Поверталися ми теж не без пригод, проте прибули щасливо, хоч і страшенно стомилися. Приїхали ми пізно вночі, а наступного ранку прибиральниця мало не дістала паралічу серця, коли відчинила двері до ванної кімнати і побачила гігантських жаб. Добре, що вона хоч не помітила живого удава, а то ще нам довелося б виселятися з готелю.
«А як же фільм?» — спитаєте ви.
Ось що записав про це Курт Вальгрен.
«… Ранок у Пасто. Сонце невпинно підіймається до зеніту. Будинки й вулиці наче хитаються в гарячому мареві. Дзвони на численних церквах дружно передзвонюються, скликаючи людей до відправи. Однак я цього всього майже не помічав, коли виходив од найкращого, як мені сказали в готелі, фотографа. Я тримав у руках шматки кіноплівки, такі чорні, що на них насилу можна було помітити невиразні контури. Це були проби, які мали нам показати наслідки нашої першої, такої важкої експедиції в Анди.
Щоправда, у вантажі, який ми заздалегідь відправили із Швеції в Колумбію, у нас було, крім запасної камери, кілька пляшок проявника і закріплювача, але транспортна фірма щось наплутала, і спочатку ми мусили обходитись без цих важливих матеріалів. Єдине, що можна було зробити, це звернутися до місцевих фахівців.
Ще вчора, оглядаючи біля входу до фотографії зображення шановних жителів Пасто, я почав сумніватися, що зможу одержати тут допомогу. Мій сумнів ще збільшився, коли маленький, худий, обшарпаний чоловічок з запалими очима, неголений, у вицвілому від давності капелюсі з обвислими крисами впустив мене в своє «ательє». Ми опинилися в напівтемній кімнаті, де на одній із стін висіла якась брудна ганчірка — очевидно, вона правила за тло для знімків. Уся «техніка» складалася з старого «Кодака» 6X9 і двох фотоламп з саморобними паперовими рефлекторами, що скидалися на зів’ялі лілії. Скрізь висіли давні, засохлі негативи, схожі на липучки для мух. Жалюгідні меблі — стіл і стілець — були геть завалені скрюченими, пожовклими знімками, старими газетами та іншим мотлохом. Фотограф повів мене за ганчірку — в «лабораторію». Там всюди валялися порожні пляшки, побиті ванночки й недогарки свічок. А втім, тут було досить темно, щоб проявити мої негативи — все інше мене не цікавило.
Маленький наляканий чоловічок пообіцяв, що точно витримуватиме час проявлення і температуру розчину і що все буде готове завтра вранці.
І ось у мене в руці наслідки його старань. Що ж це таке? Невже вся наша праця була марною? Цілоденні виснажливі переходи вузькими стежками понад урвищами, де кожний метр знятої кіноплівки пов’язаний з виснажливим трудом і небезпекою; лазіння з виступу на виступ у пошуках місця, звідки можна було б найкраще показати красу і велич ландшафту; а дорога по гострих скелях, де найменша помилка загрожує смертю або втратою апаратури. Я згадую дикі ущелину, де з вузьких виступів на тисячу метрів униз спадають бурхливі потоки, величезні зсуви, які доводилось далеко обходити; безмовні вечірні заграви і нічні зливи, Пеньол, Полікарпу, Ла Сіудад де Мадрігаль. Кілька хиж із глини й трави, розкиданих у найглухіших закутках Анд, поселенців — сильних і витривалих, гордих і вольових нащадків інків та конквістадорів…
За цю подорож ми зяяли понад тисячу метрів кіноплівки. Скільки часу мине, поки вона опиниться в лабораторії в Стокгольмі! А ще більше, поки нам скажуть про результати: не так легко подати звістку в Пасто чи в Пуеро Легізамо, куди ми зараз вирушаємо.
Отже, мені не залишається нічого іншого, як повернутися в готель, вибрати нові проби і сподіватися кращих наслідків.
Наступного ранку маленький фотограф, несміливо посміхаючись, подав мені проби, які мало чим відрізнилися від попередніх. Не може бути, щоб уся плівка виявилась зіпсованою! Будемо сподіватися, що вантаж, який ще й досі не прибув, наздожене нас у Пуерто Легізамо, і я матиму змогу сам усе перевірити…»
Так почував себе Курт Вальгрен.
Зате моє перебування в Пасто було набагато щасливішим. Рано-вранці, коли я ще лежав у ліжку, з вулиці до мене долинув знайомий писк. Може, це сон? Адже так пищить тільки гірський тапір! Скільки небезпечних стежок і доріг сходив я в Андах, шукаючи цю рідкісну тварину! Врешті мені пощастило, і нью-йоркський зоопарк «Бронкс» перший у світі дістав гірського тапіра.
Це таки справді пищить тапір! Але звідки він узявся тут, на вулицях Пасто?.. Я вискочив як був, у піжамі, надвір. Уявіть собі моє здивування, коли я справді побачив гірського тапіра! Це індійці спіймали маленького тапіра і привели в місто, шукаючи, кому б його продати.
Я миттю сторгувався з ними. Перший тапір, якого я одіслав у Нью-Йорк, був самицею. Мене просили роздобути ще й самця. І ось він тут, перед моїми дверима.
