Изменить стиль страницы

І тоді ми побачили, що наш кухар ще й не вміє плавати.

Він пірнув, випірнув, відчайдушно розмахуючи руками, і знову зник під водою. Коли б не Хорхе, який миттю кинувся йому на допомогу, Хокке потонув би.

Коли Хокке отямився, він тремтячим голосом звернувся до Хорхе:

— Дякую, дон Хорхе! Ви врятували мені життя.

Хорхе вдав, що не чує. А мені сказав:

— Хай йому чорт! Нічого не міг із собою зробити. В таких випадках дієш просто інстинктивно, не думаючи…

В Пуерто Легізамо занедужав Вальтер Буберг. Він змарнів і мріяв тільки про те, щоб якнайшвидше повернутися додому. І якраз із цим нам пощастило: один німець підкинув нас до Боготи на своєму літаку, що вже ледь тримався купи. (Під час наступного рейсу ця стара коробка таки впала в джунглі). Німець скуповував в Амазонас каучук та інші цінні товари і вигідно перепродував їх у Боготі. При нагоді він перевозив також пасажирів і вантаж. Здавалося, що в його літаку не залишилось жодної вільної щілини, проте він забрав і нас, і наші речі. Щоправда, більша частина спорядження залишилась в Пуерто Легізамо: ми з Торгні твердо вирішили повернутися і докінчити роботу, як тільки перестануть іти дощі.

Ми попросили німця летіти над річкою Кагуан — власне, йому й не довелося дуже відхилятися від курсу Пуерто Легізамо — Богота. Зате ми мали нагоду спростувати один географічний міф. На всіх картах озеро Чайра займає досить-таки велику площу. Однак те повне крокодилів болото, яке ми бачили під час своєї подорожі і яке Хорхе назвав Лаго Чайра, — зовсім мале. Розташоване воно там, де й має бути Чайра. Де ж тоді велике озеро? Оглянувши цю місцевість з літака, ми зробили висновок, що озера зовсім немає, і німець підтвердив нашу думку. В цьому нема нічого дивного. Справжня картографічна робота тут ніколи не провадилася, карти часто доводилося складати на основі неточних зарисовок любителів і суперечливих повідомлень мандрівників. Тому й озеро Чайра вийшло значно більшим, ніж воно є насправді, і таким залишиться на картах, поки хтось не виправить картографів.

В Боготі ми попрощалися з своїми колумбійськими друзями, взявши з них обіцянку піти з нами в наступну експедицію. Потім знову сіли на літак і вирушили додому через Ямайку та Нью-Йорк.

Чудового сонячного дня літак приземлився на Стокгольмському аеродромі, де на нас чекали представники «Нурдіск Тунефільм». Зустріч була тепла, але, ясна річ, не дуже радісна. Та ми з Торгні не почували себе переможеними. Звичайно, шкода було повертатися без достатнього матеріалу для повнометражного фільму, проте ми вірили у свій задум і в себе самих. Але все залежало від того, чи повірить у нас компанія. Відповідь ми мали вже через кілька тижнів: «Їдьте ще раз!»

11

ГІГАНТСЬКІ І ОТРУЙНІ ЖАБИ

Коли прибиральниця зайшла до нашої ванни у готелі в Пасто, щоб позамітати, вона спочатку заверещала, потім, швидко хрестячись, кинулася тікати.

Її так налякав не голий чоловік, а три гігантські страшні жаби, що, вирячивши очі, сиділи на кам’яній долівці.

Ці потвори, живий удав завдовжки два з половиною метри та численні дрібні тварини, які тепер стояли заспиртовані в банках, були першою здобиччю нашої нової експедиції. Ми знову приїхали в Колумбію, щоб відновити і довести до кінця роботу над повнометражним фільмом, і в перших числах листопада 1953 року залишили Боготу.

Вальтер Буберг заявив, що з нього досить Амазонас, і його замінив Курт Вальгрен. Він уже їздив знімати фільм в Африку і запалився жадобою до тропічних пригод. Двадцятичотирирічний звукооператор Олле Булін з кучерявою бородою, за яку його потім прозвали Ель Капусіно (капуцин), був теж новим членом нашої експедиції. Решта учасників — ті ж, що й минулого разу.

