Я зустрівся з Санклементе в Боготі і відразу побачив, що саме така людина нам потрібна. Хорхе справляв враження чудового хлопця, безбородого конквістадора, загартованого й безстрашного. Амазонас він знав як свою кишеню, і з перших же днів виявився незамінимим членом експедиції.
Багато чим нам допоміг колумбійський уряд: його дуже зацікавила наша мандрівка. Він між іншим забезпечив нас зброєю, патронами і необхідними ліцензіями, яких інакше в той час дістати було майже неможливо: в Колумбії почалися політичні заворушення, а в деяких провінціях, насамперед у Льянос і південно-східній Колумбії, точилася громадянська війна (нараховують біля десяти тисяч жертв за чотири роки кривавої боротьби між консерваторами і лібералами, яка почалася в квітні 1948 року, коли в Боготі було вбито лідера лібералів Гайтана). Наше посольство теж допомагало нам у міру своїх можливостей. А втім, так само діяли всі наші земляки, яких ми зустрічали.
Ми хотіли якнайшвидше виїхати з Боготи, щоб зняти фільм, поки не почнуться дощі, але дні минали, а спорядження ніяк не приходило. Корабель, який віз його із Швеції, блукав десь між портами Центральної Америки. Нарешті ми одержали його на три тижні пізніше, ніж сподівалися.
Був уже початок березня, коли ми виїхали далі.
По дорозі до міста Пасто в південній Колумбії, звідки ми мали вирушити до річки Путумайо, ми завернули в Попайян, щоб зустрітися з Х’єллом фон Шнайдером. Однак там нас чекало розчарування. Ми сподівалися взяти Х’єлла в експедицію, але обставини не дозволяли йому йти з нами. Замість себе він запропонував Лаурентіно Муньоса, який не раз ходив з ним збирати колекції для музею і став вправним препаратором. Лаурентіно вдвох з братом мав невеличку кавову плантацію поблизу Попайяна, але його більше вабили мандрівки. Тому як тільки траплялась нагода піти на лови чи по колекції, він брав свою рушницю й мачете, запаковував москітну сітку та інші необхідні в дорозі речі і залишав брата самого доглядати плантацію.
Перш ніж вирушити далі, ми, звичайно, відвідали дітище мого друга Х’єлла — історико-природничий музей, найбільший і найкращий на всю Колумбію.
У Попайяні є дві визначні речі: заспиртоване серце героя визвольної війни Симона Болівара — вчені сумніваються, що воно справді його, — і чучело лося, застреленого шведським королем Густавом V. Лось міститься в музеї Х’єлла. Він виміняв його за кількох тропічних тварин у придворного препаратора Тура Хансона в Іребро. Х’єлл розповідав, що як тільки величезного рогатого звіра було встановлено на почесному місці серед музейних експонатів, люди сунули туди цілими натовпами. За чотири дні в музеї побувало десять тисяч жителів Попайяна із тридцяти восьми. Відвідувачі були вражені величиною лося: у Південній Америці таких великих тварин немає. Попайянці страшенно пишалися цим експонатом, особливо коли прочитали на етикетці, що «есте ехемлар фуе касадо пар Су Махестед ель Рей Густаво V де Суесіа» (цей екземпляр убив його величність король Густав V Шведським). Четвертого дня в музеї зібралося стільки людей, що мало не трапилось лиха: підлога не витримала такого тягару і провалилася! На щастя, ніхто не покалічився, лось теж залишився цілий, а величезні прибутки за перші чотири дні дали можливість зробити нову, дуже гарну мозаїчну підлогу.
З Попайяна ми поїхали до Пасто біля підніжжя вулкана Талерас, звідти спустилися на великій вантажній машині по східних схилах Анд, потім пересіли на човен і вирушили вниз по річці Путумайо. І приблизно на той час, коли починалася дощова пора, досягли місцевості, яку намітили для своєї роботи. Читач, певно, вже здогадався, що експедиція була невдалою, тому я не говоритиму багато про неї. Хочу тільки дещо розповісти про людей і тварин, з якими нам довелось зіткнутися під час цієї подорожі по джунглях — подорожі, що так розчарувала нас.
