Щодо нашої експедиції, то мої побоювання, — певно, їх поділяв і Андраде, — виявились марними. Ми чудово ладнали один з одним і цілі тижні ділили радість і горе в дикому Льянганаті. Андраде виявився ідеальним супутником — завжди веселий, урівноважений, чуйний до інших, завжди готовий допомогти їм. Хоч на вигляд він і не здавався дуже сильним, проте виявив незвичайну витримку, легко долаючи всі труднощі.
А тепер знову вернімось до щоденника.
«16 листопада. Сонячна погода стояла майже до полудня, зате потім почалася справжня злива. Ми вперто прорубували собі стежку. Перейшли річку Павамікуну і до обіду досягли річки Сан Хосе.
Один пеон спіймав зайця. Бачили багато різних птахів, наприклад, дикого індика. Скрізь видно сліди гірського тапіра.
Посуваємось лівим берегом річки Сан Хосе. Течія бурхлива, багато порогів і водопадів. Починаємо важкий крутий підйом. Нарешті стали табором на березі струмка під величезною скелею, що, здається, ось-ось упаде на нас. «Не хропіть уночі, бо скеля нас накриє!» — попереджає Андраде. Пеони злякано хитають головами і хрестяться, бурмочучи молитви.
17 листопада. Знялися з місця о 7.45 після страшенно холодної ночі. Простуємо вгору крізь густі бамбукові зарості. О 13.45 виходимо на зарослу травою галявину на березі річки Сан Хосе. Андраде каже, що це місце згадується в дерротеро. Ми опинилися біля підніжжя гори, яку Андраде вважає Серрос Льянганаті. Пеони поспішають влаштувати табір, ставлять простору хижу з трав’яним дахом. Завтра вранці шестеро з них повернуться назад, а двоє залишаться.
Тут повно маленьких зелених жаб, тому свій табір ми назвали «Кампаменто де лос сапос вердес» — «Табір зелених жаб». Спіймав їх кілька штук дорогою сюди і тут, навколо табору; знайшов також чимало слимаків та інших тваринок — у цих місцях можна зібрати цікаву колекцію. Попросив одного пеона допомогти мені. Він засміявся і сказав:
— Я з багатьма мандрівниками бував у Льянганаті. Всі шукали золота. А су мерсед (ваша милість) шукає жаб! Навіщо вони вам?
Я спробував дохідливо пояснити, як важливо вивчати тварин, розповів, що завдяки цьому люди взнали, що деякі з них розносять хвороби і таке інше. Потім почув, як пеон говорив своєму товаришеві:
— Грінго каже, що від жаб можна захворіти!
8
МЕТА ВЖЕ НЕДАЛЕКО
Еквадорський географ Андраде Марін, розповідаючи про здійснену ним разом з Бошетті експедицію в Льянганаті, згадує одного старого носильника-індійця. Старий упав в озеро, і важкий тюк, в якому були харчі, потяг його на дно. Він почав кликати на допомогу, але не задля себе.
— Рятуйте тюк, а на мене не зважайте! — кричав він.
Коли індійця з тюком витягли з води, то спитали, чому він більше клопотався про харчі, ніж про себе. Носильник відповів:
— Краще хай би я втонув, ніж дев’ять чоловік померло з голоду. До того ж ви молоді, а я старий.
Цією повчальною розповіддю Андраде Марін хотів показати, які добрі й надійні, ба навіть самовіддані чистокровні індійці, в той час як метисів він вважав зрадливими, боягузливими й ледачими. Але робити такі узагальнення було б несправедливо. Раса тут ні до чого. З досвіду я знаю, що бувають добрі й погані метиси, так само як бувають добрі й погані індійці.
Серед наших носильників були й індійці, й метиси, але всі працювали сумлінно. Можливо, вони були й не від того, щоб трохи полінуватися і, як каже Андраде, навмисне «заблукати», аби затягнути подорож і заробити більше грошей, але ми дивилися на це крізь пальці. Всі вони дуже бідні, і три крони на день для них великі гроші. За цю жалюгідну платню вони з ранку до вечора несуть на спині по тридцять-сорок кілограмів, не маючи навіть уявлення про восьмигодинний робочий день. Тож як не зрозуміти цих невеличких гріхів, тим більше, що в їхніх очах усі грінго багатії. І в порівнянні з ними це справді так!