Маршрут у нас залишився теж той самий: вирушивши з Пасто, ми мали на вантажній машині спуститися східними схилами Анд до річки Путумайо, а звідти пробиратися далі в Амазонас уже водним шляхом. Але спочатку ми побували в районі на захід від Пасто, де кілька років тому я зробив відкриття, яке викликало в природознавців чималий інтерес. Я вже писав у своїй попередній книзі, що відкрив тоді найбільшу жабу Нового світу, котру було названо «Буфо бломбергі» (як бачите, є багато способів зробити своє ім’я безсмертним). Торгні захотів, щоб гігантська жаба стала кінозіркою, тому ми й зробили гак у цю дику місцевість —.її батьківщину.

Мандрівка виявилась важкою і багатою на пригоди. Протягом чотирьох днів ми їхали верхи, пробираючись або вузькими небезпечними стежками уздовж глибочезних урвищ і проваль, або густими заростями по слизьких глинистих пагорбах. Ця подорож була своєрідним випробуванням і для нас, і для експедиційного спорядження. Що кіноапаратура залишилась непошкодженою — це просто диво, бо нашим коням і ослам часто доводилось дуже скрутно: вони то котилися по глинистому грунту, то застрявали по живіт у трясовині, і ми спільними силами рятували і тварин, і вантаж. Курт Вальгрен якось мало не скрутило собі в’язи: попруга в його коня зненацька тріснула, і він сторч головою полетів у глибоке болото. На щастя, в’язи в нього виявились міцними: він вибрався з ями цілий, але весь у багнюці і лютий, як чорт. Досі Курт їздив тільки один раз в Ісландії під час прогулянки на лякливому коні, який скинув його з сідла на каміння. Тому зрозуміло, що після цієї пригоди він став ще недовірливішим до чотириногого транспорту. Надалі в небезпечних місцях Курт злазив з коня, покладаючись тільки на власні ноги.

Першою нашою здобиччю були не жаби, а довжелезний удав, якого «Соколине око» — Муньос — угледів на дереві. Наш караван одразу ж зупинився. Ми вмить приготували кінокамеру й апаратуру для звукозапису, вирубали дрючки з ріжками на кінці, і долю змії було вирішено. Незважаючи на злісне шипіння удава, ми спіймали його зафіксували цю подію на плівку, і всі, крім нашого полоненого, лишилися задоволені.

Кінцевою метою нашої подорожі була місцевість Ла Сіудад де Мадрігаль біля річки Паїти. Там в епоху іспанських завоювань виникло місто, але навколишні індійці зрівняли його з землею, а напасників, котрі пробували підкорити їх, повбивали. Руїни заросли хащами, і від міста не залишилося й сліду. Але десять років тому на його місці з’явилося маленьке селище, і джунглям довелось поступитися місцем полям і пасовищам. Саме там і водяться величезні жаби, однак трапляються вони дуже рідко. Хоч шість членів експедиції і всі мешканці селища шукали їх три дні і чотири ночі, було знайдено тільки три жаби, та й то лиш одна з них виявилась дорослою. Зате важила вона цілий кілограм!

Ми полювали не тільки на гігантських жаб. Минулого разу я знайшов тут невеличку яскраво-червону жабу, яка теж виявилася невідомою науці. Це отруйна жаба; на спині у неї є спеціальні залози, які виділяють отруту. Індійці в Чоко, на південному заході Колумбії, використовують її для своїх стріл. Коли отрута попадає на відкриту рану, людина чи тварина відразу гине.

Мене попросили привезти ще кілька екземплярів цієї незвичайної тварини, і я пообіцяв жителям селища за кожну жабу по цілому песо — понад дві крони на шведську валюту.

Це виявилося великою помилкою з мого боку. Я мало не спорожнив усю експедиційну касу! Наскільки рідко трапляються гігантські жаби, настільки, очевидно, поширені тут ці маленькі червоні жаби.

Першим прибіг до мене хлопчина з десятком жаб, і я дуже зрадів. Але скоро перед нашим будинком уже стояла черга мисливців за жабами віком від п’яти до дев’яноста років. У кожного з них була банка, згорток чи пакет із бананового листя з жабами. Довелось посилати кількох хлопців попередити тих, котрі ще не повернулися, що мені й цих жаб забагато. Я вибрав, скільки треба було, а решту випустив. Кілька хвилин після того перед нашим будинком лежав ніби живий червоний килим.

Через три дні ми з удавом, гігантськими і червоними жабами повернулися з Ла Сіудад де Мадрігаль в Пасто. Я б охоче затримався там довше, бо одержав багато замовлень із зоопарків і музеїв на свою «Буфо», але для нас найважливішим був фільм, і довелося поспішати.