором, аж поки матуся не випадає із задніх дверей «Доджа», а татусь не випадає з іншого боку, і навіть тоді їм не спадає на думку впасти і покотитися, хоч вони обидва і горять на бігу, а за ними тягнеться слід з обгорілих шматочків зефірки, з жевринок бананового фостера, що плюються гарячими бризками у гравій парковки і підпалюють паперові серветки й викинуте сміття, і коли вони біжать туди, де обличчя Саллі Стразерс і Стіва Макквіна й далі цілуються і ростуть на екрані, а обличчя його малого, обличчя Троя є одним велетенським знаком питання, навіть тоді цей малий питає: «То це так я з’явився на світ?»

Під цю пору вони вже приїхали додому і зупинилися на парковці перед будинком, а з вікна Трою махала рукою мама. Те, що від неї залишилось. І батько Троя так твердо налаштувався перевершити жалюгідну спробу власного батька, що навіть тоді все одно каже:

— Ні, сину. Це тому ми тебе всиновили.

Холодні дзвінки[105]

Комп’ютер видає мені номер місіс Вейн Тіммонз із телефонним кодом Бетл-Кріка. Ми перший тиждень продаємо по телефону «Диво-чепуруху», не просто швабру, а цілий комплекс для доглядання підлоги, єдиний певний спосіб захистити і вберегти ваше новеньке та якісне покриття, недорогий спосіб зекономити тисячі доларів на заміні пошкоджених паркетин чи недешевого вінілового ламінату, а також зберегти свій душевний спокій усього за три помірні платежі по…

А місіс Вейн Тіммонз питає:

— Стривайте, а чому я мушу щось у вас купувати?

Інструкції кажуть перескочити до аргументів другого рівня: тому що «Диво-чепуруха» заощадить вам набагато більше, ніж коштує сама, якщо порахувати збережений час і різницю в ціні будинку, коли надійде пора його продавати.

А місіс Вейн Тіммонз каже:

— Ти хоч у Бога віруєш?

На таке питання немає затвердженої відповіді, але я відповідаю. Розмова за межами визначених схем офіційно називається пробіжкою. Згідно з інструкціями, нам не слід вступати в побічні розмови, але я відказую їй:

— Так.

Місіс Вейн Тіммонз уточнює:

— В нашого єдиного й істинного Бога?

Так. Згідно з інструкціями, я мусив повернути розмову в русло «Диво-чепурухи» і сказати, що прибирати підлогу на кухні стане так легко, що це не вважатиметься роботою в шабат…

А місіс Вейн Тіммонз каже:

— А точно не в якесь усміхнене слоноголове божество? Ти певен, що не поклоняєшся якійсь голій жінці з купою звивистих рук?

Основою будь-якого вихідного дзвінка є те, що треба пройти через стадії Привітання, Дозволу і Подачі. Спочатку треба сказати «добрий вечір», чи «доброго ранку», чи чого там іще. Тоді мусиш спитати, чи можна розповісти клієнтові дещо, — це стадія Дозволу. І тільки після цього слід Подавати.

— Котра у вас там година? — цікавиться місіс Вейн Тіммонз. — У нас четверта пополудні.

У мене третя пополудні того самого дня. Ще одна пробіжка. Забагато пробіжок — і інструктор-наглядач записує зауваження. Забагато зауважень — і можна починати шукати собі ще гірш оплачувану роботу.

— Не бреши мені про свій час, — каже місіс Вейн Тіммонз. Вона питає: — Ти в Калькутті чи в Нью-Делі? В Індії чи в Пакистані?

Ще одна пробіжка. Я у Валла-Валла. Я молюся тому самому Богу, високому чоловікові з білою бородою.

— Як тебе звати?

Білл.

— Не бреши мені, Омаре чи Акбаре, — каже місіс Вейн Тіммонз. — Ми тут, в Америці, знаємо, як вас готують. Це було в газетах і по телевізору. Вам дають звичайні імена і вчать говорити, як говорять справжні, нормальні люди. — Вона додає: — Але ми все одно знаємо, що таким чином ви видираєте шматок хліба у наших власних, милих діточок…

На іншому кінці зали інструкторка-наглядач підводить на мене очі. Вона зустрічається зі мною поглядом, і її брови злітають догори.

Вона показує нігтем на цифрове табло на стіні, де видно кількість активних дзвінків, загальну кількість дзвінків за зміну і наскільки мої пробіжки потягли вгору середню тривалість дзвінка. Середня тривалість у три хвилини перетворилася на чотири сорок п’ять. Інструкторка-наглядач проводить пальцем по горлу.

Місіс Вейн Тіммонз у моєму навушнику каже:

— Ви ж навіть гамбургери не їсте. Я бачила фото — ви даєте брудним коровам зупиняти рух на дорогах…

Мої очі бачать, як середня тривалість дзвінка виросла до п’яти хвилин і як оператори за іншими столами й острівцями дивляться на мене та хитають головами через те, що я позбавив їх місячної премії.

Сценарій підказує мені вибачитися й закінчити дзвінок, але я не роблю цього. Моя пробіжка затягується, я розповідаю, що мене звуть Вільям Бредлі Гендерсон. Мені сімнадцять років, і я ходжу до школи імені Томаса Джефферсона у Валла-Валла, штат Вашингтон. Я чотири вечори на тиждень працюю в телефонних продажах, щоб назбирати грошей на машину…