З «Табору зелених жаб» шестеро наших носильників повернулися назад у Пільяро. На прощання вони обняли нас, перехрестили, благословили і навіть поцілували чесно зароблені, але досить-таки засмальцьовані асигнації. Двоє пеонів, Давид і Данієль, залишилися. Це були симпатичні хлопці-метиси. Вони не боялися важкої роботи і своєю поведінкою спростували балаканину, буцімто метиси — несумлінні люди. Давид до того ж виявився ще й чудовим кухарем, що нам було дуже до речі.
Ми зробили в «Таборі зелених жаб» одноденний перепочинок. Андраде взяв лоток і подався до річки, але не знайшов там ані зернинки золота. Я тим часом зайнявся ловами і досяг більших успіхів, ніж Андраде: мені пощастило спіймати з півдесятка жаб, не відомих ще науці, принаймні ніким не описаних.
А наступного дня ми знову вирушили в похід. Попереду йшли Давид і Данієль, прорубуючи мачете прохід там, де показував Андраде: ми шукали доступу до Серрос Льянганаті, гори скарбів. Мені не раз доводилось подорожувати по важкій для переходу місцевості, але такої дороги я ще не зустрічав ніколи. Дерева, камені й скелі були вкриті густим мохом і скидалися на мокру губку. Не можна було знати наперед, чи сук або корінь, за який ти тримаєшся, не гнилий, чи ти не впадеш у глибоку яму, яких там скрізь повно — все було сховане під товстим шаром моху. В’юнкі стовбури й гілки пнулися в усі боки, ніби величезні гадюки, утворюючи непролазний лабіринт. Прокласти стежку крізь цей зачарований ліс було майже неможливо, принаймні страшенно важко: подекуди ми дерлися, як мавпи, метрів два чи й більше од землі, а подекуди прорубували тунель. Раз у раз натикалися на стрімкі слизькі скелі, і тоді доводилось обходити їх. Перші два дні всі наші зусилля були марними: кожний новий маршрут приводив нас до яких-небудь непрохідних скель. Але минуло ще два дні виснажливих спроб, і ми, нарешті, вибралися із заростей. Важко дихаючи, страшенно стомлені, ми рачки видряпалися на пагорб, з якого відкрився чудовий краєвид. На півночі і північному сході вимальовувались чіткі силуети багатьох безіменних і недосліджених вершин. Ще далі розляглося море джунглів, серед яких, мов острів, стирчав вулкан Сумако.
За розрахунками Андраде, ми були недалеко од мети. Тепер ми мусили знайти ущелину й озеро, де, згідно з описом Вальверде, було заховано золото.
Але що тут почалося! Шість днів і шість ночей безперестанку лив дощ, Льянганаті огорнули холодні хмари, крізь які нічого не можна було побачити. Я захворів: у мене піднялася температура, голова розколювалася з болю, і кожний крок коштував мені неймовірних зусиль. Місцевість була майже непрохідною: глибокі ущелини, прямовисні слизькі скелі. Траплялися дні, коли ми ледве просувалися на кількасот метрів. І тільки дивом ніхто з нас не розбився на смерть: ми раз по раз зривалися в провалля й розколини, сховані під мохом та чагарником.
Тварин ми зустрічали рідко. Було видно, що ці віковічні зарості надто густі для великих ссавців. Першого тижня нашої подорожі ми, як я вже казав, скрізь бачили сліди пуми, ведмедя, оленя й гірського тапіра, а також зустрічали самих тварин.
Андраде Марін влучно назвав гірського тапіра «інженером джунглів». Він вважає його найкращим помічником мандрівників: стежки й тунелі тапірів — певна вказівка на те, що місцевість прохідна. Між іншим, тапіри вміють знаходити найбезпечніший і найкоротший шлях через перевали.
Але тепер ми опинилися в таких хащах, у які не заходили навіть гірські тапіри; вже з цього можна зрозуміти, куди нас занесло. Щоправда, часом ми бачили птахів — вони анітрохи нас не боялися і тільки зацікавлено позирали, коли ми підходили до них зовсім близько. Птахи, певно, дивувалися, звідки тут узялися такі незвичайні істоти. Найкумеднішими були маленькі зелені колібрі, ніби одягнені в біленькі штанці.
Якщо світ тварин не відзначався різноманітністю, то тим багатшою була рослинність. Довкола цвіли чудові орхідеї величезних розмірів та інші прегарні рідкісні квіти, яких я ніде більше не бачив.