Про наше перебування в Колумбії я записав у щоденнику таке:
«… Хосе Санклементе, здається, має друзів по всьому Амазонас! Принаймні тут, у Пуерто Остіна, їх багато. Одному з них довелось натерпітися страху біля річки Кагуан, куди ми зараз їдемо. На згадку про це в нього залишився на шиї величезний шрам, його спіймали поліцаї, вважаючи за ліберала. Вони поранили полоненого мачете, зв’язали йому руки й ноги, замкнули в його ж власному домі, а дім полили бензином і підпалили. Врятувався він просто чудом, йому пощастило вибратися з будинку на берег, сховатися на дні човна і пустити його по річці за течією. До того, як це трапилось, він мав попереджати жителів церковним дзвоном про прихід поліції. Він і робив це, але поліція наскочила якось так раптово, що він не встиг дати тривогу. Одного з його друзів повісили, а загалом було вбито біля двохсот чоловік…
Незвичайна зустріч.
… Хазяїн готелю в селищі Пенья Родрігес Умберто Шавес — еквадорець. Виявилося, що він ходив разом з капітаном Лохом у ту страшну експедицію в Льянганаті. Отож, нам було про що побалакати.
— Багато труднощів траплялося в моєму житті, — сказав він, — але оте сімдесятиденне блукання було найжахливішим, що мені довелось пережити!..
Відвідини перуанського прикордонногопоста.
… Як не дивно, але на кордоні Еквадор — Перу у нас дійшло до серйозного конфлікту. Скінчився він, однак, мирно. Комендант заявив: «Ми, перуанці, найсумирніший народ на світі. Для друзів, — він витяг з кишені складеного ножика і націлив його в серце, — ми радо одріжемо шматок свого серця. Але до тих, хто платить за нашу дружбу зрадою, — комендант підняв руки і стиснув їх у кулаки, — ми люті, як тигри!..
А ось згадки про диктаторські часи.
Пересторога мандрівникам.
… Тридцяти п’ятьом в’язням із табору, що міститься за двісті кілометрів вниз по течії річки Какети, пощастило втекти, і вони орудують у навколишніх лісах. Попереджаємо, що це запеклі злочинці, здебільшого ув’язнені за вбивство. Є чутки, що голод довів кількох з них до канібалізму…
Зустріч з ягуаром.
… Нарешті ми побачили першого ягуара — великого красивого звіра, що стояв на березі і поїдав нас очима.
— Ель тігре! — крикнув Хорхе і тут же вистрілив. Торгні й собі спустив курок. Торгні стріляв дробом, а куля Хорхе могла хіба що трохи полоскотати ягуара. Звір зник у заростях. Оскільки ми прибули сюди не полювати, а знімати фільм, то були дуже сердиті на Хорхе і Торгні за їхній нерозважний вчинок…»
Наостанці для повної картини цієї невдалої експедиції я розповім про шостого її члена, чорношкірого кухаря Хокке.
Ми стояли табором біля гирла маленької кебрада (тобто притоки), що з’єднує озеро Чайра з річкою Кагуан. Це було єдине порівняно сухе місце. Пора дощів була вже в повному розпалі. Вона почалася цього року раніше, ніж звичайно, і зливи теж були більші, як завжди. Тому Кагуан розлилася, обернувши навколишні джунглі на суцільну трясовину.
Настрій у нас упав до нуля. Ми були такі самі похмурі, як сіре небо, що висіло над пралісом, немов брудна мокра ганчірка. А ми ж мали знімати фільм, для якого треба стільки сонця! Нас охопив відчай. Приїхати аж із Швеції в Амазонас, витратити так багато грошей, і все дарма! Що ж нам робити? Чекати, поки настане краща погода? Але чи є якась надія на це? Кожний зайвий день коштує неабияких грошей — то чи не повернутися нам відразу назад, так і не зібравши необхідного матеріалу?