Після цілого тижня безперервних дощів випало кілька ясних ранків, і ми змогли сяк-так зорієнтуватися. Андраде був задоволений: все цілком співпадало з дерротеро, запевняв він, залишилось якихось два три кілометри до кінця подорожі. Проте ці «два-три кілометри» виявились безконечними. Ми кружляли, обминали непролазні місця, просуваючись уперед із швидкістю черепахи, а третього дня нам знову перетнула шлях глибока стрімка ущелина. Ми спробували спуститися вниз з допомогою мотузок, але вони виявились надто короткими. Довелося знову шукати кружної дороги. А вона обіцяла бути довгою!
Наші запаси харчів загрозливо зменшувалися, хоч ми економили, як могли. Справа в тому, що ми не одержали поповнення, на яке сподівалися, його мав скинути у призначений день — це був другий день нашого перебування в «Таборі зелених жаб» біля річки Сан Хосе — мій приятель Джордж Гоуден. Однак йому не пощастило знайти нас.
Луїс Аріас, шеф компанії «Ареа», котрому я винен два мільйони доларів, пообіцяв, коли дозволить погода, послати один із своїх літаків у Льянганаті, щоб скинути нам на парашутах харчі та пошту. У визначений день погода стояла чудова, на небі не було ні хмаринки. Все складалося якнайкраще. Біля восьмої години ранку ми почули далеке гудіння мотора. Я був певен, що Джордж побачить нас.
Ми підкинули у вогнище сирого моху, щоб був густий дим, і розстелили на землі брезент і ковдри.
І ось на заході з’явився літак. Але він летів… прямо на ті три вершини, які Джордж — не Андраде! — вважав сховищем скарбу Вальверде. А вони лежали на північ від нашого табору. Невже Джордж справді думає, що ми пішли туди, хоч ми просили його шукати нас на південь від річки Льянганаті? Чи його тягне туди, як магнітом?..
Літак зробив коло над горами і зник у східному напрямку. Трохи згодом він з’явився високо-високо над нами, знову прямуючи до проклятої гори Джорджа.
«Ну, тепер він повинен нас побачити!» — думали ми. Та дарма! Вогнище було велике, щоб воно краще горіло, ми розмотали останній рулон туалетного паперу, але дим не здіймався вгору, а слався товстим шаром по землі, і з літака він міг здаватися туманом. До того ж наш табір закривала чорна тінь гори. Ми кричали, хоч це було просто безглуздо, махали ковдрами. Та марно. Десь із півгодини літак кружляв над Льянганаті, тричі наближався до гори Джорджа… І врешті полетів назад з нашими харчами й листами від рідних!
Коли ми повернулися з Льянганаті, Джордж заявив, що сподівався знайти нас біля «своєї» гори, а не біля гори Андраде. Так, він пам’ятав, що ми просили шукати нас на південь від річки Льянганаті. Але йому здавалося, що ми просто не хочемо признатись, а насправді підемо до тієї гори, яку він, Джордж, вважав скарбницею Вальверде.
Так чи інакше, але поповнення ми не дістали. І скоро настав час, коли ми, як це не гірко було, визнали, що необхідно повертатися в Пільяро. Андраде мало не плакав від люті.
Дорога назад була важка. Погода стояла препогана: без кінця падав дощ, річки порозливалися. В мене була висока температура і так боліла голова, що я не міг знайти собі місця. Коли ми, нарешті, дісталися до Тамбо де Мама Ріта, я вже зовсім падав з ніг — сам не знаю, як я дійшов туди. В жодному першорядному готелі я не відпочивав з такою насолодою, як у цих тісних напіврозвалених хижах. Після безперервного дощу і холоду, коли ніде не можна було сховатися од вологи, мати можливість розпалити вогонь сухими дровами, висушити одяг і взуття, лягти відпочивати на суху долівку… Адже був час, коли це здавалось мені недосяжною мрією!
Один з вакеро позичив мені свого коня, і до Пільяро я вже добирався з більшим комфортом. Там ми, звичайно, як слід попоїли, перш ніж вирушити в Кіто. Майже місяць ми не бачили м’яса, якщо не рахувати поділеного на десятьох зайця, тому тепер так налягли на свинину та інші смачні страви, що аж за вухами лящало. Знаючи наперед, що такий бенкет може дати погані наслідки, ми, аби наші животи не зчинили бунту, випили пляшку міцного вина замість ліків. Воно подіяло, як атомна бомба!