Перед тим як залишити Пасто, я відправив усіх своїх тварин до Х’єлла фон Шнайдера і попросив його потурбуватися про них. Він одразу ж одіслав тапіра літаком у Нью-Йорк, жаб — у Гетеборг, а удава залишив собі.
А ми вирушили в Амазонас.
12
ЛІНО Й ЛАБАН — ДВА НОВІ ЧЛЕНИ НАШОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ
Дорога, по якій ми мали їхати до річки Путумайо, була небезпечна. За день до того, як ми на вантажній машині повинні були почати спуск східними схилами Анд, поховали шофера, що розбився саме на цій дорозі. Там часто трапляються нещасні випадки, особливо в пору дощів. Машини зриваються у провалля, а обвали й зсуви засипають живцем людей і коней. Мало знайдеться в світі доріг, де б стояло стільки хрестів.
Першого дня цієї часом досить-таки небезпечної подорожі ми подолали перевал на висоті чотирьох тисяч метрів і опинилися в чудовій родючій гірській долині Сібундой. Тут ми познайомилися з індійцями, які вважають себе нащадками інків, і з двома бородатими капуцинами, котрі заснували там місію із школою й лікарнею для місцевих жителів. Індійці — горді й сміливі люди. Одягаються вони в строкаті пончо, а на шиї носять велике фарфорове намисто. Вони багато подорожують: я зустрічав їх і в Боготі, і в Кіто. Сібундойці відомі як знахарі; вони торгують сухим зіллям та іншими ліками і навіть амулетами.
Звідси ми вирушили далі до Амазонас покрученою дорогою вздовж страхітливих проваль, через хиткі ненадійні містки… Погода була погана — туман або злива, і лише зрідка проглядало яскраве сонце. Поступово гірська рослинність перейшла в розкішну субтропічну. Гарна деревовидна папороть росла впереміж з деревами, обліпленими паразитами; скрізь цвіли орхідеї. Дедалі частіше траплялися барвисті птахи й метелики.
Звичайно, кінокамера не залишалася без діла ні на мить за весь час нашої подорожі. З цього приводу я звернусь до нотаток Курта Вальгрена: вони такі самі виразні, як і зроблені ним кадри.
«… Могутні вершини пнуться аж до хмар, розривають їх на шматки своїми правічними зубами і змушують котитися по стрімких кручах униз. Хмарки збиваються докупи і починають оплакувати свою неволю. Річки, вгадуючи близьке звільнення, набирають сили і вгризаються в гірські схили, що заступають їм шлях до Амазонас.
Чотири дні ми милувалися цією казковою природою. Потужна машина везе нас то вгору, то вниз вузькою дорогою, такою звивистою, що здається, ніби вона зав’язується у вузол. Анди в сонячному промінні! Яка це мала б бути невимовна краса, і які можна б зробити кадри! Та що вище ми піднімаємось, то рідше бачимо сонце. Важкі, пошматовані хмари пливуть одна за одною, зупиняються, наче бажаючи відпочити, і знесилено опускаються на нас, мов гігантські звірі, що вкладаються спати. Все огортає вологий туман, який інколи переходить у зливу. Як тут знімати фільм? Доводиться годинами чекати, поки сонце на мить кине крізь хмари пучок променів, на таку коротку мить, що не встигнеш налаштувати апарат, як воно знову сховається. А ми далі петляємо на своїй машині, вперто чекаючи сонця. Врешті ми вирішуємо показати подорож по Андах такою, якою вона є насправді. Ми знімаємо зливи, тумани, густі присмерки, що швидко огортають усе навкруги. Я роблю безліч кадрів, хоч знаю, що все одно не зможу вірно передати того дивного настрою, який викликає цей казковий краєвид.
В Естасіон — маленький заїзд для мандрівників — ми прибуваємо у великий дощ пізно ввечері. Довгий ряд халуп із дощок тулиться на скелястому виступі, борючись за місце з вузькою дорогою, і здається, що вони ось-ось упадуть з кілометрової висоти в Амазонську долину, яка розстилається унизу. Хазяїн зустрічає нас широкою посмішкою на вилицюватому, круглому, як місяць, обличчі. Дерев’яна підлога відчайдушно скрипить, здивована такою кількістю відвідувачів, а стеаринова свічка, увіткнута в пляшку від рому, схвильовано моргає, боязко освітлюючи злиденні меблі. По бляшаному даху люто періщить тропічний дощ, а ми жадібно накидаємось на густий суп із маніока та зелених бананів.
На столі з’являється півпляшки рому й чарка. Чарка йде по колу, стає тепліше, і настрій піднімається. «От якби все це зняти для фільму!» — каже хтось. І тут я згадую гасову лампу біля входу, що, незважаючи на дощ, намагається відвоювати собі хоч трошки місця в чорному мороці.
Рекламні плакати з мадонною, що пропонує прохолодний напій, і з Христом, що вихваляє якусь марку сигарет. Грамофон з часів ще до першої світової війни, який у божевільному темпі горлає румбу. Невгамовний папуга. Хазяїн заїзду, члени експедиції. Я переходжу від одного об’єкту до іншого, озброївшись кінокамерою та гасовою лампою, і знімаю, знімаю…
Уже далеко запівніч ми розвішуємо вздовж і впоперек свої гамаки і засинаємо під шум дощу…»