Дон Панчо, котрий бачив так багато розчарованих шукачів скарбів, які поверталися з Льянганаті, удав, що співчуває мені (але з явним задоволенням порахував одержані від нас гроші), зітхнув і сказав:
— Ваші сподівання нібито не здійснилися? Ви не везете з собою золотих зливків, еге ж? Але я думаю, що знову побачу вас наступного року…
Ми запевнили його, що наступного року він обов’язково побачить нас знову.
9
МОЖЕ, Я СПРАВДІ МІЛЬЙОНЕР?
Через рік ми з Андраде знову опинилися в Льянганаті, але тепер у нас було більше носильників, краще спорядження і багаті запаси харчів. Я не описуватиму довгої подорожі до того місця, звідки ми змушені були повернутися минулого разу: нам довелося перебороти майже ті самі перешкоди й труднощі. Андраде вирушив на тиждень раніше за мене з великою групою носильників. Ми домовились зустрітися в «Таборі зелених жаб». Я догнав Андраде, але спочатку збився з дороги і кілька днів проблукав із своїми людьми в хащах, поки не вийшов на вірний шлях. З табору ми знову одіслали майже всіх носильників назад у Пільяро, залишивши тільки двох: Давида, котрий ходив з нами першого разу, і його брата Сегундо. Відпочивши один день, ми вирушили до Серрос Льянганаті.
Дозвольте тепер навести запис із щоденника, зроблений через два тижні після цього. З нього ви дізнаєтесь про нашу другу спробу знайти місце, де сховано скарб.
«… Дощ не перестає лити вже кілька діб. Наш табір розташований на схилі гори, і вода тече просто крізь нього. Як ми не шукали, але не знайшли рівного місця для табору. Все намокло, дрова сирі, і Андраде довелось три години дмухати на головешки, щоб закипів казанок води. Зараз, о дев’ятій годині ранку, ми знову вирушаємо до схову. За нашими розрахунками, він має бути десь зовсім близько.
Я, здається, теж скоро повірю, що Льянганаті — тьєрра енкантада — зачарована країна, яка весь час змінює свій вигляд, аби шукачі скарбу не знайшли слідів! Першого разу, залишаючи Льянганаті, ми думали, що за кілька днів досягнемо мети. Та ось уже минуло два тижні, як ми вийшли з того місця, звідки тоді повернулися, а до скарбу, мабуть, було так само далеко. Треба сказати, що досі наш шлях цілком відповідав вказівкам дерротеро, але тепер почалися розходження. Певно, за п’ятсот років, відколи Вальверде побував тут, землетруси і обвали змінили географію цього місця. Однак Андраде не занепадає духом — навпаки, він ні на мить не сумнівається, що за два-три дні ми досягнемо мети…»
Після цього запису минуло ще три дні, а в нас нічого не змінилося. Ми тільки впевнилися, що за той час, на який нам ще можна було залишатися тут, не дійдемо до кінця, коли не знайдемо іншої дороги, бо місцевість стала майже непрохідною. Ми раз по раз натикалися на ущелини та провалля і врешті змушені були знову повернутися до вихідного пункту біля підніжжя Серрос Льянганаті. Звідти ми вирушили у великий обхід, який обіцяв забрати в нас цілий тиждень, щоб атакувати гору з іншого боку. Зате тепер я вперше був переконаний, що ми таки знайшли справжній слід. Чари розвіялися: все до дрібниць відповідало дерротеро.
Ми перевірили запаси харчів. Чи вистачить їх на зворотний шлях? Переважили все, що в нас було: виявилось не дуже багато. Можливо, якщо їсти трохи менше, на тиждень вистачить, але на два — аж ніяк. А щоб досягти мети, нам треба ще два тижні, коли не три. Хоч-не-хоч, а довелося вдруге повертатись ні з чим. На серці в нас було важко. Але, може, все склалося на краще? Бо погода зненацька зіпсувалася, почались дощі і бурі, річки порозливалися, в горах раз у раз траплялися зсуви. Ми так виснажились, що, опинившись нарешті в Тамбо де Мама Ріта, я мимохіть питав себе, чи варте все золото на світі отаких мук?
Отже, знову невдача! А може, всьому кінець? Зовсім ні!